Верховний Суд зазначив, що необхідно враховувати, аналізуючи вплив порушень порядку проведення процесуальних дій на доказове значення отриманих у їх результаті відомостей

Імперативною законодавчою забороною використовувати результати процесуальних дій як докази охоплюються випадки, коли недотримання процедури їх проведення призвело до порушення конвенційних та/або конституційних прав і свобод людини - заборони катування й нелюдського поводження, прав підозрюваного, обвинуваченого на захист, у тому числі професійну правничу допомогу, на участь у допиті свідків, права людини на повагу до свого приватного життя, недоторканність житла, на відмову давати показання щодо себе, членів своєї сім`ї та близьких родичів.

Суд, вирішуючи питання про вплив порушень порядку проведення процесуальних дій на доказове значення отриманих у їх результаті відомостей, повинен з`ясувати вплив цих порушень на ті чи інші конвенційні або конституційні права людини, зокрема встановити, наскільки процедурні недоліки «зруйнували» або звузили ці права або ж обмежили особу в можливостях їх ефективного використання.

Крім того, процедура отримання доказів у кримінальному провадженні, яка регламентована процесуальним законом, покликана забезпечити й достовірність відомостей, на основі яких приймається рішення у кримінальному провадженні.

При цьому порушення порядку проведення процесуальної дії потребують оцінки можливого впливу на достовірність одержаних відомостей. Тобто під час оцінки джерела доказів з точки зору його допустимості необхідно також переконатися, чи позначилися або могли позначитись процесуальні порушення, якщо вони були допущені, на достовірності та повноті відомостей, які містить дане джерело.

Розглядаючи кримінальне провадження, суд зобов`язаний врахувати допущені порушення закону, які мали місце під час збирання доказів, однак такі порушення не можуть бути безальтернативною підставою для того, щоб суд залишив такі докази без оцінки, відкинувши їх як недопустимі, не з`ясувавши питання про можливий вплив відповідних процесуальних порушень і на достовірність отриманих відомостей.

На цьому наголосив Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у справі №303/1425/18.

Обставини справи

Вироком Вищого антикорупційного суду від 21 вересня 2021 року одного з обвинувачених засуджено за ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 368 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років з конфіскацією майна; іншого засуджено за ч. 3 ст. 368 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років з позбавленням права обіймати посади на строк 3 роки, з конфіскацією всього майна.

Ухвалою Апеляційної палати ВАКС від 8 серпня 2022 року апеляційні скарги обвинуваченого, захисників задоволено частково. Вирок Вищого антикорупційного суду скасовано, а кримінальне провадження щодо вказаних осіб закрито на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК у зв`язку із закінченням строку досудового розслідування, визначеного ст. 219 КПК, після повідомлення про підозру.

Мотиви Верховного Суду

У своїх касаційних скаргах прокурори ставлять питання про скасування ухвали апеляційного суду, зокрема, вважають, що апеляційний суд дійшов неправильного висновку про порушення строку досудового розслідування та правил підслідності у цьому кримінальному провадженні.

Колегія суддів ККС ВС назвала слушними зазначені твердження прокурорів.

Як вбачається зі змісту ухвали апеляційного суду, частково задовольняючи апеляційні скарги сторони захисту, апеляційний суд зауважив, що керівник САП з моменту встановлення причетності до вчинення кримінального правопорушення судді, та не пізніше 11 вересня 2017 року, коли остаточно стало відомо про затримання судді, враховуючи чинну на той час редакцію ст. 216 КПК, зобов`язаний був визначити підслідність досудового розслідування цього кримінального провадження за НАБУ. Однак, утримавшись від виконання вказаного обов`язку, прокурор фактично доручив продовження здійснення досудового розслідування у цьому провадженні слідчим прокуратури Закарпатської області.

Апеляційний суд констатував, що у цьому випадку має місце недотримання належної правової процедури, як складового елементу принципу верховенства права, та порушення вимог статей 214, 216 КПК України, наслідком чого є визнання доказів, одержаних в ході досудового розслідування, недопустимими на підставі п. 2 ч. 3 ст. 87 КПК України як таких, що зібрані (отримані) неуповноваженими особами (органом).

З такими висновками суду апеляційної інстанції колегія суддів ККС ВС не може погодитися з огляду на наступне.

