Коли роботодавець може змінювати розташування робочого місця

Роботодавець вправі змінювати розташування робочого місця державного службовця без його згоди лише у межах тієї ж місцевості. У такому випадку зміни істотних умов праці не відбувається. Водночас переміщення робочого місця до іншого населеного пункту тягне за собою зміну істотних умов державної служби, позаяк ставить перед працівником низку завдань з організації подальшого місця проживання, побуту, добирання до нового місця роботи та загалом тягне за собою додаткове фінансове навантаження з цього приводу.

На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 160/9533/19.

Обставини справи

З матеріалів справи відомо, що позивач пред’явив позов до Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області, у якому просив суд:

- визнати протиправним й скасувати наказ відповідача «Про накладення дисциплінарного стягнення».

В обґрунтування позовних вимог позивач покликався на те, що цим наказом йому оголошена догана за вчинення дисциплінарного проступку у вигляді прогулу. Позивач вважає такий наказ протиправним, стверджуючи, що у його діях був відсутній склад дисциплінарного проступку.

Так, позивач вказував, що з часу прийняття на роботу у 2015 році він мешкав і працював у місті Нікополі, де знаходилося його робоче місце. Проте 7 червня 2019 року відповідач прийняв рішення про визначення йому робочого місця у місті Кривому Розі з 10 червня 2019 року. Позивач стверджує, що у такий спосіб відповідач фактично здійснив його переведення на роботу в іншу місцевість без відповідної згоди на це, що є порушенням вимог статті 32 Кодексу законів про працю України і статті 41 Закону України «Про державну службу».

Також позивач зазначив, що переміщення його робочого місця з міста Нікополь у місто Кривий Ріг було зміною істотних умов державної служби. Однак про зміну населеного пункту, у якому знаходиться робоче місце, його задалегідь не попереджали, що свідчить про недотримання відповідачем двомісячного строку для відповідного повідомлення працівника.

Дніпропетровський окружний адміністративний суд своїм рішенням, яке залишене без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду, відмовив у задоволенні позову.

Висновок Верховного Суду

Розглядаючи справу, ВС зазначив, що суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що зміна робочого місця позивача не була переведенням у розумінні статті 41 Закону України «Про державну службу» і тому не потребувала його згоди.

Також суди вважали, що зміна робочого місця державного службовця в межах однієї і тієї ж посади конкретного державного органу без зміни спеціальності, кваліфікації, посади, посадових обов`язків, розміру заробітної плати, пільг, переваг, соціально-побутового забезпечення - не веде до зміни істотних умов державної служби і не потребує згоди працівника.

Також суди зробили висновок про те, що у законодавстві не міститься жодних норм щодо переміщення робочого місця державного службовця до іншого населеного пункту у випадку, коли до сфери обслуговування державного органу належить декілька адміністративних територіальних одиниць.

Тому суди обох інстанцій погодилися з відповідачем й констатували наявність у позивача прогулу без поважних причин.

Отже, передумовою виникнення цього спору є різна інтерпретація сторонами факту й наслідків переміщення робочого місця позивача із міста Нікополь у місто Кривий Ріг.

ВС підкреслив, що відповідно до частини третьої статті 43 Закону України «Про державну службу» зміною істотних умов державної служби вважається зміна: належності посади державної служби до певної категорії посад; основних посадових обов`язків; умов (системи та розмірів) оплати праці або соціально-побутового забезпечення; режиму служби, встановлення або скасування неповного робочого часу; місця розташування державного органу (в разі його переміщення до іншого населеного пункту).

Зміна істотних умов служби передбачає зміну умов проходження служби на конкретній посаді державної служби, яку обіймає державний службовець, та нерозривно з нею пов`язана. Після настання цих змін та надання відповідної згоди він буде обіймати фактично ту ж посаду, проте із відповідними змінами (зокрема, розширення або звуження кола посадових обов`язків, зменшення окладу, переміщення посади в інший структурний підрозділ державного органу).

Аналіз положень абзацу другого частини четвертої статті 43 Закону України «Про державну службу» дає підстави для висновку, що в разі зміни істотних умов служби переведення державного службовця на іншу посаду не відбувається. Переведення може мати місце у випадку, коли державний службовець не бажає продовжувати службу на відповідній посаді після змін істотних умов і погоджується на пропозицію суб`єкта призначення обійняти іншу посаду.

Загалом місцезнаходження робочого місця працівника є істотною умовою державної служби у випадку його переміщення в інший населений пункт, що імпліцитно (не виражено) закладено у пункті 5 частини 3 статті 43 Закону України «Про державну службу», у якому йдеться про таку істотну умову державної служби, як переміщення державного органу до іншого населеного пункту.

ВС зазначив, що у цьому пункті Закону по своїй суті особлива увага розташуванню робочих місць державних службовців приділяється з тих причин, що держава дбає про їхні інтереси не лише у разі зміни статусу посади, обов`язків, оплати праці, режиму служби, а й у випадку переміщення робочого місця до іншої місцевості.

Тому роботодавець вправі змінювати розташування робочого місця державного службовця без його згоди лише у межах тієї ж місцевості. У такому випадку зміни істотних умов праці не відбувається.

Водночас переміщення робочого місця до іншого населеного пункту тягне за собою зміну істотних умов державної служби, позаяк ставить перед працівником низку завдань з організації подальшого місця проживання, побуту, добирання до нового місця роботи та загалом тягне за собою додаткове фінансове навантаження з цього приводу.

У такому випадку застосування процедури зміни істотних умов праці здатне забезпечити дотримання необхідного балансу між приватними й публічними інтересами сторін. Адже з одного боку ця процедура є гарантією дотримання професійних і трудових прав державного службовця, що надає йому необхідний час для розв`язання подібних питань і прийняття рішення щодо подальшого проходження державної служби. З іншого боку ця процедура забезпечує роботодавцю належне вирішення кадрових й організаційних питань у законний та прозорий спосіб, не ставлячи їхнє розв`язання у залежність від волі працівника і не здійснюючи посягання на його права й інтереси.

ВС відзначив, що у цій справі суди встановили, що до прийняття відповідачем наказу від 7 червня 2019 року № 126 «Про визначення робочого місця ОСОБА_1» позивач працював у місті Нікополь.

Суд зауважує, що вказаний наказ прийнятий у п`ятницю. Цим наказом робоче місце за посадою позивача було переміщене до міста Кривого Рогу, і приступити до роботи на нововизначеному місці праці позивач мав з 10 червня 2019 року, тобто з понеділка. З указаним наказом позивач ознайомився якраз в той день, 10 червня 2019 року.

Також у цій справі багато важить і той факт, що відстань між цими населеними пунктами становить більше 100 км.

Зважаючи на викладене, Верховний Суд погоджується з доводами позивача про те, що у цьому випадку місце розташування робочого місця було істотною умовою проходження державної служби за його посадою.

Верховний Суд дійшов висновку, що рішення судів попередніх інстанцій прийняті з помилковим застосуванням норм матеріального права і повинні бути скасовані з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Раніше «Судово-юридична газета» писала, що ВС висловився про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Youtube Право ТВ, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.