Конституционный Суд принял решение по вопросу конституционности применения содержания под стражей по ч. 6 статьи 176 УПК к лицам, подозреваемым в преступлениях против основ национальной безопасности – детали позиции КСУ

Как известно, Верховная Рада 14 апреля 2022 года приняла Закон о внесении изменений в Уголовный и Уголовный процессуальный кодекс Украины по усовершенствованию ответственности за коллаборационную деятельность и особенностям применения мер по совершению преступлений против основ национальной и общественной безопасности №2198-IX. В соответствии с настоящим Законом статья 176 УПК была дополнена частью шестой, в результате чего по этой норме Кодекса меру пресечения в виде содержания под стражей применяют только во время действия военного положения, при наличии рисков, определенных статьей 177 Кодекса, к лицам, подозреваемым или обвиняемым в совершении определенного перечня преступлений (статьи 109-114-2, 258-258-6, 260, 261, 437-442 Уголовного кодекса Украины).

Речь идет о преступлениях против основ национальной безопасности Украины, преступлениях против общественной безопасности, преступлениях против мира, безопасности, человечества и международного правопорядка.

19 червня 2024 року Другий сенат Конституційного Суду України ухвалив Рішення №7-р(ІІ)/2024 у справі за конституційними скаргами Сергія Бичкова та Анатолія Бая щодо конституційності вказаної ч. 6 статті 176 КПК.

Заявники просили КСУ перевірити на відповідність Конституції України ч. 6 статті 176 КПК, згідно з якою «під час дії воєнного стану до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-2, 258-258-6, 260, 261, 437-442 Кримінального кодексу України, за наявності ризиків, зазначених у статті 177 цього Кодексу, застосовується запобіжний захід, визначений пунктом 5 частини першої цієї статті», а саме тримання під вартою.

Доповідачами по цій справі виступили судді Конституційного Суду України Віктор Городовенко та Володимир Мойсик.

Отже, із матеріалів справи вбачається, що стосовно Сергія Бичкова, якого підозрюють у вчиненні кримінального правопорушення, визначеного ч. 2 статті 27, ч. 2 статті 114-1 КК, суд обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Зі змісту конституційної скарги Анатолія Бая та долучених до неї матеріалів убачається, що орган досудового розслідування обвинувачує його у вчиненні кримінального правопорушення, визначеного ч. 2 статті 28, ч. 1 статті 111 КК. Запобіжний захід обрано у вигляді тримання під вартою. Баю під час продовження строку тримання під вартою Шевченківський районний суд міста Києва ухвалою від 15 січня 2024 року, залишеною без зміни рішенням Київського апеляційного суду від 28 лютого 2024 року, визначив можливість застосування застави.

Автори клопотань вважали, що ч. 6 статті 176 КПК не відповідає приписам статті 29 Конституції, оскільки в ній «фактично встановлено презумпцію, за якою наявність підозри у вчиненні окремих злочинів обумовлює виключну необхідність застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою без права на застосування іншого запобіжного заходу».

На думку суб’єктів права на конституційну скаргу, «цей підхід є дискримінаційним, оскільки ставить осіб, щодо яких застосовується такий запобіжний захід, у нерівні умови порівняно з тими особами, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні інших злочинів аналогічного ступеня тяжкості». Вони твердили, що оспорюваний припис КПК не забезпечує підозрюваному, обвинуваченому належного захисту від свавілля та не відповідає статті 29 Конституції України.

Розв’язуючи порушені в конституційних скаргах питання, Конституційний Суд виходив із такого.

Для кожної людини природними та особливо цінними є її свобода та особиста недоторканність, що є надважливими для забезпечення людської гідності та реалізації всіх інших конституційних прав і свобод.

