Огляд рішень Європейського суду з прав людини у справах щодо України, постановлених у першому півріччі 2019 року

09:17, 17 августа 2019
В переважній більшості справ проти України були констатовані порушення положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Огляд рішень Європейського суду з прав людини у справах щодо України, постановлених у першому півріччі 2019 року

Даря Мордас,
начальник відділу систематизації

практики Європейського суду з
прав людини та підготовки запитів до
Європейського суду з прав людини
департаменту аналітичної
та правової роботи Верховного Суду

За підсумками першого півріччя 2019 року Європейським судом з прав людини було розглянуто по суті більше шістдесяти справ проти України. В переважній більшості з них були констатовані порушення положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Їх статистичний та змістовний аналіз як свідчить про наявність системних проблем в державі, що мають наслідком перманентні однотипні порушення вимог Конвенції та потребують комплексного розв’язання за участі представників усіх гілок влади, так і вказує на недоліки законодавства чи судової практики, які потребують вдосконалення.

Близько п’ятнадцяти рішень ЄСПЛ проти України за останнє півріччя стосуються порушення статті 3 Конвенції в аспекті ненадання медичної допомоги особам, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, або особам, що тримаються під вартою під час кримінального провадження. Це доволі високий показник, який, незважаючи на належну регламентацію з боку законодавства (див. Порядок організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі, затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я України від 15 серпня 2014 року № 1348/5/572, та Порядок взаємодії закладів охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України із закладами охорони здоров’я з питань надання медичної допомоги особам, узятим під варту, затверджений спільним наказом Міністерства юстиції України та Міністерства охорони здоров’я України  від 10 лютого 2012 року № 239/5/104), сигналізує про наявність проблем у даній сфері, що потребують системного та комплексного підходу у їх вирішенні.          

Так, ЄСПЛ у рішенні «Гарумов проти України» зауважив, що невиправдані затримки у наданні органами влади заявнику медичної допомоги після встановлення його захворювання, незабезпечення його поміщення до лікарні для додаткового обстеження і стаціонарного лікування та подальше погіршення стану його здоров’я є достатніми ознаками серйозної неспроможності держави-відповідача надати йому належну медичну допомогу під час тримання під вартою. Це становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у порушення статті 3 Конвенції.

Про наявність ще однієї структурної проблеми свідчить також і кількість констатованих порушень Україною статті 5 Конвенції, яка регламентує право особи на свободу та особисту недоторканість. 

Кількість таких справ за перше півріччя 2019 року становить більше десятка, з урахуванням того, що окремі такі рішення стосуються декількох заявників, заяви яких було об’єднано (наприклад, CASE OF MARIYANCHUK AND OTHERS v. UKRAINE, CASE OF KOROL AND OTHERS v. UKRAINE тощо).

До аспектів, що формують невтішну статистику, можна віднести такі недоліки судової практики: тримання під вартою без відповідного судового рішення суду чи неналежна мотивація такого рішення (CASE OF SKLYAR AND YEKUSHENKO v. UKRAINE); продовження тримання під вартою без належного обґрунтування у судовому рішенні доцільності продовження такого запобіжного заходу (CASE OF DEYNEKO v. UKRAINE); відсутність закріпленого у законодавстві права на компенсацію у випадку встановлення порушення судом щодо особи положень статті 5 Конвенції.

Окрім того, порушенням в сенсі статті 5 Конвенції ЄСПЛ вважає і обрання особі в якості запобіжного заходу домашнього арешту у випадку, якщо такий запобіжний захід застосовано необґрунтовано або ж продовжено без належного вмотивування у судовому рішенні.

Яскравим прикладом зазначеного є рішення у справі «KORBAN v. UKRAINE», в якому ЄСПЛ зазначив: «Суд, розглянувши скарги заявника за цим аспектом, вказав, що застосовує ті самі критерії для оцінки розумності позбавлення волі незалежно від місця застосування запобіжного заходу (або у слідчому ізоляторі, або під домашнім арештом)» (п. 157 рішення).

ЄСПЛ, розглянувши скарги заявника, вказав, що рішення судів про застосування до заявника запобіжних заходів у вигляді домашнього арешту й тримання під вартою були неналежним чином обґрунтовані, а тому це становило порушення пункту 4 статті 5 Конвенції (п. 181 рішення).

Щодо пункту 5 статті 5 Конвенції ЄСПЛ у цій справі встановив, що право на компенсацію не забезпечується в українській правовій системі у випадку, коли ЄСПЛ встановлює порушення статті 5 Конвенції і при цьому немає судового рішення, постановленого національним судом, яким би визнавалась незаконність такого затримання (п. 201 рішення).

Широко обговорюваною в останні роки є і проблема надмірної тривалості кримінальних проваджень, що підпадає під дію пункту 1 статті 6 Конвенції.

Порушення вказаного положення констатовані у 7 рішеннях ЄСПЛ, постановлених в означений вище період. Вони мають системний характер, що передбачає необхідність вжиття системних заходів, які поєднують, зокрема, удосконалення законодавства та судової практики для мінімізації строків розгляду справ у судах.

Дещо кращою є ситуація з аналогічною проблемою у цивільному судочинстві. Так, у двох рішеннях ЄСПЛ було констатовано порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінальних проваджень (CASE OF RUDYY v. UKRAINE, CASE OF BALAKIREV AND OTHERS v. UKRAINE). В контексті наведеного слід зауважити, що в законодавство було внесено ряд змін, які покликані, в тому числі, сприяти уникненню подібних порушень. Наприклад, до Цивільного процесуального кодексу України було внесено зміни, що регламентують впровадження інституту малозначних справ тощо.