Як визначено ч. 5 ст. 216 КПК детективи Національного антикорупційного бюро України здійснюють досудове розслідування кримінальних правопорушень, передбачених статтями 191, 206-2, 209, 210, 211, 354 (стосовно працівників юридичних осіб публічного права), 364, 366-2, 366-3, 368, 368-5, 369, 369-2, 410 КК, якщо кримінальне правопорушення вчинено суддею (абзац 5 п. 1 ч. 5 ст. 216 КПК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 214 КПК досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до ЄРДР. За правилами ч. 1 ст. 214 КПК слідчий невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов`язаний внести відповідні відомості до ЄРДР та розпочати розслідування.

При цьому кримінальний процесуальний закон не передбачає обов`язкової вимоги щодо дотримання правил підслідності при внесенні відомостей до ЄРДР, а ст. 214 КПК не містить вказівки про можливість не вносити відомості, якщо кримінальне правопорушення не підслідне відповідному органу розслідування.

На початкових етапах досудового розслідування відомості про подію злочину є фрагментарними, та іноді унеможливлюють одразу встановити належний орган досудового розслідування з огляду на недостатність необхідних фактичних даних.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 218 КПК досудове розслідування здійснюється слідчим того органу досудового розслідування, під юрисдикцією якого знаходиться місце вчинення кримінального правопорушення.

Крім того, як зазначено у ч. 2 ст. 218 КПК, якщо слідчому із заяви, повідомлення або інших джерел стало відомо про обставини, які можуть свідчити про кримінальне правопорушення, розслідування якого не віднесене до його компетенції, він проводить розслідування доти, доки прокурор не визначить іншу підслідність.

Зазначена норма спрямована, насамперед, для уникнення ситуації, коли несвоєчасне проведення слідчим відповідних процесуальних дій може призводити до беззворотньої втрати важливих доказів, а відтак – неможливості забезпечення виконання основних завдань кримінального провадження.

Разом з тим, ч. 2 ст. 218 КПК у редакції, яка діяла у період з 3 липня 2017 року (внесення відомостей до ЄРДР) по 30 листопада 2017 року (визначення підслідності за НАБУ), не містила посилання на час, у межах якого прокурор мав визначити підслідність за іншим органом досудового розслідування. Встановлення часового терміну, протягом якого прокурор повинен визначити підслідність, було закріплено лише на підставі Закону №1888-IX від 17 листопада 2021 року «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо запровадження діяльності Бюро економічної безпеки України та пов`язаного з цим удосконалення роботи деяких державних правоохоронних органів», який набрав чинності 25 листопада 2021 року.

А тому вимоги кримінального процесуального закону на час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні не передбачали граничні строки виконання прокурором обов`язку визначення підслідності у випадку, коли досудове розслідування здійснюється органом, якому воно не підслідне.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 3 липня 2017 року відповідно до протоколу прийняття заяви про вчинене кримінальне правопорушення (або таке, що готується) старший слідчий СВ СУ Прокуратури прийняв усну заяву про вимагання у нього неправомірної вигоди, та за вказаною заявою внесені відомості до ЄРДР і розпочато досудове розслідування кримінального провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого  ч. 3 ст. 368 КК України. Того ж дня в. о. начальника СВ СУ Прокуратури Закарпатської області доручив проведення досудового розслідування кримінального провадження старшому слідчому, який його здійснював до 30 листопада 2017 року.

При цьому, 20 липня 2017 року заступник прокурора направив листа керівнику Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) з пропозицією вирішити питання щодо створення групи прокурорів у кримінальному провадженні з числа прокурорів САП та Прокуратури Закарпатської області. Постановою від 21 липня 2017 року керівник САП визначив групу прокурорів у зазначеному кримінальному провадженні, до якої включив себе, прокурорів САП, прокурорів Прокуратури Закарпатської області.

11 вересня 2017 року у ході проведення НСРД стороною обвинувачення було зафіксовано причетність судді до вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 368 КК.

У подальшому 30 листопада 2017 року постановою керівника САП визначено підслідність досудового розслідування у кримінальному провадженні за НАБУ.