Суд наголошує, що визначене ч. 1 статті 29 Конституції України право на свободу та особисту недоторканність у сув’язі з іншими приписами цієї статті Конституції України, зокрема, є правом кожної людини на фізичну свободу та означає, що жодну людину не можна в будь-який спосіб свавільно позбавити такої свободи. Тому держава зобов’язана запроваджувати юридичне унормування, яке убезпечить людину від свавільного позбавлення свободи та відповідатиме конституційним нормам і принципам.

КСУ виходить із того, що позбавлення людини свободи, зокрема в разі застосування до неї запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, є найбільш відчутною формою обмеження її конституційного права на свободу та особисту недоторканність, тому у статті 29 Конституції України встановлено посилені гарантії захисту цього права від свавільного обмеження, які полягають у тому, що нікого не можна тримати під вартою «інакше як за вмотивованим рішенням суду» і «тільки на підставі та в порядку, встановлених законом».

Законодавець для досягнення мети кримінального провадження та захисту відповідних публічних інтересів не може визначати запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою як безальтернативного і має забезпечити наявність у кримінальному провадженні принаймні одного запобіжного заходу, який є більш м’яким і який можна обрати як менш обтяжливий для конституційного права на свободу та особисту недоторканність особи.

Ураховуючи наведене, КСУ уважає, що за ч. 2 статті 29 Конституції України в сув’язі з приписами статей 3, 8, частини першої статті 55, частини першої статті 62, частини першої статті 64 Конституції України унормування законом підстав та порядку застосування до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою має відповідати передусім принципам правовладдя, домірності, презумпції невинуватості, забезпечувати особі належний судовий захист від свавілля, а застосування цього запобіжного заходу має бути засноване не лише на тяжкості злочину, в якому підозрюють або обвинувачують особу, а й на наявності обґрунтованої підозри у вчиненні злочину особою, ризиків у зв’язку з неналежною процесуальною поведінкою такої особи для здійснення кримінального провадження та захисту відповідних публічних інтересів, що гарантуватиме тримання під вартою лише на підставі вмотивованого рішення суду.

КСУ виходить із того, що засадничий судовий захист особи від свавілля під час позбавлення її свободи не може бути обмежений за жодних обставин, навіть в умовах воєнного стану. Відповідно до приписів частини другої статті 64 Конституції України в умовах воєнного стану не можуть бути обмежені конституційні права на свободу та особисту недоторканність (стаття 29), на судовий захист (стаття 55), а також презумпція невинуватості (стаття 62).

Конституційний Суд України наголошує, що й в умовах воєнного стану роль суду є визначальною в системі інституційного забезпечення правовладдя, а судовий захист прав і свобод людини від свавілля – надважливим, у таких умовах не дозволено свавільне тримання особи під вартою без умотивованого судового рішення.

КСУ звернув увагу на те, що за міжнародним правом, за яким хоч і можливий відступ від права на свободу та особисту недоторканність під час війни або іншої суспільної небезпеки (стаття 15 Конвенції, стаття 4 Пакту), засадничий судовий захист особи від свавільного тримання під вартою має бути забезпечений.

Зокрема, КСУ зазначив, що згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи від 27 вересня 2006 року №Rec (2006) 13 державам-членам щодо застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, умов, у яких воно має відбуватися, та про заходи забезпечення гарантій проти зловживань наявність надзвичайного стану відповідно до статті 15 Конвенції не має впливати на право особи, яку тримають під вартою, на оскарження правомірності її затримання (пункт 20); кожне рішення судового органу про тримання будь-кого під вартою, про продовження такого тримання або про застосування альтернативних заходів має бути вмотивоване (пункт 21).

