ВП ВС нагадала про належні способи захисту прав при розірванні договору

Велика Палата Верховного Суду по справі № 916/667/18 дійшла наступних висновків.

1. Порушення встановленої законодавством граничної суми розрахунків може мати наслідком передбачені законодавством заходи відповідальності, але не впливає на чинність розрахунків і не заперечує самого факту проведення розрахунків.

Ані встановлення факту нездійснення розрахунків у безготівковій формі, ані наявність законодавчої заборони на здійснення розрахунків готівкою понад певну граничну суму, не може вважатись підтвердженням того, що фактичні розрахунки сторонами в готівковій формі не здійснювались.

2. Необхідно розрізняти договір як правочин - з одного боку, і договір як документ - з іншого.

Зокрема, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 161/3245/15-ц (провадження № 14-321цс18) звернула увагу, що дублікатом договору є другий примірник документа, що повинен містити ті ж відомості, що й оригінал документа, а його видача полягає у відтворенні тексту документа, дублікат якого видається, що спрямоване на відновлення такого документа у випадку неможливості використання останнього з певних причин.

Виходячи із цього, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що оспорюваний дублікат договору, який повністю відповідає оригіналу, не має самостійного значення, оскільки його видання не встановлює, не змінює і не припиняє цивільних прав та обов'язків, а є документом, який лише дублює, відтворює зміст договору, та не може порушувати права позивача. Отже, за висновком Великої Палати Верховного Суду, недійсним може бути визнаний лише сам договір як правочин, а не документ, у якому відображено текст договору (зокрема, дублікат договору).

ВП ВС звертає увагу, що договір як документ може містити зміст одного договору, декількох договорів, зміст інших правочинів та інші відомості, які правочинами не є.

3. Велика Палата Верховного Суду вважає, що пункт договору в тій його частині, в якій він містить відомості про отримання покупцями грошей, суму цих грошових коштів та пропорції, в якій вони отримані кожним з продавців, є даними, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи.

Отже, положення договору, які містять зазначені відомості, відповідають визначенню доказів, наведеному в частині першій статті 73 ГПК України, а тому вони є доказом. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 73 ГПК України вони є письмовим доказом.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що під розпискою на практиці, як правило, розуміється письмовий документ, який містить відомості про певні обставини, наприклад про отримання однією особою від іншої грошей, іншого майна тощо. Розписка у такому значенні є письмовим доказом згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 73 ГПК України.

Тож пункт договору в тій його частині, у якій він містить відомості про отримання покупцями грошей до підписання договору, суму цих грошових коштів та пропорції, у якій вони отримані кожним із продавців, є розпискою.

Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що правове значення розписки може не обмежуватися посвідченням певних обставин. Наприклад, відповідно до наведених вище положень абзацу третього частини першої статті 937 та частини другої статті 1047 ЦК України розписка може підтверджувати укладення договору зберігання в письмовій формі, підтверджувати укладення договору позики та його умов.

4. ВП ВС зазначає, що договір купівлі-продажу є консенсуальним договором. Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Вислів у цій нормі «передає або зобов'язується передати», «приймає або зобов'язується прийняти» не означає, що договір купівлі-продажу може бути реальним або консенсуальним за вибором сторін, залежно від того, чи визначили сторони в договорі, що продавець передає майно, чи що він зобов'язується його передати.

Натомість це означає, що договором може бути передбачено виконання зобов'язання, що виникає з договору купівлі-продажу, одночасно з укладенням договору або в майбутньому.

При цьому ані реальним, ані консенсуальним договором не передбачається виконання зобов'язання, що виникає з договору, в минулому.

5. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що включення в договір купівлі-продажу положення про одержання однією стороною від іншої грошових коштів, у тому числі до підписання договору, є звичайною діловою практикою.

Тож Суд не знайшов підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 308/13400/14-ц від 21 березня 2018 року, та у справі № 361/558/15-ц від 17 квітня 2019 року.

6. Крім того, ВП ВС звертає увагу, що розірвання договору належить до загальних способів захисту прав сторін договору.

