Ліс без статусу: апеляція у Вінниці зобов’язала міську раду повернутися до земельного рішення

Суд у Вінниці підтвердив протиправність бездіяльності Хмельницької міської ради щодо нерозгляду питання про віднесення залісених земельних ділянок до самозалісених та внесення відповідних відомостей до Державного земельного кадастру. Залишаючи без змін рішення Хмельницького окружного адміністративного суду, Сьомий апеляційний адміністративний суд визнав: орган місцевого самоврядування не може уникати розгляду подання уповноваженого лісового органу.

Прокурор та інтерес держави: стандарти доказування

Сьомий апеляційний адміністративний суд розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Хмельницької міської ради на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду у справі №560/16740/24.

Цей спір виник через те, що Південно-Західне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства неодноразово зверталося до Хмельницької міської ради з поданнями про віднесення п’яти земельних ділянок загальною площею 18,4 га до самозалісених. Проте профільна постійна комісія ради відмовляла у погодженні, внаслідок чого дане питання не виносили на пленарне засідання. Формально міська рада не приймала негативного рішення, а просто не ухвалювала жодного. Саме ця пауза і стала предметом спору.

Заступник керівника Окружної прокуратури міста Хмельницького звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив: визнати протиправною бездіяльність Хмельницької міської ради та зобов`язати розглянути на засіданні сесії питання про віднесення залісених земельних ділянок загальною площею 18,4 га до самозалісених земель, а також внести відповідні відомості до Державного земельного кадастру. Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду цей позов було задоволено.

У свою чергу відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати вказане рішення та прийняти нову постанову, відмовивши у задоволенні позову. В обґрунтуваннях апелянт посилався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.

Постанова апеляційного суду у Вінниці стала маркером того, де проходить межа між дискрецією органу місцевого самоврядування і його обов’язком діяти. Ідеться не лише про 18,4 гектара лісу, а про принцип: чи може міська рада не розглядати питання, яке закон прямо зобов’язує її вирішити. Адже ліс у межах громади – не тільки ресурс, а й юридичний статус, який визначає режим використання землі, порядок її обліку та обсяг публічних обов’язків.

Сьомий апеляційний адміністративний суд підтвердив висновки першої інстанції: бездіяльність Хмельницької міської ради щодо неприйняття рішення про віднесення залісених ділянок до самозалісених є протиправною. Ця позиція виводить на поверхню складну взаємодію земельного та лісового законодавства, а також межі прокурорського представництва.

Визначальним у цій справі стало питання про право прокурора звертатися до суду в інтересах держави. Конституція України передбачає представництво інтересів держави у виключних випадках і в порядку, визначеному законом. Водночас Закон «Про прокуратуру» деталізує цей момент, пов’язуючи з наявністю порушення або загрози порушення інтересів держави та відсутністю належного захисту з боку компетентного органу.

Колегія суддів погодилася з тим, що прокурор діяв у межах повноважень. Управління лісового та мисливського господарства має контрольні й організаційні функції, однак не наділене правом звернення до суду з позовом про зобов’язання органу місцевого самоврядування прийняти рішення щодо самозалісення. Таким чином, наявна ситуація відповідала одній із моделей, окреслених судовою практикою: компетентний орган існує, але він не уповноважений на судовий захист у конкретній формі.

Апеляційна інстанція детально проаналізувала підходи Верховного Суду до розуміння «інтересу держави» як оціночного поняття. Йдеться не про абстрактну вигоду, а про матеріалізований публічний інтерес, який має нормативну основу. У сфері охорони лісів таким інтересом є забезпечення належного правового режиму земель, фактично вкритих лісовою рослинністю. Обстеження, проведені фахівцями лісової галузі, підтвердили, що ділянки на 70-80 відсотків вкриті лісом віком 40-60 років. Ігнорування цього факту з боку міської ради створювало ризик невідповідності фактичного стану земель їх правовому статусу.