Таким чином, до 30 листопада 2017 року керівником САП не приймалося рішення чи доручення про продовження здійснення досудового розслідування у зазначеному кримінальному провадженні слідчими прокуратури, а тому є неправильними висновки апеляційного суду про те, що керівник САП був зобов`язаний протягом 24 годин (не пізніше 20 липня 2017 року) визначити підслідність досудового розслідування кримінального провадження за НАБУ, та утримався від виконання цього обов`язку, фактично доручивши продовжити розслідування слідчим Прокуратури Закарпатської області, оскільки чинні положення кримінального процесуального закону не визначали строки, упродовж якого прокурор зобов`язаний був прийняти рішення щодо визначення підслідності кримінального провадження.

А тому не можна стверджувати, що за відсутності постанови керівника САП про визначення підслідності кримінального провадження за НАБУ, проведення досудового розслідування кримінального провадження слідчим з часу встановлення можливої причетності судді до вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 368 КК України, а також продовження строку досудового розслідування за його клопотанням заступником прокурора Закарпатської області, проведено без відповідних повноважень.

Крім того, в зазначений період часу (з 03 липня 2017 року по 30 листопада 2017 року) кримінальний процесуальний закон не містив положень, які б прямо забороняли здійснення досудового розслідування кримінального провадження тим органом, яким його було розпочато, до визначення прокурором підслідності досудового розслідування за іншим органом, а тому здійснення досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні слідчим Прокуратури Закарпатської області, з урахуванням хронології конкретних обставин справи, в цілому не суперечили вимогам статей 214, 218 КПК України.

Водночас передчасними є посилання апеляційного суду про недотримання належної правової процедури, наслідком чого є визнання доказів, одержаних в ході досудового розслідування недопустимими на підставі п. 2 ч. 3 ст. 87 КПК України як таких, що зібрані (отримані) неуповноваженими особами (органом).

Про необґрунтованість формального підходу у перевірці порушень процесуального закону неодноразово наголошував і Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, оскільки такий підхід за своєю правовою природою призводить до порушення позитивних зобов`язань держави щодо статей 3, 8 Європейської конвенції з прав людини, оскільки саме на державу покладається обов`язок вершити правосуддя, тоді як неналежна діяльність у цьому напрямку свідчить про недоліки процесуальної реакції національних органів влади.

Скасовуючи вирок місцевого суду та закриваючи кримінальне провадження, апеляційний суд дійшов висновку, що, окрім іншого, проведення досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні відбулося без дотримання належної правової процедури, а тому здійснення досудового розслідування слідчим управлінням Прокуратури Закарпатської області не відповідало вимогам закону, що вказує про недопустимість здобутих доказів у справі.

Разом з тим, апеляційний суд не звернув уваги, що письмові докази, на які посилався суд першої інстанції під час постановлення вироку, були зібрані до моменту передачі керівником САП кримінального провадження до НАБУ.

З огляду на положення статей 370, 412, 419 КПК України у їх взаємозв`язку апеляційний суд під час апеляційного розгляду має надати належну оцінку істотності встановлених порушень процесуального закону з наведенням конкретних мотивів та обґрунтування прийнятого рішення.

Так, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 серпня 2022 року у справі № 756/10060/17 (провадження 13-3 кс 22) вказує, що в основі встановлених кримінальним процесуальним законом правил допустимості доказів лежить концепція, відповідно до якої в центрі уваги суду повинні знаходитися права людини і виправданість втручання в них держави незалежно від того, яка саме посадова особа обмежує права.

На користь відповідного висновку свідчить зміст ст. 87 КПК України, якою визначено критерії недопустимості засобів доказування у зв`язку з недотриманням законного порядку їх одержання. Згідно з ч. 1 ст. 87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, одержаній унаслідок істотного порушення прав та свобод людини (абзац 6 розділу «мотиви щодо застосування норми права» постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року).

Частинами 2 та 3 ст. 87 КПК України передбачено безальтернативний обов`язок суду констатувати істотне порушення прав людини і основоположних свобод і визнати недопустимими засоби доказування, отримані: в результаті процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, здійснених без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози його застосування; з порушенням права особи на захист; з показань чи пояснень, відібраних із порушенням права особи відмовитися від давання показань і не відповідати на запитання, або без повідомлення про таке право; з порушенням права на перехресний допит; з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні; після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування та прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень; в результаті обшуку житла чи іншого володіння особи, якщо до проведення даної слідчої дії не було допущено адвоката (абзац 7 розділу «мотиви щодо застосування норми права» постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року).