Водночас глава 54 ЦК України містить спеціальне регулювання відносин щодо купівлі-продажу, зокрема і щодо способів захисту прав продавця, порушених покупцем.

Відповідно до частини четвертої статті 692 ЦК України, якщо покупець відмовився прийняти та оплатити товар, продавець має право за своїм вибором вимагати оплати товару або відмовитися від договору купівлі-продажу.

Таким чином, лише у випадку, коли покупець відмовився і прийняти, і оплатити товар, продавець може за своїм вибором або вимагати виконання договору з боку покупця, або відмовитися від договору.

Друга можливість надана продавцю, виходячи з того, що якщо покупець не виконав жодного свого обов'язку, не сплатив ціни товару та відмовився його прийняти (наприклад, надіслав продавцю заяву про відмову прийняти товар, безпідставно не прийняв запропоноване продавцем виконання зобов'язання з його боку, безпідставно повернув надісланий товар тощо), то така поведінка свідчить про втрату інтересу покупця до виконання договору.

Продавець своєю чергою також може втратити інтерес до договору, при цьому він володіє товаром і має можливість розпорядитися ним, зокрема продати його іншій особі, аби отримати покупну ціну. Тобто продавець теж вправі відмовитися від договору купівлі-продажу, тобто розірвати його шляхом вчинення одностороннього правочину чи вимагати виконання договору з боку покупця за умови, якщо покупець втратив інтерес до договору, не прийнявши та не оплативши товар. У таких випадках позовна вимога продавця про розірвання договору в судовому порядку задоволенню не підлягає, оскільки розірвання договору пов'язується законом із вчиненням одностороннього правочину, а не із судовим рішенням.

Натомість у цій справі покупці отримали товар (частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю), але, як стверджує позивачка, не здійснили оплати. За таких умов підлягає застосуванню частина третьої статті 692 ЦК України, відповідно до якої у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами. Наведений припис не передбачає можливості продавця за своїм вибором вдатися до іншого способу захисту, зокрема не передбачає можливості розірвання договору в судовому порядку. Якщо порушення права продавця полягає в тому, що він не отримав грошових коштів від продавця, то способу захисту, який належним чином захистить саме це право, відповідає позовна вимога про стягнення неотриманих коштів.

Натомість такий спосіб захисту, як розірвання договору, що вже частково виконаний з боку продавця, який передав товар, і покупця, який прийняв товар, не відповідає суті порушення договору, що полягає в несплаті грошових коштів. Така несплата (повна або часткова) може бути наслідком не навмисного порушення договору з боку покупця (який бажає збагатитися за рахунок затримки оплати), а добросовісної помилки покупця, наприклад, через існування розбіжностей між сторонами щодо суми, належної до сплати, щодо взаємних розрахунків між сторонами.

Крім того, такий спосіб захисту, як розірвання договору, може бути використаний продавцем не з метою відновлення його права на одержання грошових коштів, а з метою невиправданого збагачення, якщо, наприклад, ринкова ціна на продане майно збільшилася, у тому числі завдяки його поліпшенню покупцем. Такі несправедливі наслідки можуть настати через невідповідність зазначеного способу захисту суті порушення права.

7. Виконання судового рішення про стягнення з покупця майна, одержаного ним за договором, розірваним судом, може бути складнішим, ніж виконання судового рішення про стягнення коштів. Зокрема, майно може бути вже відчуженим добросовісній третій особі, щодо якої рішення суду про повернення майна від покупця не матиме значення і від якої це майно не можна буде витребувати в іншому судовому процесі. Натомість застосування способу захисту, встановленого частиною третьою статті 692 ЦК України, призводить до повного поновлення порушеного права продавця.

Під час виконання судового рішення про стягнення з покупця грошових коштів у розмірі покупної ціни проданого майна у разі необхідності може бути накладений арешт на це майно (якщо воно зберіглося у покупця), а за рахунок його реалізації може бути задоволено вимогу продавця як стягувача.

8. Термін «користування чужими коштами» може використовуватися у двох значеннях.

Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу.

