Які скарги України проти РФ про порушення прав людини у Криму ЄСПЛ визнав прийнятними

11:30, 15 января 2021
Суд зазначив, що звіт української сторони послідовний і що вона надала неспростовні докази прийнятності скарг про порушення понад 10 статтей.
Які скарги України проти РФ про порушення прав людини у Криму ЄСПЛ  визнав прийнятними

«Скарги України проти РФ щодо повторюваних фактів порушення прав людини у Криму визнані частково прийнятними» – такий заголовок має пресреліз рішення ЄСПЛ, яке міністр юстиції Денис Малюська назвав не інакше як перемогою. І хоча скарги визнані прийнятними лише частково, це не зменшує ваги рішення ЄСПЛ щодо їх прийнятності. Отже, перейдемо до змісту самого документа.

Зміст справи Ukraine v Russia (re Crimea) стосується повторюваної «адміністративної практики» порушень прав людини, гарантованих Конвенцією, з боку Російської Федерації на території АР Крим та м. Севастополя. Першим питанням, на яке треба знайти відповідь, було те, чи прийнятним було називати, що ця «адміністративна практика» розпочалася з 27 лютого 2014 – ще до «референдуму» та офіційної окупації. І лише після того переходити до питання прийнятності висунутих Україною скарг.

Позиція України та РФ

Так, український уряд стверджував, що РФ здійснювала ефективний контроль над територією півострова з кінця лютого, а не з моменту ухвалення рішення про входження Криму до складу РФ, завдяки військовій присутності та підтримці воєнізованих формувань. Зокрема, представники України посилалися на випадки захоплення органів державної влади з боку важко озброєних військових та збільшення військової присутності на території півострова. Уряд стверджував, що РФ мала екстериторіальну юрисдикцію над ситуацією, яка призвела до повторюваного порушення прав людини.

Також Україна наполягала на тому, що саме 27 лютого російські війська фактично змістили легітимні органи цивільної влади та замінили їх своїми ставленниками. Того ж дня українські військові в Криму були заблоковані на території своїх військових частин, а також була заблокована передислокація військ до Криму з материка.

«Протягом наступних днів РФ розгортала все більшу кількість військ та не давала можливості Україні відправити підкріплення, встановивши контроль над сухопутними, морськими та повітряними шляхами, а також шляхом саботажу. До 16 березня РФ укріпила контроль над Кримом, заблокувавши всіх українських військовослужбовців у казармах і позбавивши їх зв’язку із зовнішнім світом. Це призвело до переходу влади до нових місцевих органів, які пізніше проголосили про незалежність Криму після “референдуму”, що його провели 16 березня 2014 року. А 18 березня 2014 РФ, “Республіка Крим” та місто Севастополь підписали “Угоду про Об’єднання”», – продовжували представники України.

Представники російської сторони, у свою чергу, не погоджувалися з цим та стверджували, що РФ здійснювала свою юрисдикцію над Кримом та Севастополем лише з моменту підписання «Угоди» і аж ніяк не раніше 18 березня. Вони заявляли, що до 18 березня все, що відбувалося в Криму, було внутрішнім українським конфліктом, який був наслідком Євромайдану. Ставили під сумнів представники РФ і вплив російських військ на перебіг подій, стверджуючи, що російська армія була у Криму і до того. Втім, росіяни зазначили, що з 1 до 17 березня 2015 року їхні збройні сили були готові «допомогти кримчанам протидіяти нападу ЗСУ», «забезпечити можливість безпечного демократичного вибору населення Криму без страху розправи з боку радикалів», «забезпечити нормальне волевиявлення населення Криму» та/або «забезпечити захист російських військових підрозділів та об’єктів». При цьому будь-яке здійснення ефективного контролю над півостровом вони заперечували.

Зміст скарг України

Загалом, Україна зазначала, що з початку здійснення ефективного контролю РФ була відповідальна за систематичне порушення прав людей, які проживали на території окупованого півострова. У якості доказів наводилися індивідуальні випадки та загальні заходи, які мали місце з 27 лютого 2014 року до 26 серпня 2015 року – подальші порушення будуть викладені у іншій заяві. Метою подачі заяви український уряд називав не встановлення індивідуальних фактів порушення та отримання справедливої сатисфакції, а бажання встановити повторюваність порушення прав, покласти їм край та запобігти їхньому повторенню.

Уряд у заяві просив Суд визнати порушення понад таких 10 статей:

  • Стаття 2 – право на життя;
  • Стаття 3 – заборона нелюдяного поводження та тортур;
  • Стаття 5 – право на свободу та особисту недоторканість;
  • Стаття 6 – право на справедливий суд;
  • Стаття 8 – право на повагу до приватного життя;
  • Стаття 9 – свобода віросповідання;
  • Стаття 10 – свобода вираження поглядів;
  • Стаття 11 – свобода зібрань;
  • Стаття 14 – заборона дискримінації;
  • Стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції – захист власності;
  • Стаття 2 Протоколу № 1 до Конвенції – право на освіту;
  • Стаття 2 Протоколу № 4 до Конвенції – свобода пересування.

Велика Палата щодо юрисдикції РФ над Кримом

Перш за все, варто відзначити, що Суд жодним чином у своїх судженнях не оцінював вплив подій Євромайдану на те, що сталося у Криму, а також відповідність окупації півострова міжнародному чи національному праву будь-якою сторони. Йшлося винятково про те, з якого моменту РФ здійснювала ефективний контроль над Кримом та чи мали місце повторювані порушення прав людини.