Важливо, що колегія суддів не підмінила собою орган місцевого самоврядування і не прийняла рішення про віднесення земель до самозалісених замість міської ради. Судове втручання обмежилося зобов’язанням – розглянути питання на сесії та внести відповідні відомості до Державного земельного кадастру в разі ухвалення рішення. Такий підхід відповідає принципу поділу влади і зберігає баланс між судовим контролем і самостійністю громади.

Апеляційна скарга міської ради ґрунтувалася переважно на твердженнях про неправильне застосування норм матеріального та процесуального права. Проте колегія суддів підкреслила: доводи апелянта фактично повторюють позицію, викладену раніше, не спростовуючи встановлених обставин. У центрі уваги залишилося питання бездіяльності – невчинення обов’язкових дій за наявності передбачених законом підстав.

Колегія суддів також акцентувала увагу на стандарті мотивування судових рішень, посилаючись на підходи європейських інституцій: суд не зобов’язаний відповідати на кожен аргумент, але має засвідчити, що розглянув основні питання. У цій справі таке дослідження було здійснене як у першій, так і в апеляційній інстанції.

Обов’язок ради: між дискрецією та імперативом

Лісовий кодекс визначає самозалісену ділянку як земельну ділянку площею понад 0,5 гектара, що вкрита повністю або частково лісовою рослинністю, залісення якої відбулося природним шляхом. Земельний кодекс встановлює спеціальну процедуру віднесення таких земель до відповідної категорії – за поданням територіального органу, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства.

У випадку сформованих земельних ділянок, відомості про які внесені до кадастру, зміна угідь на самозалісені може здійснюватися без розроблення документації із землеустрою. Якщо ж межі не визначені або відомості відсутні, застосовується складніша процедура з підготовкою документації. У будь-якому разі ключовою передумовою є рішення органу місцевого самоврядування.

Саме на цьому етапі виникла правова колізія між фактичним станом земель і волевиявленням органу влади. Міська рада, посилаючись на рішення постійної комісії, не виносила питання на сесію, не конкретизуючи мотивів відмови. Листи управління земельних ресурсів лише фіксували факт непогодження, але не містили аналізу картографічних матеріалів чи спростування висновків лісівників. Така поведінка, за оцінкою суду, не відповідала вимогам належного здійснення повноважень.

Колегія суддів виходила з того, що регулювання земельних відносин належить до виключної компетенції ради і має здійснюватися на пленарних засіданнях. Відмова профільної комісії не може підміняти рішення ради як колегіального органу. Фактично йшлося про блокування розгляду питання на етапі підготовки, що призвело до тривалої невизначеності правового статусу ділянок.

Бездіяльність у цьому контексті – не просто відсутність формального рішення, а невиконання обов’язку розглянути подання компетентного органу. Закон не надає права ігнорувати таке подання; він передбачає прийняття рішення – позитивного або негативного – із відповідним мотивуванням. Саме відсутність будь-якого рішення і стала підставою для прокурорського і судового втручання.

Визнання бездіяльності протиправною має ширший ефект, аніж вирішення конкретної справи. Воно сигналізує органам місцевого самоврядування, що екологічні та земельні питання не можуть залишатися поза порядком денним без правових наслідків. У контексті державної політики з розширення лісистості це рішення підкреслює: природне залісення – це юридично значущий факт, який повинен бути відображений у кадастрі та врахований у плануванні території.

З огляду на викладене, суд постановив: апеляційну скаргу Хмельницької міської ради залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 23 січня 2025 року – без змін. Правова позиція щодо обов’язку розглянути питання самозалісення стала остаточною.

Колегія суддів не визначила наперед, яким має бути зміст майбутнього рішення міської ради, а лише чітко окреслила обов’язок діяти. Такий підхід поєднує повагу до автономії громади з вимогою дотримання закону. У результаті 18,4 гектара лісу стали не тільки предметом спору, а й тестом на здатність публічної влади реагувати на об’єктивну реальність, зафіксовану фахівцями. Це ще один приклад того, як судовий контроль перетворює адміністративну бездіяльність на предмет юридичної відповідальності, а природний ландшафт – на об’єкт правового захисту.

Автор: Валентин Коваль

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.