Аркадий Корнацкий: 33 года независимости в условиях полного паралича верховенства права

Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року було визнано необхідність побудови правової держави - що безумовно відповідало волі та прагненням народу України. 

У 1991-1992 роках до Конституції Української РСР були внесені анти-тоталітарні зміни, в Україні на конституційному рівні було встановлено загальні засади верховенства права.

Та без огляду на це, на практиці в правову систему незалежної України із тоталітарного минулого було перетягнуто і задіяно в правотворчій та правозастосувальній діяльності органів влади так званий принцип законності (в реальності, насправді, це завжди «принцип верховенства будь-яких виданих органами влади й існуючих (чинних) актів», тому далі – «принцип верховенства актів органів влади»), чим було жорстко придушено і повністю унеможливлено дію принципів правової держави, верховенства права, найвищої юридичної сили Конституції України (далі – принципи верховенства права).

Внаслідок вищезазначеного принципи верховенства права не діяли в Україні жодного дня і не діють до сьогодні.                          

Імплантація «принципу верховенства акту органу влади» тоталітарної правової системи в діяльність органів влади незалежної України здійснюється від самого початку суверенізації українського законодавства перш за все шляхом неналежного в умовах правової держави тлумачення і застосування юридичного терміну «чинний» (закон, інший правовий акт тощо).

За прислів’ям, облудне слово людину губить. Ті хто розбудовував правову систему незалежної України, тобто «політична еліта», облудним використанням слова «чинний» згубила мільйони українців, донищує українську націю і державність.

Термін «чинний акт» став «троянським конем», що ввіз «принцип верховенства актів органів влади» із адміністративно-командної системи Української РСР в правову систему України, яка від самого початку мала будуватися виключно як правова держава.

У законодавстві Української РСР термін «чинні акти» був тотожним терміну «діючі акти», оскільки усі чинні акти органів влади, з підзаконними актами включно, безвідносно до того, як вони впливають на права і свободи людини і громадянина, підлягали «чіткому й неухильному» виконанню.

Тобто все без винятку чинне законодавство тоталітарного режиму апріорі водночас було діючим законодавством без огляду на визнані у світі правові цінності, з правами людини включно, оскільки в Союзі РСР та в Українській РСР (УРСР) пріоритетом були ідеологічні цінності комунізму, воля Комуністичної партії та створених нею органів влади, а не права і свободи людини.

[Важливо зазначити, що термін «чинне законодавство» та всі похідні від нього терміни (чинний правовий акт тощо) появилися в законодавстві Української РСР (УРСР) за часів російськомовного СРСР як неправильний з юридичної точки зору переклад російського терміну «действующее законодательство».

Правильний з юридичної точки зору переклад російського терміну «действующее законодательство» українською – «діюче законодавство»; аналогом українського терміну «чинне законодавство» у російській мові є термін «существующее законодательство».

Заради справедливості варто зазначити, що «принцип верховенства актів органів влади» існував і діяв не тільки в СРСР - він притаманний усім недемократичним, авторитарним, тоталітарним, диктаторським режимам»].

Будь-який чинний акт, навіть протиправний, завжди = діючий акт - це і є «принцип верховенства актів органів влади», принцип верховенства інтересів правлячої «еліти» недемократичної держави, авторитарного чи тоталітарного режиму.

Натомість, в Україні як правовій державі все чинне законодавство апріорі має відповідати принципам верховенства права - і тільки за цієї умови воно може бути легітимним, а відтак діючим/дієвим, тобто таким, що підлягає виконанню, має юридичну силу та у разі застосування породжує правові наслідки.

У правовій державі чинне законодавство, що не відповідає означеній умові, апріорі з моменту його видання є нелегітимним та нікчемним, недіючим, таким що не підлягає виконанню, а в разі застосування не породжує правових наслідків.