Друге значення - це прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх. Такі висновки сформульовано в пункті 34 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (провадження № 12-14гс18).

У частині третій статті 692 ЦК України зазначений термін використано у другому значенні. Тобто під сплатою процентів за користування чужими грошовими коштами розуміється відповідальність за прострочення виконання грошового зобов'язання згідно зі статтею 625 ЦК України.

Така відповідальність виступає способом захисту майнового права та інтересу кредитора, який полягає в отриманні компенсації його майнових втрат, спричинених неналежним виконанням грошового зобов'язання. Подібні висновки сформульовано, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що розірвання договору саме по собі не має наслідком ані повернення позивачу майна, яке було передано на виконання розірваного договору без зустрічного задоволення, ані виникнення в позивача права власності на це майно, а є підставою для виникнення обов'язку відповідачів повернути це майно.

При цьому Велика Палата Верховного Суду наголосила про наступне:

По-перше, як було встановлено, у спірних правовідносинах вимога про розірвання договору є неналежним способом захисту прав продавця.

По-друге, у разі, якщо б розірвання договору в цій справі було би можливим, то припущення, що сторона договору, яка його виконала, але не одержала від другої сторони зустрічного задоволення, у разі розірвання договору позбавляється як можливості вимагати виконання обов'язку з договору, так і можливості вимагати повернення того, що було виконано цією стороною під час дії договору, означає позбавлення такої сторони будь-якого захисту.

Одержання другою стороною того, що було виконано під час дії договору, не можна кваліфікувати як збитки, завдані зміною або розірванням договору (частина п'ята статті 653 ЦК України), оскільки прийняття виконання другою стороною було правомірним, здійсненим на підставі чинного договору. Відповідно до частини третьої статті 653 ЦК України, якщо договір змінюється або розривається в судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили. Тому, на відміну від визнання судом недійсним оспорюваного договору, розірвання судом договору створює правові наслідки лише на майбутнє, зокрема за певних умов і можливість вимагати повернення того, що було виконано під час дії договору.

Отже, частину четверту статті 653 ЦК України слід розуміти так, що сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконано обома сторонами до моменту розірвання договору, тобто якщо обидві сторони отримали зустрічне задоволення одна від одної. На це вказує використання множини у зазначеній нормі. При цьому, якщо договором було передбачено інші зобов'язання сторін, наприклад щодо передання іншого майна, сплати коштів, які не було виконано, то в разі розірвання договору такі зобов'язання припиняються на майбутнє.

Якщо ж зобов'язання з договору було виконано лише однією стороною, то в разі розірвання договору підлягають застосуванню правила про набуття, збереження майна без достатньої правової підстави або з підстави, яка згодом відпала (глава 83 ЦК України).

Якщо договір, на підставі якого друга сторона набула право власності на майно, розірвано, то друга сторона автоматично не втрачає права власності на це майно, а перша сторона не набуває права власності.

При цьому відповідно до статті 392 ЦК України саме власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Тому позовна вимога про визнання права власності на майно не відповідає належному способу захисту права особи, яка право власності на це майно не набула. Водночас унаслідок розірвання договору, на виконання якого одна сторона передала майно, не одержавши зустрічного задоволення, виникає зобов'язання, за яким друга сторона повинна повернути майно першій стороні у володіння та у власність, а перша сторона має кореспондуюче право вимагати виконання цього обов'язку.

Способом захисту позивача в цьому разі є примусове виконання обов'язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України). Позовна вимога про стягнення майна з відповідача на підставі приписів глави 83 ЦК України відповідає такому способу захисту.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона вже звертала увагу на те, що позовні вимоги про визнання рішення загальних зборів товариства з обмеженою відповідальністю недійсним, визнання недійсним статуту чи недійсними змін до нього, визнання права власності на частку в статутному капіталі товариства не відповідають належним та ефективним способам захисту, оскільки їх задоволення не може бути підставою для внесення змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 за провадженням № 12-88гс19).

Раніше ВП ВС дорікнула позивачу, що він має знати наслідки об'єднання позовних вимог, щодо яких законом визначена виключна підсудність різним судам.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.