У Загальному коментарі №35 до Пакту Комітет ООН у межах статті 4 Пакту зауважує, що «статтю 9 Пакту також застосовують у ситуаціях збройного конфлікту, до яких застосовні норми міжнародного гуманітарного права. Хоча норми міжнародного гуманітарного права можуть стосуватися тлумачення статті 9 Пакту, ці дві юридичні сфери доповнюють, а не виключають одна одну» (пункт 64); «права, наведені у статті 9 Пакту, не належать до переліку прав, від яких не можна відступати за пунктом 2 статті 4 Пакту, однак повноваження держав-учасниць щодо відступу від прав мають межі. Держави-учасниці, які відступають від звичайних процедур, визначених статтею 9 Пакту, в умовах збройного конфлікту чи інших надзвичайних ситуацій повинні забезпечити, щоб такі відступи не перевищували тих, яких суворо вимагає серйозність фактичної ситуації» (пункт 65); «у статті 9 Пакту є інші складники <…> які не можуть бути предметом правомірного відступу відповідно до статті 4 Пакту. Засаднича гарантія недопустимості свавільного тримання під вартою не дозволяє відступу, оскільки навіть ситуації, що їх охоплює стаття 4 Пакту, не можуть виправдати позбавлення свободи, яке є безпідставним або непотрібним за цих обставин» (пункт 66); «процесуальні гарантії, що захищають свободу особи, ніколи не можуть піддаватися заходам відступу, які обійдуть захист прав, від яких не можна відступати. Для захисту прав, від яких не можна відступати, зокрема й тих, що їх зазначено у статтях 6 і 7 Пакту, право на звернення до суду, щоб дати можливість суду без зволікання ухвалити рішення щодо законності затримання, не повинно бути обмежене заходами відступу» (пункт 67).

До того ж у Доповіді про дотримання принципів демократії, прав людини та правовладдя в умовах надзвичайного стану (Report – Respect for democracy, human rights and the rule of law during states of emergency), ухваленій Європейською Комісією „За демократію через право“ (Венеційська Комісія) 19 червня 2020 року за допомогою письмової процедури, яка замінила
123-тє пленарне засідання [CDL-AD(2020)014], наголошено, що «навіть в умовах надзвичайного стану переважну силу повинен мати засадничий принцип правовладдя <…>. Правовладдя означає, що органи влади зобов’язані діяти в межах закону, а їхні заходи мають переглядати незалежні суди. Потрібно гарантувати юридичний захист осіб» (§ 9), а також указано, що надзвичайний стан може призводити до обмеження прав людини, й виділено три основних механізми, які застосовують у приписах права щодо прав людини задля врегулювання надзвичайних ситуацій (§ 38), а саме винятки з прав людини
(§ 39); обмеження прав людини (§ 40); відступ від прав як тимчасове призупинення гарантій певних прав людини, серед яких засадничі судові гарантії усе частіше розглядають як такі, від яких не можна відступати (§ 41).

У Рішенні від 6 квітня 2022 року № 1-р(II)/2022 Конституційний Суд України наголосив: «Беручи до уваги, що врегулювання відповідних питань належить до розсуду Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади в межах їх конституційних повноважень <…> заходи в сфері оборони держави мають бути своєчасними, послідовними та комплексними, оскільки від їх ефективного запровадження залежить стан обороноздатності України»; «підтримання високого рівня обороноздатності є найвищим державним інтересом і однією з найбільш захищених конституційних цінностей України», захист суверенітету та територіальної цілісності України згідно з частиною першою статті 17 Основного Закону України є однією з найважливіших функцій держави, справою всього Українського народу»; «в умовах воєнного стану держава зобов’язана мобілізувати всі доступні їй ресурси для посилення своєї обороноздатності та відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України».

Конституційний Суд акцентує, що згідно з приписами частини першої статті 17 Конституції України в умовах воєнного стану захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної, інформаційної безпеки є не лише найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу, а й невіддільною умовою збереження української державності як такої.

Держава має позитивний обов’язок створювати належні національні юридичні механізми притягнення особи до кримінальної відповідальності, зокрема забезпечувати ефективне функціонування кримінальної юстиції, щоб в умовах воєнного стану гарантувати посилений захист суверенітету, територіальної цілісності, недоторканності, обороноздатності, державної, економічної й інформаційної безпеки України та притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини, що посягають на зазначені надважливі конституційні публічні інтереси.