Чинність акту, тобто його фізичне існування внаслідок видання акту з дотриманням встановлених процедур, є лише передумовою дійсності акту. Водночас чинний акт = діючий акт тільки за умови, що він не суперечить принципам верховенства права – це формула верховенства права.

У правовій державі чинність акту жодним чином не означає, що він автоматично є легітимним, діючим, таким що підлягає виконанню – це одна з аксіом правової держави.

З огляду на вищенаведене, вже з моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990, якою було визначено курс на розбудову правової держави, для встановлення і реального впровадження в Україні у дію принципів верховенства права поняття «чинний акт» та «діючий акт» мали б чітко розмежовуватись.

Без розмежування правових понять «чинний акт» та «діючий акт» не може бути й мови про існування в законодавстві та правовій системі такої наріжної складової принципу верховенства права, як правова визначеність.

Аналіз діянь української «еліти» переконливо свідчить, що вона від самого початку 90-х ясно усвідомлювала різницю між поняттями «чинний акт» та «діючий акт», між тоталітарним «принципом верховенства акту органу влади» і принципами верховенства права, та доленосне значення цієї різниці, що дорівнює різниці між диктатурою і демократією.

На початку процесу переходу від тоталітарної адміністративно-командної системи до омріяної українським народом правової держави певній частині «еліти» (на той час в її середовищі ще були чесні люди) вдалося добитися у Верховній Раді України, без жодного перебільшення, екзистенційного «правового перелому».

По-перше, у 1990 та 1991 до української Конституції були внесені анти-тоталітарні зміни.

По-друге, 03.06.1992 був прийнятий перший за часів незалежності закон України «Про Конституційний Суд України», основними цілями якого визначалося забезпечення захисту прав і свобод людини, верховенства Конституції України, відповідності законів та інших актів органів влади Конституції України.

Частиною 2 статті 22 цього закону було визначено, що протиправні акти визнаються нечинними З МОМЕНТУ ВВЕДЕННЯ ЇХ У ДІЮ.

«Протиправні акти не можуть бути ні чинними, ні діючими; якщо акти видано з дотриманням усіх процедур і вони стали фактом об’єктивної реальності, тобто з формально-юридичної точки зору набули чинності, але якщо вони водночас є такими що не відповідають принципам верховенства права, вони з моменту їх видання є нелегітимними і нікчемними, нечинними і недіючими, такими що не мають юридичної сили, ніхто не зобов’язаний їх дотримуватися, а в разі їх застосування не породжують юридичних наслідків.

Причому, нечинність і недійсність протиправних актів наступає «автоматично» внаслідок їх протиправності, а не внаслідок рішення КСУ чи якогось іншого органу влади.

Визнання Конституційним Судом України протиправного акту неконституційним є всього лиш офіційною констатацією протиправності та недійсності акту - оскільки нікчемність акту виникає ipso jure внаслідок його невідповідності нормі вищої сили, а не внаслідок юридичної позиції, висновку чи рішення КСУ.

Втрата чинності таким актом, тобто припинення його фізичного існування шляхом видалення із реєстру існуючих (чинних) актів як протиправного, нікчемного і недіючого акту, є лиш формальним наслідком рішення КСУ про визнання його неконституційним» - такою, за сучасною термінологією, є суть правової норми частини 2 статті 22 закону «Про Конституційний Суд України» від 03.06.1992, що повністю відповідає принципам верховенства права.

Акцентом на «офіційна» (констатація) підкреслюється, що у правовій державі тлумачити правові акти та робити висновки - відповідають вони принципам правової держави, чи ні, виконувати їх приписи, чи ні, - мають право не тільки Конституційний Суд України, суди й інші органи влади та їх посадові особи (які окрім того що мають право, ще й зобов’язані це робити), але і кожна людина. У цьому полягає одна з найважливіших відмінностей правової держави від тоталітарної, у якій не могло бути й мови про якесь ігнорування громадянами актів органів влади з огляду на їх протиправність.

