Непомітні «покращення» від законодавчої техніки «оптимізації» процесуального законодавства

«Ніхто не вислуховує докори з таким терпінням,

як ті, хто заслуговує на похвалу»

Пліній Молодший

Попков Денис,

суддя Східного апеляційного господарського суду,

спеціально для «Судово-юридичної газети»

Законом «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції» №3755-IX від 23.05.2024, який набрав чинності 19.07.2024, переслідувалась мета (судячи з пояснювальної записки до законопроекту) полегшення процедури вирішення питання щодо відеоконференції учасників проваджень у справах, які розглядаються колегіально. Через констатовану авторами законопроекту відсутність у відповідних процесуальних кодексах правила про вирішення відповідного питання суддею-доповідачем та проблему значних витрат часу на швидке опрацювання цього суто технічного питання відповідною колегією (палатою) було запроваджено до ГПК, ЦПК та КАС пряму вказівку про розгляд відповідної заяви учасника (його представника) суддею-доповідачем.

І хоча процесуальне законодавство через його значущість як джерела повноважень суду у розумінні ч.2 ст.19 Конституції України дійсно має постійно перебувати у полі зору законодавця задля своєчасної модернізації згідно актуальних викликів і заповнення «прогалин» (прийнятність для цієї мети застосування аналогії як у матеріальному праві, як на мене, доволі сумнівна, адже Основний закон не передбачає можливість державного органу власною візією визначати коло своїх повноважень  чи способу їх здійснення – це виключна прерогатива законодавця), у розглядуваному випадку декларована потреба законодавчого втручання трохи «перебільшена» відносно апеляційної інстанції.

Так, п.8 ч.1 ст.267 ГПК закріплює  саме за суддею-доповідачем повноваження з вчинення «інших дій, пов’язаних із забезпеченням апеляційного розгляду справи», що, на мою думку, за своїм змістом цілком охоплює вирішення технічного питання відносно форми участі представника у судовому засіданні в режимі відеоконференції та дозволяло і без Закону №3755-IX від 23.05.2024 демонструвати необхідну оперативність на рівні апеляційної інстанції. Аналогічні положення мають і ч.1 ст.365 ЦПК та  ч.1 ст.306 КАС. Тож, конкретна вказівка законодавця про повноваження судді-доповідача у ст.197 ГПК, ст.212 ЦПК та ст.195 КАС вирішувати питання відносно відеоконференції є усуненням очевидної вади нормативного регулювання саме касаційного провадження.

Втім, виправлення недоліку, який ускладнював колегам з касаційної інстанції вирішення дійсно суто технічно-організаційного питання щодо відеоконференції, вочевидь, мимо волі, призвів до «провокування правового пуризму» відносно гарантованих прав учасника провадження на участь у судовому засіданні. Замість доповнення повноважень судді-доповідача у відповідних розділах процесуальних кодексів про касаційне провадження, був обраний (ймовірно, з міркувань економії «нормативного матеріалу») спосіб одноманітного редагування загальної норми про участь в режимі відеоконференції  кожного з кодексів і таке редагування не обійшлось без «супутніх ефектів». Так, порівняння попередньої та актуальної редакції відповідних статей (ст.197 ГПК, ст.212 ЦПК та ст.195 КАС) дають підстави для висновку про одночасне запровадження іншої новели: якщо раніше законодавець чітко вказував на необхідність постановлення ухвали суду тільки у разі призначення відеоконференції учаснику справи у приміщенні іншого суду (див. ч.ч.6,8 і 9 попередньої редакції ст.197 ГПК), то поточний припис передбачає постановлення ухвали і у разі проведення відеоконференції поза межами суду за допомогою власних засобів учасника (представника) – ч.3 ст.197 ГПК у її актуальній редакції.

Варто відмітити, що хоча імперативної обов’язковості постановлення ухвали попередня редакція ст.197 ГПК  для відеоконференції поза межами приміщення суду не вимагала, на практиці суди здебільше (можливо з міркувань забезпечення обізнаності учасників провадження) схилялись до постановлення такої ухвали. На перший погляд, легалізація Законом №3755-IX від 23.05.2024 наявної поширеної практики не могла призвести до ускладнень у правозастосуванні, проте формалізація етапу розгляду судом заяви учасника про використання власних засобів відеоконференції і необхідність постановлення з цього приводу ухвали надає суду «владу» регламентувати можливість здійснення невід’ємних прав учасника з формальних підстав.