З наведеного слідує, що імперативною законодавчою забороною використовувати результати процесуальних дій як докази охоплюються випадки, коли недотримання процедури їх проведення призвело до порушення конвенційних та/або конституційних прав і свобод людини - заборони катування й нелюдського поводження (ст. 3 Конвенції, ч. 1 ст. 28 Конституції України), прав підозрюваного, обвинуваченого на захист, у тому числі професійну правничу допомогу (п. «с» ч. 3     ст. 6 Конвенції, ст. 59 Конституції України), на участь у допиті свідків (п. «d» ч. 3 ст. 6 Конвенції), права людини на повагу до свого приватного життя, недоторканність житла (ст. 8 Конвенції), на відмову давати показання щодо себе, членів своєї сім`ї та близьких родичів (ч. 1 ст. 63 Конституції України) (абзац 8 розділу «мотиви щодо застосування норми права» постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року).

Відтак у кожному з вищезазначених випадків простежується чіткий зв`язок правил допустимості доказів з фундаментальними правами і свободами людини, гарантованими Конвенцією та/або Конституцією України (абзац 9 розділу «мотиви щодо застосування норми права» постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року).

З огляду на зазначене суд, вирішуючи питання про вплив порушень порядку проведення процесуальних дій на доказове значення отриманих у їх результаті відомостей, повинен з`ясувати вплив цих порушень на ті чи інші конвенційні або конституційні права людини, зокрема встановити, наскільки процедурні недоліки «зруйнували» або звузили ці права або ж обмежили особу в можливостях їх ефективного використання (абзац 10 розділу «мотиви щодо застосування норми права» постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року).

Крім того, процедура отримання доказів у кримінальному провадженні, яка регламентована процесуальним законом, покликана забезпечити й достовірність відомостей, на основі яких приймається рішення у кримінальному провадженні.

При цьому порушення порядку проведення процесуальної дії потребують оцінки можливого впливу на достовірність одержаних відомостей. Тобто під час оцінки джерела доказів з точки зору його допустимості необхідно також переконатися, чи позначилися або могли позначитись процесуальні порушення, якщо вони були допущені, на достовірності та повноті відомостей, які містить дане джерело.

Розглядаючи кримінальне провадження, суд зобов`язаний врахувати допущені порушення закону, які мали місце під час збирання доказів, однак такі порушення не можуть бути безальтернативною підставою для того, щоб суд залишив такі докази без оцінки, відкинувши їх як недопустимі, не з`ясувавши питання про можливий вплив відповідних процесуальних порушень і на достовірність отриманих відомостей.

В оскаржуваній ухвалі суду апеляційної інстанції відсутній аналіз того, чи призвели зазначені обставини, на які посилається апеляційний суд, до таких істотних порушень вимог процесуального закону, що вплинули на ті чи інші конвенційні або конституційні права, а також не встановлено наскільки такі процедурні недоліки порушили фундаментальні права учасників судового провадження або ж обмежили в можливостях їх ефективного використання.

Крім того, судом апеляційної інстанції у своїй ухвалі не здійснено й аналізу того, яким чином порушення правил підслідності, які мали місце на думку апеляційного суду, потягло за собою неспростовні сумніви у достовірності отриманих даних у результаті проведення до 30 листопада 2017 року досудового розслідування слідчим управлінням Прокуратури Закарпатської області, з огляду на те, що досудове розслідування було закінчено саме НАБУ, та не зазначено яким чином у цьому випадку вищенаведене вплинуло на якість зібраних доказів, враховуючи, що для всіх без виключення органів досудового розслідування передбачено однакові правила збирання доказів поза залежністю від їх спеціалізації.

Таким чином покладені в основу вироку місцевого суду докази зібрані слідчим управлінням Прокуратури Закарпатської області на підставі доручення про проведення досудового розслідування до моменту визначення підслідності за НАБУ, що не може однозначно вказувати на те, що такі докази є недопустимими.

Колегія суддів ККС ВС дійшла висновку, що ухвала апеляційного суду постановлена з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, що є підставою для її скасування з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.