Право громадян на тлумачення чинного законодавства та на вибір - дотримуватися чи не дотримуватися його приписів - встановлено, зокрема, частиною першою статті 19 та частиною першою статті 60 Конституції України 1996 року.

Обов’язок органів влади та їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, прямо передбачено частиною другою статті 6 та частиною другою статті 19 Конституції України 1996 року.

При цьому вищезазначені конституційні норми прямо кореспондуються з імперативними приписами статті 8 Конституції України 1996 року, відповідно до яких закони та інші акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй - у тому числі й щонайперше, безумовно, встановленим Конституцією України принципам верховенства права.

На початку 90-х, коли вищенаведені високі правові принципи і норми правової держави ще не були так надійно встановлені, норма частини 2 статті 22 закону «Про Конституційний Суд України» від 03.06.1992, як і весь цей закон загалом, компенсували неідеальність конституційного регулювання і безальтернативно орієнтували органи влади на неприпустимість видання протиправних актів та їх застосування.

З правової точки зору норма частини 2 статті 22 закону «Про КСУ» від 03.06.1992 була радикальною правовою революцією, яка мала покінчити з «правовим» свавіллям «еліти» та створених нею органів влади.

Якби українська «еліта» керувалася цією нормою в правотворчій та правозастосувальній практиці, це стало б «перетином Рубікону» - безповоротним переходом України від репресивної адміністративно-командної системи тоталітаризму до правової держави.

Та не судилося. Дуже швидко в середовищі «української політичної еліти» взяли верх деструктивні антинародні сили, внаслідок чого реформи стали всього лиш демагогічним прикриттям її справжніх планів і діянь - узурпації влади, грабежу народу і розвалу української державності.

«Публікуємо одне - робимо зовсім інше» - це незмінне кредо брехливості «еліти» відтоді й до сьогодні.

Тому з моменту набуття чинності першим законом України «Про Конституційний Суд України» «еліта» наглухо заблокувала дію правової норми частини 2 статті 22 цього закону та дію усього цього закону в цілому - як і конституційно-контрольну діяльність першого за часів незалежності Конституційного Суду України загалом.

ВІДТАК, УВАГА:

НОРМА ЧАСТИНИ 2 СТАТТІ 22 ПЕРШОГО ЗАКОНУ УКРАЇНИ ПРО КСУ, ЩО ВІДПОВІДАЛА ПРИНЦИПАМ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА, БУЛА ЧИННОЮ, АЛЕ НЕ ДІЯЛА.

УВЕСЬ ПЕРШИЙ ЗАКОН ПРО КСУ, ЩО ВІДПОВІДАВ ПРИНЦИПАМ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА, ПОНАД ЧОТИРИ РОКИ БУВ ЧИННИМ, АЛЕ НЕ ДІЯВ.

Також абсолютно не діяла норма статті 170 чинної на той час Конституції України (в редакції від 17.09.1991), якою було імперативно встановлено, що Конституція має найвищу юридичну силу, що закони та всі інші акти органів влади мають відповідати їй.

Вищенаведені приклади ідеально ілюструють принципову відмінність понять «чинний акт» і «діючий акт». А також те, як «українська еліта» уміє під прикриттям «правової» та «демократичної» демагогії творити свавілля.

Перший Конституційний Суд України (липень 1992 – жовтень 1996) так і не розпочав здійснення конституційної юрисдикції саме з причини критичної небезпеки вищезазначених правових актів і норм, що відповідали принципам правової держави (зокрема правової норми частини 2 статті 22 першого закону про КСУ), для злочинних планів «еліти».

Якби норма частини 2 статті 22 чинного закону про КСУ від 03.06.1992 діяла - «еліта» не могла б застосовувати протиправні акти, узурпувати владу і грабувати народ, не було б ні олігархату, ні тотальної корупції, ні розвалу української державності, Україна стала б міцною правовою державою із заможним населенням.