Що мається на увазі? Так, ч.1 і попередньої, і поточної редакції ст.197 ГПК (та її відповідників у ЦПК та КАС) покладають на суд обов’язок відразу ж в ухвалі про відкриття провадження повідомити учасників провадження про наявність технічної можливості у суді забезпечити проведення судового засідання у режимі відеоконференції, а ч.5 цієї норми покладає технічні ризики сталого зв’язку  учасника через вади власних засобів комунікації на цього учасника. За такого регулювання встановлення негативних наслідків недотримання учасником 5-ти денного строку (до моменту проведення засідання) для подання заяви про участь в режимі відеоконференції за допомогою власних засобів видається абсолютно невиправданим, адже шляхом подання такої заяви учасник, усвідомлюючи чітко визначені законодавцем технічні ризики, фактично повідомляє суд про обрання формату реалізації невід’ємного права на участь у розгляді власної справи. Дійсно, право на участь у здійснюваному розгляді власної справи не може бути обмежене (ефективний доступ до суду у розумінні гарантій ст.6 ЄКПЛ), тоді як особиста присутність у залі судового засідання або використання за умов технічної можливості режиму відеоконференції є лише способами реалізації такого права, і обрання певного з яких здійснюється учасником, якщо його явку не визнано обов’язковою.

І у відповідності до принципу in dubio pro homine (тлумачення на користь особи)  законодавець цілком логічно не передбачав раніше необхідності постановлення ухвали з цього приводу у разі використання власних засобів поза приміщення суду - якщо право на участь у засіданні є безумовним (п.2 ч.1 ст.42 ГПК), а ухвалою про відкриття провадження повідомлено про технічну можливість дистанційного формату участі, то сенсу у додатковій (повторній) констатації судом такого права шляхом постановлення ухвали дійсно не убачається.

Фактично, єдиним виправданим «легітимним» випадком відмови у задоволені заяви учасника про проведення відеоконференції за допомогою власних засобів поза приміщення суду може бути лише втрата технічної можливості (яка була на момент постановлення ухвали про відкриття провадження) у суді, який здійснює розгляд справи, що кореспондується із ч.1 ст.197 ГПК – і своєчасне письмове повідомлення судом такого учасника (зокрема – і у відповідь на його заяву) покликано забезпечити останньому можливість організувати очну явку свого представника у засідання. Відмова у задоволені клопотання тільки через недотримання строку його подання за умов наявності у суду технічної можливості забезпечити зв'язок із належними  власними засобами комунікації учасника видається позбавленим обґрунтованого та переконливого виправдання (надмірний формалізм), особливо у поточних умовах ризику для життя і здоров’я учасників провадження фізичного перебування у приміщеннях судових установ.

Необхідність дотримання строку подання заяви у випадку бажання взяти участь у відеоконференції у іншому суді цілком раціональна, адже той інший суд також здійснює розгляд власних справ і його судові зали можуть бути зайняті призначеними засіданнями – встановлений законодавцем строк у цьому випадку покликаний забезпечити можливість узгодження і організацію використання державного комунікаційного ресурсу різних судів, адже здійсненням власних процесуальних прав учасник справи не може перешкоджати  таким же правам учасників інших проваджень.

Однак, після набрання чинності Законом №3755-IX від 23.05.2024 суд має ухвалою вирішити питання і щодо заяви учасника справи про участь в режимі відеоконференції за допомогою власних засобів поза приміщення суду.

Такий підхід законодавця фактично опосередковує  певне відхилення від загальнодозвільного принципу регламентації (ч.1 ст.19 Конституції України) розглядуваних процесуальних відносин через встановлення необхідність отримання «санкції» суду на обраний учасником провадження дистанційний формат здійснення власного права: судове рішення може бути позитивним чи негативним для учасника, розгляд заяви якого опосередковано таким рішенням, інакше не має сенсу запровадження механізму судового розгляду.

А оскільки жодних інших критеріїв, які б дозволяли «передбачати» результат такого розгляду, окрім «технічної можливості» та «подання заяви не пізніше, ніж за 5 днів до судового засідання» законодавцем  за змістом норми не визначено, цілком ймовірним є постановлення негативних для учасника ухвал (відмова у задоволенні заяви чи залишення її без розгляду через сплив строку) у тому числі з формальних підстав несвоєчасного подання заяви.

Запровадження додаткових перешкод у доступі до суду таким напрямком розвитку правозастосування, який може набути ознаки звуження досягнутого обсягу (ч.3 ст.22 Конституції України) шляхів здійснення цього права, загострює проблематику «належної якості процесуального закону» та відповідності завданню судочинства, а тому кожного разу вирішуючи питання «санкціонування» обраного учасником способу дистанційного формату участі у судовому засіданні з прийняттям ним технічних ризиків комунікаційних вад власних технічних засобів, варто зважити, чи дійсно попри технічну можливість суду забезпечити проведення такої конференції, слід обстоювати  значущість дотримання  5-ти денного строку подання заяви.

Принаймні, і наявна нормативна регламентація надає суду можливість діяти в контексті in dubio pro homine.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.