Щодо юрисдикції з 27 лютого до 18 березня 2014 року

«Суд встановив, що існують вагомі докази для того, щоб прийти до висновку, що РФ здійснювала ефективний контроль над Кримом у період, який є предметом суперечки сторін, а саме – з 27 лютого до 18 березня 2014 року. Зокрема, хоча чисельність російських військ не перевищувала встановленого відповідною двосторонньою угодою ліміту у 25 тисяч, цифри показали, що їхня кількість майже подвоїлася за короткий період часу, збільшившись з близько 10 тисяч наприкінці січня 2014 року до близько 20 тисяч у середині березня 2014 року. На думку Суду, збільшена військова присутність РФ у Криму була, щонайменше, значною».

При цьому представники російської сторони жодним чином не змогли обґрунтувати потребу збільшення військової присутності, зокрема – не надали доказів існування загрози своїм підрозділам, які перебували у Криму. Збільшення присутності відбувалося без згоди української сторони, більше того – всупереч її запереченням. Також ЄСПЛ не погодився із доводами РФ, що російські війська у Криму були пасивними свідками подій на півострові. Так, представники України належно довели, що російські військові брали активну участь у блокуванні підрозділів ЗСУ та захопленні будівель органів влади.

«Звіт українського уряду залишався послідовним протягом провадження, із систематичною інформацією щодо способу, місця та часу оскаржуваних подій, які призвели до переходу влади до нових місцевих органів, які пізніше організували “референдум”, проголосили незалежність Криму та здійснювали активні кроки до інтеграції з РФ».

Останнім доводом на користь здійснення ефективного контролю Суд назвав заяви Президента Російської Федерації у лютому 2014 року про те, що він ухвалив рішення «почати працювати над поверненням Криму до Російської Федерації», та у квітні того ж року, коли заявив, що російській війська «роззбро[ювали] військові частини української армії та органи правопорядку» та інші його заяви на цю тему.

Щодо юрисдикції з 18 березня 2014 року

Сторони погоджувалися щодо юрисдикції РФ над Кримом після 18 березня, втім вони розходилися у визначенні правових підстав. Українська сторона наполягала, що ця юрисдикція була заснована на ефективному контролі, у той час як російська вважала, що з цього часу на територію Криму поширювався її суверенітет. Втім, для цілей цього рішення про прийнятність Суд вирішив розглядати це питання так, що юрисдикція РФ над Кримом мала форму чи природу “ефективного контролю над територією”.

У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку, що стверджувані жертви від адміністративної практики, про порушення прав і втручання у права яких скаржилася Україна, перебували під «юрисдикцією» РФ, а тому Суд має повноваження розглядати цю заяву. Втім, це рішення ще не має на увазі визнання порушення прав цих людей з боку РФ.

Питання прийнятності

Велика Палата зазначила, що Україна надала вагомі неспростовні докази як повторюваності актів порушення прав людини, так і виявів толерування цих порушень з боку посадовців, які були елементами стверджуваної адміністративної практики таких стверджуваних порушень:

  • Примусове зникнення та відсутність ефективного розслідування таких фактів – порушення статті 2;
  • Неналежне поводження та неправомірне ув’язнення – порушення статей 3 та 5;
  • Поширення застосування російського законодавства на територію Криму, через що з 27 лютого 2014 року суди півострова не були «встановлені законом» – порушення статті 6;
  • Автоматичне набуття російського громадянства та рейди у приватних помешканнях – порушення стаття 8;
  • Переслідування та залякування релігійних лідерів, які не підпорядковувалися РПЦ, свавільні рейди на культові будівлі та конфіскація майна релігійних спільнот – порушення статті 9;
  • Придушення неросійських ЗМІ – порушення статті 10;
  • Заборона публічних зібрань та виявів підтримки, а також залякування і свавільне ув’язнення організаторів демонстрацій – порушення статті 11;
  • Експропріація майна у цивільного населення та приватних підприємців без компенсації - порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції;
  • Придушення української мови у школах та залякування україномовних дітей у школах – порушення статті 2 Протоколу № 1 до Конвенції;
  • Обмеження свободи пересування між Кримом та материковою Україною, що призвело до фактичного перетворення адміністративної межі між півостровом та Херсонською областю на кордоні між Україною та РФ – порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції;
  • Дискримінація кримських татар – порушення статті 14 у зв’язку зі статтями 8, 9, 10 та 11 Конвенції та статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції.

Ця частину заявлених Україною порушень Суд визнав прийнятними, зазначивши зокрема, що «вищенаведені стверджувані порушення узгоджувалися із висновками, викладеними у численних звітах міждержавних та неурядових організацій, в першу чергу – зі звітом Управління Верховного комісара ООН з прав людини 2017 року».

У свою чергу, ЄСПЛ не зміг назвати прийнятним у цих обставинах ряд тверджень. Наприклад, вбивства та стрілянину він не зміг назвати «повторюваними». Поза розглядом по суті залишилися випадки короткотермінового ув’язнення іноземних журналістів та вилучення їхнього обладнання. Також Україна не змогла надати належних доказів випадків націоналізації російськими органами майна українських військових.

Також Суд вирішив долучити до цієї заяви іншу заяву України проти РФ, що стосується переміщення ув’язнених до окупації людей, яких після окупації перевели до інших виправних установ на території РФ. Питання прийнятності цього питання Суд вирішив провести одночасно із розглядом інших порушень по суті.

Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що ЄСПЛ постановив, що тривалість проживання у країні – не єдиний критерій, який впливає на правомірність вислання.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Кто «обкакался»: Украина или МВФ, и что с судебной реформой – мнение народных депутатов
Loading...
загрузка...