Натомість від самого початку незалежності «еліта» розгорнула масове видання та застосування багатьох тисяч завідомо неконституційних, таких що не відповідають принципам правової держави (але відповідають інтересам «еліти») завідомо протиправних, антинародних і державо-руйнівних законів та інших актів, які під адміністративно-командним примусом офіційно вважалися чинними і діючими - хоча насправді вони були і є недіючими, нікчемними. 

Більш детально про те, як українська державність знищується методами завідомо неконституційної правотворчої та правозастосувальної діяльності органів влади України з перших днів незалежності й до сьогодні, зокрема ТУТ.

У повній відповідності до «принципу верховенства актів органів влади», цього принципу диктатури, тоталітарних режимів, «еліта» незалежної та начебто правової України через адміністративні механізми примушувала громадян та інших суб’єктів правовідносин підкорятися її «правовому» свавіллю.

Відтак українська «політична еліта» не тільки перетягнула із тоталітарного минулого в правову систему України «принцип законності» як  «принцип верховенства акту органу влади» - вона ще й «вдосконалила» його в гіршу сторону, перетворивши  на «принцип верховенства протиправного акту органу влади».

28.06.1996 була прийнята нова Конституція України, яка за умови впровадження у дію принципів верховенства права має діяти в першій редакції. Вона встановила принципи верховенства права на такому високому юридичному рівні, якого не мають навіть провідні правові держави.

Цей факт свідчить про те, що станом на 1996 «еліта» ще не остаточно узурпувала владу, що вона ще мусила орієнтуватися на очікування українського народу та демократичного світу.

Водночас, що яскраво ілюструє цинізм і підлість верхівки української «еліти», вже на стадії підготовки проекту Конституції-1996 готувалась нейтралізація принципів правової держави – як готувалося і здійснення інших тяжких злочинів проти України. Одночасно з прогресивними правовими нормами і принципами до тексту нової на той час Конституції України закладалися «юридичні бомби уповільненої дії».

«Еліта» паралізувала принципи верховенства права низкою наступних спланованих заходів.

Перший: у Конституцію-1996, у тому числі до частини другої статті 152 Конституції, було заведено вищезгаданого «троянського коня» - термін «чинності» правового акту.

Другий та третій: 16.10.1996 було прийнято новий закон України «Про Конституційний Суд України», одночасною «еліта» позбулася першого закону України «Про Конституційний Суд України» разом із його нормою частини 2 статті 22.

У новому законі «Про Конституційний Суд України» вже не було тієї визначально важливої для верховенства права норми частини 2 статті 22 першого закону про КСУ щодо нечинності протиправних актів з моменту введення їх у дію, з-за якої так і не запрацював перший КСУ, - її грубо протиправно викинули із законодавства як убивчу для злочинних інтересів «еліти».

Натомість у новому законі про КСУ прописали «норму-антипод»: що визнані КСУ неконституційними акти втрачають чинність від дня прийняття рішення КСУ – тобто діаметрально протилежне тому, що було визначено частиною 2 статті 22 першого закону про КСУ.

Четвертий захід: для надання потрібного «еліті» офіційного тлумачення спеціально нечітко прописаних конституційних положень був потрібен «кишеньковий» Конституційний Суд України. Для того щоб новий КСУ гарантовано був «кишеньковим», створили контрольовану «елітою» систему відбору та призначення суддів, та визначили їм такі зарплати й інші блага (за рахунок народу, звісно), яких ніде у світі нікому й не снилися…

У жовтні 1996 новий КСУ створили, у травні 1997 він розпочав здійснення конституційної юрисдикції. Епоха блокування роботи першого КСУ закінчилася, «еліта» розпочала епоху використання нового КСУ у власних злочинних інтересах.