Сім справ, розглянутих в ЄСПЛ проти України за означений період, стосувалися порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (CASE OF VIRA DOVZHENKO v. UKRAINE, SADOCHA v. UKRAINE, BRAYLOVSKA v. UKRAINE та SVIT ROZVAG, TOV AND OTHERS v. UKRAINE тощо).

Зокрема, відповідно до обставин справи BUSHBM-PLYUS, TOV v. UKRAINE заявник орендував у державного підприємства (ДП) приміщення. Пізніше заявник приватизував будівлю та став її власником, уклавши договір купівлі-продажу з територіальним органом Фонду державного майна України. Будівля залишалась на балансі ДП. Заявник звернувся до суду з позовом про зняття будівлі з балансу ДП, а також щодо повторного підключення до комунікаційних мереж. ДП подало зустрічний позов про визнання договору купівлі-продажу недійсним. Остаточним рішенням у цій справі вимоги заявника були задоволені, вимоги ДП – залишено без задоволення.

Після реорганізації правонаступник ДП звернувся до суду з позовом до територіального органу Фонду державного майна України та заявника щодо визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Рішенням національних судів у цій справі позов було задоволено.

ЄСПЛ у цій справі констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки втручання у право заявника  державою шляхом позбавлення остаточного рішення суду законної сили новим рішенням призвело до порушення принципу юридичної визначеності. В обох провадженнях сторони та предмет позову були однаковими, а аргументація господарського суду про те, що стороною в другому провадженні був уже правонаступник ДП, визнана неналежною, оскільки в обох випадках стороною була держава, представлена підприємствами.

У чотирьох справах за означений період проти України ЄСПЛ визнав порушення статті 8 Конвенції, положення якої регулюють право на повагу до приватного і сімейного життя. Так, у справі ZHURAVLEVA v. UKRAINE ЄСПЛ звернув увагу, що державним органам знадобилось приблизно дев’ять років для вирішення питання щодо ефективного захисту заявниці від осіб, що посягали на її житло, та зазначив, що національне законодавство не надавало заявниці необхідних процесуальних гарантій для захисту її права на повагу до житла і приватного життя.

Справа BIGUN v. UKRAINE стосувалася права заявника, засудженого до довічного позбавлення волі на тривалі побачення зі своїми рідними, що не було передбачено Кримінально-виконавчим кодексом України 1960 року на той час.

Важливими для актуальної судової практики є висновки ЄСПЛ у справі  M.T. v. UKRAINE, відповідно до обставин якої національні суди відмовили заявнику в поновленні строку позовної давності на визнання батьківства, вирішивши, що причини такого пропуску були неповажними. Національні суди не взяли до уваги тих обставин, що заявник довгий час опікувався та матеріально підтримував свою дитину та її матір і не піднімав питання свого батьківства через те, що мати дозоляла йому спілкуватися з дитиною; вважав, що подібне втручання з його боку могло негативно вплинути на емоційний та психологічний стан дитини, що жила з матір’ю та чоловіком, який вважався її батьком відповідно до відміток в офіційних документах. Лише коли мати вирішила переїхати з дитиною, тим самим позбавляючи заявника можливості бачитися та спілкуватися з нею, останній безуспішно подав позов про встановлення свого батьківства.

ЄСПЛ констатував порушення статті 8 Конвенції у цій справі з огляду на те, що національні суди не розглянули питання, чи було в найкращих інтересах дитини поновлення строку позовної давності та розгляду позову по суті, а також не провели аналіз для встановлення балансу між інтересами дитини та батька.

Справа SHVETS v. UKRAINE також стосувалася права на спілкування з дитиною її діда. Не дивячись на те, що рішенням національних судів було встановлено графік побачень заявника з онукою, відсутність прописаного у ньому способу його виконання, перешкоди з боку матері дитини та пасивність представників виконавчої служби призвели до того, що заявник декілька років не бачив свою онуку.

ЄСПЛ, констатувавши порушення державою статті 8 Конвенції щодо заявника, також зауважив, що виконавче провадження у справах по догляду за дітьми в Україні виявляє структурні та системні недоліки.

На окрему увагу заслуговує і рішення ЄСПЛ, прийняте в першому півріччі 2019 року у справі «YAKUBA v. UKRAINE».

Справа стосувалася обставин, за яких у 2007 році приватна особа, залучена працівниками міліції в якості агента під прикриттям, здійснила оперативну закупку у заявника наркотичних засобів, в результаті чого її було затримано.

Слідчий міліції у присутності понятих переглянув відеозапис та вказав у протоколі, що запис демонстрував збут заявником наркотичного засобу під час здійснення оперативної закупки. Захиснику заявника було відмовлено у ознайомленні із відеозаписом. Клопотання заявника про ознайомлення сторони захисту з відеозаписом судом першої інстанції були залишені без задоволення.

Згодом суд визнав заявника винним у збуті наркотичних засобів та обрав йому покарання у вигляді позбавлення волі на строк вісім років, посилаючись, зокрема, на показання свідка, який брав участь в оперативній закупці. Заявник та його захисник оскаржили це рішення в апеляційному та касаційному порядку, проте безуспішно.

Європейський суд дійшов висновку, що провадження у даній справі було несправедливим, та констатував порушення пунктів 1 і 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з визнанням допустимим доказом неперевірених показань свідка, наданих під час досудового слідства, та невідкриттям відеозапису оперативної закупки.

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Віталій Безгін про те, як «Слуга народу» збирається реформувати державну службу
Loading...
Сегодня день рождения празднуют
  • Дмитрий Дубинко
    Дмитрий Дубинко
    заместитель Генерального директора Государственного предприятия «Информационные судебные системы»