Суд зазначає, що на виконання вказаних приписів Конституції України статтю 176 Кодексу доповнено частиною шостою, внаслідок чого за цією нормою Кодексу запобіжний захід у вигляді тримання під вартою застосовують лише під час дії воєнного стану, за наявності ризиків, визначених статтею 177 Кодексу, до осіб, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненні певного переліку злочинів (статті 109‒114-2, 258‒258-6, 260, 261, 437‒442 Кримінального кодексу України).

Суд вбачає правомірною мету, з якою законодавець доповнив частиною шостою статтю 176 КПК, маючи намір посилити захист суверенітету територіальної цілісності, недоторканності, обороноздатності, державної, економічної й інформаційної безпеки України за рахунок установлення вказаною нормою Кодексу тимчасово (на період дії воєнного стану) особливого порядку застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до осіб, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненні злочинів, які за тяжкістю й характером є наднебезпечними в умовах воєнного стану.

КСУ зазначив, що законодавець закріпив дискрецію слідчого судді, суду під час застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за ч. 6 статті 176 КПК не визначати або визначати розмір застави з урахуванням підстав та обставин, установлених статтями 177, 178 Кодексу.

Тож під час застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за ч. 6 статті 176 КПК є можливість, за певних підстав та обставин, визначених статтями 177 та 178 Кодексу, застосувати заставу як більш м’який запобіжний захід.

Отже, за ч. 6 статті 176 КПК запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не визначено як безальтернативний винятковий запобіжний захід.

Аналізуючи остаточні судові рішення у справах Сергія Бичкова та Анатолія Бая, Конституційний Суд України констатує, що суди, визначаючи правомірність застосування до цих осіб запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за ч. 6 статті 176 КПК, з’ясували та врахували підстави та обставини, визначені статтями 177, 178, 194 Кодексу, оцінили обґрунтованість підозри у вчиненні кримінального правопорушення, наявність ризиків, суспільну небезпечність кримінальних правопорушень, у вчиненні яких підозрюють або обвинувачують указаних осіб, тяжкість покарання, яке загрожує у разі визнання особи винною у вчиненні таких правопорушень, а також неможливість застосування іншого, більш м’якого, запобіжного заходу. Зі змісту остаточних судових рішень у цих справах вбачається, що суди ухвалили ці судові рішення на підставі ч. 6 статті 176 КПК як такої, що уможливлює застосування іншого, більш м’якого, запобіжного заходу, окрім як тримання під вартою. Однак застосування судами саме цього виняткового запобіжного заходу обґрунтовано тяжкістю злочину, у вчиненні якого підозрювали або обвинувачували зазначених осіб, та наявністю ризиків їх переховування від суду, за яких не допустили звільнення з-під варти. Анатолію Баю під час продовження строку тримання під вартою районний суд ухвалою, залишеною без зміни рішенням апеляційного суду, визначив можливість застосування застави.

Ураховуючи наведене, КСУ вважає, що особливий порядок застосування до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за ч. 6 статті 176 КПК забезпечує слідчому судді, суду можливість застосувати такий запобіжний захід лише на підставі вмотивованого судового рішення, як того вимагають стаття 8, ч. 2 статті 29 Конституції України.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що частина шоста статті 176 Кримінального процесуального кодексу України не суперечить статтям 3, 8, частинам першій, другій статті 29,  частині першій статті 55, частині першій статті 62, частині першій статті 64 Конституції України, оскільки ця норма Кодексу забезпечує посилені гарантії захисту конституційного права на свободу та особисту недоторканність особи від свавільного втручання, що їх визначено частиною другою статті 29 Конституції України.

Автор: Наталья Мамченко 

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua и на Google Новости SUD.UA, а также на наш VIBER, страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.