24.12.1997 у мотивувальній частині рішення №8-зп Конституційний Суд України дав глибоко протиправне, але виключно таке як треба «еліті» для легалізації задуманої й уже здійснюваної нею від початку 90-х «доктрини свавілля», тлумачення правової норми частини другої статті 152 Конституції України:

«Частина друга статті 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю».

Ще раз зауважуємо: правова норма частини 2 статті 22 закону України «Про Конституційний Суд України» від 03.06.1992 чітко визначала діаметрально протилежне - що неконституційні акти визнаються нечинними, а відтак і недіючими, такими що не мають юридичної сили і не підлягають виконанню, з моменту введення їх у дію.

Такий і тільки такий юридичний наслідок протиправності актів може наступати у правовій державі, і тим більше у державі з настільки високим рівнем конституційного закріплення принципів верховенства права, як в Україні - і ніякий інший.

З огляду на принципи верховенства права, встановлені Конституцією України, протиправні акти з моменту їх видання безальтернативно є нелегітимними, нікчемними, недіючими, такими що не мають юридичної сили, не підлягають виконанню, а у разі їх застосування не породжують юридичних наслідків.

Це імперативні приписи Основного Закону України, які можуть тлумачитися тільки так: або Конституція і принципи верховенства права - або протиправні, неконституційні акти органів влади.

«Українська політична еліта» обрала друге. Вона наплювала на Конституцію України, і юридичною позицією КСУ від 27.12.1997 «надала» будь-яким протиправним актам підконтрольних їй органів влади вищу юридичну силу, ніж юридична сила Конституції та встановлених нею принципів верховенства права.

Замість того, щоб стати органом конституційного контролю дотримання принципів верховенства права, новий КСУ став головним інструментом придушення дії принципів верховенства права.

Відтак унаслідок реалізації усіх вищезазначених злочинних дій, «увінчаних» явно і грубо протиправним офіційним тлумаченням КСУ від 24.12.1997 частини другої статті 152 Конституції України, «еліта» здійснила в Україні не що інше, як латентний конституційний переворот.

Грубо протиправною юридичною позицією КСУ від 24.12.1997 усім органам влади, з судами включно, було недвозначно указано, що в Україні має діяти «офіційно визнаний», «узаконений» Конституційним Судом України тоталітарний «принцип верховенства акту органу влади» - а не прописані в Конституції України принципи верховенства права.

«Видавай скільки хочеш протиправних актів - вони будуть вважатися чинними і діючими доти, доки КСУ не визнає їх нечинними.

А КСУ може ніколи цього і не зробить!

Але навіть якщо КСУ визнає акт неконституційним і він втратить чинність, то нічого страшного не станеться: все раніше здійснене свавілля і все награбоване буде вважатися законним!

Тому що «елітний» КСУ вважає неконституційні акти такими, що з моменту їх прийняття і до моменту визнання їх неконституційними мають юридичну силу, такими що були у цей період діючими - попри те що вони протиправні!» - такою є суть цього злочинного офіційного тлумачення, дарованого «еліті» створеним і облагодіяним нею КСУ.

Насправді нічого подібного то́му, що завідомо протиправно сформулював КСУ в рішенні N8-зп від 24.12.1997, частина друга статті 152 Конституції України не встановлює.

Норма частини другої статті 152 Конституції України в частині визнання акту неконституційним є суто декларативною – оскільки КСУ лише виявляє об’єктивну нікчемність неконституційного акту. Неконституційний акт стає неконституційним і недійсним не внаслідок та відповідно не з моменту прийняття рішення (висновку) КСУ щодо неконституційності акту, а ipso jure («в силу закону»), внаслідок та з моменту виникнення колізії між цим актом та Конституцією України, тобто з моменту видання акту.

В частині втрати чинності неконституційним актом цю норму взагалі можна назвати «бухгалтерською» - оскільки визнання акту неконституційним всього лиш тягне за собою виключення такого акту з реєстрів фізично існуючих, тобто чинних актів - і нічого більше. 

