Визнання особи біженцем: позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув у судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами адміністративну справу №640/19723/18 за позовом особи до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення та зобов`язання вчинити дії, за касаційною скаргою  Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 березня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2019 року.

Обставини справи

Позивач звернувся до суду із позовною заявою до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, в якій, з урахуванням заяви про зміну предмету позову від 08 січня 2019 року, просив суд:

• визнати протиправним та скасувати рішення відповідача про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оформлене Наказом №442 від 06 листопада 2018 року;
• зобов`язати відповідача розглянути питання щодо прийняття рішення про оформлення документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно позивача;
• стягнути з відповідача на користь позивача суму компенсації завданої немайнової шкоди у розмірі 1 млн грн.

Протокольною ухвалою суду від 19 березня 2019 року замінено відповідача на Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 березня 2018 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2019 року, позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (Управління Державної міграційної служби України в Київській області) про відмову громадянину Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії Дейвісу Джону Кліфтону в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оформлене Наказом № 442 від 06.11.2018.

Зобов`язано Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області повторно розглянути питання щодо прийняття рішення про оформлення документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно громадянина Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області звернулось із касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить їх скасувати та прийняти по справі нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Верховний Суд ухвалою від 22 серпня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 березня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2019 року у справі №640/19723/18 за позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення та зобов`язання вчинити дії.

Позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши мотиви, викладені у його позовній заяві та рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій.

16 жовтня 2018 року чоловік звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області з заявою - анкетою (№ 275) про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка обґрунтована тим, що позивач має побоювання виявитися жертвою переслідування за ознаками його національності та політичними переконаннями. Разом з заявою позивачем були подані наступні документи: копія посвідки на постійне проживання; копія британського паспорту; 6 фотографій. Також, позивач зобов`язався забезпечити усі зазначені документи, які засвідчують причини для його переслідування.

Позивачем була заповнена анкета особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (№ 275 від 16.10.2018), реєстраційний листок на особу, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та протокол ознайомлення з прийнятим рішенням за заявою, правами і обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до протоколу співбесіди від 30.10.2018, чоловік є підданим Сполученого Королівства Великобританії, національність - Британець , має вищу освіту, одружений, має 4 дітей, у вересні 2014 року прибув літаком до України, має посвідку на проживання в Україні (безстроково), має бізнес в Україні.

У протоколі співбесіди позивач зазначив, що він народився у 1961 році у Південному Уельсі та був усиновлений у віці 3 тижнів. Виріс позивач в Англії. Зазначив, що між Уельсом та Англією існує велика ворожнеча, ненависть місцевого населення один до одного, у зв`язку з чим проти нього почались етнічні переслідування, а саме: вандалізм, пошкодження його машини, кидання цегли у вікна будинку, проливання фарби на будинок, насилля на вулиці.

Крім того посилався на те, що у 2004 році він зі своєю дружиною поїхав у відпустку в Гімалаї (Індія), де з його дружиною стався нещасний випадок, вона впала з гори та померла. У 2011 році, через вісім років після смерті дружини (вже колишньої), Уельська поліція без жодних підстав почала розслідування стосовно смерті його дружини, та у листопаді поліція прибула до його дому та заарештувала його за обвинуваченням у вбивстві колишньої дружини. У подальшому його допитували та помістили до в`язниці суворого режиму, де він перебував 15 місяців. У 2013 році його випустили із в`язниці та обвинувачення були зняті, у зв`язку зі встановленням факту фальсифікації Уельською поліцією справи. Зазначена справа набула розголосу, позивач виступав на телебаченні, де публічно критикував расистські дії з боку Уельської поліції. Після публічних виступів він почав отримувати погрози від Уельської поліції та почались його переслідування.

Також з протоколу співбесіди вбачається, що у 2015 році без його відома був проведений судовий процес де його було визнано винним у вчиненні злочину, який стосується його діяльності, як бухгалтера. 08.10.2018 року його затримала поліція за міжнародним запитом (Інтерпол), однак у зв`язку з відсутністю вироку, суд відмовив у його екстрадиції. Вважає, що зазначені дії мають на меті його переслідування, у зв`язку з чим шукає захисту в Україні

ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ

Аналізуючи доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів Верховного Суду дійшла таких висновків.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пункту 1 частини 1статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року № 3671-VI, біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, — особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Згідно з частинами 1, 2 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина 2 статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Зі змісту рішення управління Державної міграційної служби України в Київській області від 06.11.2018 № 442 судами попередніх інстанцій встановлено, що підставою для відмови у прийнятті заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували положення частин 4, 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та письмовий висновок заступника начальника відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції від 06 листопада 2018 року.

Відповідно до повідомлення управління Державної міграційної служби України від 06.11.2018 № 183 відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту мотивовано очевидною необґрунтованістю заяви, а саме - через відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо нього смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Системний аналіз норм вказує на правильність висновків судів попередніх інстанцій про те, що міжнародно-правові норми та положення законодавства України, яке регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, що  звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдивої інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім запитань щодо мотивів еміграції, відповідачем було поставлене питання щодо того, коли позивач приїхав до України та чому звернувся за захистом у жовтні 2018 року.

Зазначене питання було розкрито позивачем, який повідомив, що приїхав до України у вересні 2014 року. В інших країнах притулку не шукав, а звернувся за допомогою, оскільки дізнався про переслідування з боку британських органів.

Відповідно до абз. 3 п. 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.10.2009 № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Відтак у вказаній категорії справ належними та допустимими доказами є, зокрема, публікації у засобах масової інформації про обставини справи що підлягають доказуванню.

Також, колегія суддів звертає увагу, що у висновку від 06.11.2018 розглядалось питання щодо притягнення у 2011 році позивача до кримінальної відповідальності за вбивство своєї колишньої дружини та підстав його порушення.

Однак, як встановлено судами та підтверджується матеріалами справи, у 2013 році з чоловіка було знято обвинувачення у вбивстві колишньої дружини у зв`язку із встановленням факту фальсифікації поліцією матеріалів справи.  

У вказаному вище висновку від 06.11.2018  також досліджувалось питання щодо наявності у Великобританії відносно заявника обвинувального вироку, винесеного в заочному порядку, яким позивача засуджено до восьми років позбавлення волі через обвинувачення у шахрайстві шляхом обману певних юридичних осіб, з якими він співпрацював.

Як встановлено судами, у наведеній ухвалі слідчого судді зазначено, що при зверненні до суду із клопотанням про видачу, прокурором не було надано оригіналу або належним чином засвідченої копії вироку.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що посилання апелянта на наявність певного вироку суду Великобританії відносно позивача не підтверджуються матеріалами справи, та не можуть бути взяті до уваги колегією суддів.

Крім того, суди також вказали, що в матеріалах особової справи заявника не міститься доказів звернення відповідача із відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, справа якої розглядається, з метою отримання додаткової інформації із даного питання.

Відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, оскільки відповідачем не було надано жодних доказів, які б свідчили про існування обставин, що передбачені ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту», колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про протиправність наказу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 06.11.2018 № 442 про відмову у визнанні громадянина Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також суди, із посиланням на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 07.02.2018 по справі 818/1151/15, обґрунтовано зазначили, що наявність підтверджуючих доказів підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов`язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Зважаючи на викладене,  колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для скасування оскаржуваного наказу та зобов`язання відповідача розглянути питання щодо прийняття рішення про оформлення документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно позивача.

Частиною першою статті 350 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Відтак Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду постановив:

Касаційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області - залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 березня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2019 року по справі №640/19723/18 — залишити без змін.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.