Відповідно ні про яку «зворотну дію у часі», «ретроактивність» рішення КСУ, про яку полюбляють бідкатися «елітні правознавці», не йдеться і йтися не може - рішення КСУ про визнання акту неконституційним виконує свою «регуляторну» функцію виключно в момент набуття ним юридичної сили, воно є суто декларативним, жодних правовстановчих повноважень по «наділенню» неконституційних актів юридичною силою в минулому чи на майбутнє КСУ не мав і не має - оскільки Конституція України не наділяє КСУ такими повноваженнями.

Про юридичну силу правового акту, тобто про його дієвість/дійсність, у частині другій статті 152 Конституції України взагалі немає ні слова. Визначення того, який акт має юридичну силу і відповідно є діючим, імперативно і лаконічно встановлено нормою частини другої статті 8 Конституції України: тільки той акт, який приймається на основі Конституції України і відповідає їй, тобто той що відповідає імперативно встановленим Конституцією України принципам верховенства права - і ніякий інший.

Попри це, з метою реалізації злочинних задумів «еліти» КСУ юридичною позицією від 24.12.1997 начебто «надав» рішенням КСУ зворотної сили - та ще й такої, що перевершує юридичну силу Конституції України.

Це безумовно повна маячня, ця «юридична позиція» КСУ, тим не менш внаслідок свавілля української «еліти» вона є в Україні хоча і завідомо протиправною, але офіційно визнаною і діючою «правовою підставою» для подавлення принципів верховенства права реальною дією «принципу верховенства протиправних актів органів влади». 

У світі існують різні доктринальні теорії та форми юридичних наслідків рішень конституційних судів про неконституційність нормативно-правових актів. Загальновизнаними є: ex nunc («із цього моменту»; акт визнається неконституційним з моменту оголошення рішення конституційного суду і діє наперед); ex tunc («з тих пір»; акт визнається нікчемним з моменту його прийняття); pro futuro («на майбутнє»; конституційний суд відтерміновує втрату актом чинності).

Можливість застосування тієї чи іншої форми юридичних наслідків визнання правових актів неконституційними повністю залежить від особливостей законодавства кожної держави.

Ідеального законодавства немає ніде у світі, жодне законодавство не вирізняється повною правовою визначеністю.

Більше того, ситуація з правовою визначеністю, в тому числі у правовій системі ЄС, на яку начебто орієнтується Україна як на взірець верховенства права, є досить непростою, і постійно все більше ускладнюється внаслідок нових актів і тлумачень різних органів та інституцій ЄС.

Великою проблемою є визнання в правовій системі ЄС в окремих випадках юридичної сили протиправних актів з мотивів на кшталт «захисту довіри громадян до закону», «забезпечення стабільності права», «можливості дестабілізації правового порядку у державі» тощо - і навіть «ризику серйозних економічних наслідків». Таке безумовно жодним чином не стимулює органи влади до підвищення правового рівня актів, та створює умови для свавілля.

В державах усталеної демократії проблеми недосконалості законодавства зазвичай долаються в інтересах суспільства та людини завдяки належно діючим системам стримань і противаг, та високої правової культури еліт. В Україні, де ні першого, ні другого, ні третього не було й нема, всі проблеми законодавства використовуються виключно в протиправних і антинародних цілях.

Це при тому, що українське законодавство за належного тлумачення повністю виключає правову невизначеність, а в аспекті закріплення принципів верховенства права його можна назвати найбільш наближеним до ідеального. З моменту проголошення 16.07.1990 мети побудови правової держави, анти-тоталітарних конституційних реформ 1990-1991, прийняття закону «Про КСУ» від 03.06.1992, що визначили принципи верховенства права наріжними засадами державно-правової системи України, в аспекті застосування тієї чи іншої форми юридичних наслідків визнання актів неконституційними законодавство України було і є безальтернативним: недійсність, нікчемність протиправних актів є прямим наслідком їх невідповідності нормам вищої юридичної сили, принципам верховенства права, і виникає ipso jure («в силу закону») з моменту прийняття акту.

Тобто настання будь-якої іншої форми юридичних наслідків протиправності актів, у тому числі згідно рішень КСУ щодо неконституційності правових актів, крім як ex tunc, в Україні неможливе – оскільки це буде прямим і грубим ігноруванням Конституції України, конституційним переворотом, поваленням конституційного ладу України.

Виключно тільки ex tunc мали наступати наслідки протиправності актів в 1991-1997 у відповідності до норм і принципів Конституції України та частини 2 статті 22 закону України «Про Конституційний Суд України» від 03.06.1992, і саме тому що «еліта» свавільно подавила принципи верховенства права шляхом застосовування «принципу верховенства протиправних актів органів влади», вони не наступали.

З прийняттям Конституції України 1996 року правовий рівень закріплення принципів верховенства права в Україні дуже круто зріс і став найвищим у світі, правові підстави для настання наслідків протиправності актів ex tunc тільки посилилися. Але українська «еліта» і не подумала припиняти свою злочинну антинародну та антидержавну діяльність.

Для продовження застосування в правовій системі України «принципу верховенства протиправних актів органів влади» «еліта» здійснила грандіозну аферу з «підміни» конституційної форми наслідків протиправності актів за формою ex tunc на неконституційні наслідки за формою ex nunc.

Як вже зазначалося, для цього із законодавства було завідомо протиправно, умисно викинуто норму частини 2 статті 22 першого закону України «Про Конституційний Суд України», яка прямо визначала настання наслідків протиправності актів за формою ex tunc і не залишала місця правовій невизначеності та облудному тлумаченню конституційних положень, та вчинено інші злочини для повалення конституційного ладу України.

Ці «юридичні диверсії» породили певну правову невизначеність та створили райські умови для маніпуляцій, що і дало можливість КСУ облудно витлумачити термін «чинний акт» частини 2 статті 152 Конституції України на користь злочинних інтересів «еліти», та сформулювати у мотивувальній частині рішення N8-зп від 24.12.1997 вищезгадану завідомо протиправну «юридичну позицію».

Таким злочинним шляхом «еліта» у грудні 1997 «узаконила» свою попередню злочинну діяльність, яку в 1991-1997 вона здійснювалося без «правового обґрунтування», «по факту», та створила комфортні «правові умови» для свого антинародного/антидержавного свавілля на майбутнє - що триває і до сьогодні. 

Груба протиправність «юридичної позиції» КСУ від 24.12.1997 щодо визнання юридичної сили неконституційних актів з моменту їх прийняття і до визнання їх неконституційними є явною - оскільки Конституція України не наділяє КСУ повноваженнями припиняти чи бодай якоюсь мірою обмежувати дію принципів верховенства права. А саме тільки таке слідує із цієї злочинної «юридичної позиції» КСУ від 24.12.1997 - абсолютно повне придушення нею дії принципів верховенства права, перекреслення самих понять «правова держава», «верховенство права», «найвища юридична сила Конституції України». 

Отже ті, хто стверджує, що в частині другій статті 152 Конституції України прописані такі повноваження КСУ, що є підставою для удушення обмежують дію принципів верховенства права, є або розумово неспроможними для професії правознавця, або ж є співучасниками «еліти» в злочинах проти України, що свідомо та за велику для себе вигоду «воюють на юридичному фронті» за подальший грабіж народу та остаточне донищення української державності.

Під час війни, як ніколи, Україні потрібен твердий конституційний правопорядок. «Українська еліта» знущалася над ним понад тридцять три роки - зараз саме час припинити це свавілля. Цього може бути досягнуто буквально негайно. 

Автор: Аркадій Корнацький, юрист, народний депутат України VIII скликання

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua и на Google Новости SUD.UA, а также на наш VIBER, страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.