Жінка заявила, що під тиском у реабілітаційному центрі передала майно: на чию сторону став Верховний Суд
Тема недійсності правочинів через насильство не втрачає гостроти. Сторони апелюють до «психологічного тиску», але за цим поняттям можуть ховатися як реальні погрози, так і суб’єктивні відчуття. Саме тому питання, де проходить межа між справжнім примусом і просто невдалим рішенням, стає ключовим — і від того, як суди її проводять, залежить і довіра до правочинів, і передбачуваність усієї практики.
У справі № 404/8754/21 від 1 квітня 2026 року Верховний Суд розглянув питання застосування статті 231 ЦК України щодо недійсності правочину, вчиненого під впливом насильства.
Обставини справи
Позивачка зазначала, що була власницею житлового будинку, земельних ділянок та квартири і разом із чоловіком здійснювала підприємницьку діяльність, пов’язану з наданням нерухомості в оренду.
За її твердженням, у червні 2019 року її разом із чоловіком було примусово поміщено до наркологічного центру, де вона перебувала до листопада 2019 року.
Вона вказувала, що під час перебування у центрі зазнавала психологічного та фізичного тиску, їй вводили невідомі препарати та змушували підписувати документи без ознайомлення з їх змістом, у зв’язку з чим вона не могла вільно формувати свою волю.
Після звільнення позивачці стало відомо, що від її імені, на підставі довіреностей за цей час, представник уклав договори дарування, за якими належне їй нерухоме майно було відчужено на користь її матері. Позивачка заперечувала надання таких повноважень та зазначала, що діяла під тиском, а представник фактично діяв в інтересах її батьків.
Водночас судами встановлено, що у період перебування в центрі позивачка підписувала документи щодо участі у програмі реабілітації, надавала нотаріально посвідчені згоди на виїзд дітей за кордон, здійснювала платежі, пов’язані з господарською діяльністю, та зверталася до медичного закладу. Приватний нотаріус підтвердив, що спірні довіреності були підписані особисто позивачкою.
Суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність обставин вчинення правочинів під тиском і відмовив у позові, тоді як апеляційний суд визнав наявність психологічного тиску та частково задовольнив позов, що стало підставою для касаційного перегляду.
Апеляційний суд виходив із наявності психологічного тиску на позивачку під час перебування у реабілітаційному центрі, що, на його думку, свідчило про дефект її волевиявлення.
У касаційній скарзі відповідачка та інша особа зазначали про недоведеність таких обставин і неправильне застосування статті 231 ЦК України. Верховний Суд відкрив касаційне провадження та розглянув справу.
Позиція Верховного Суду
Суд нагадав, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним (стаття 231 ЦК України).
ВС наголосив: «Конструкція правочину, вчиненого під впливом насильства, побудована за моделлю оспорюваного правочину, тобто в кожному конкретному випадку існує спір щодо формування волевиявлення учасника правочину внаслідок насильства і необхідно довести, що воно мало місце».
Для визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), підлягають доведенню такі обставини: 1) факт застосування до потерпілої сторони правочину фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти справжньої волі; 3) наявність причинного зв’язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.
Суд повідомив, що факт насильства не обов’язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі. Для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом насильства, не обов’язково, щоб контрагент особисто здійснював насильство. Необхідно лише, щоб він знав про факт насильства і використав це на свою користь для примушення особи до вчинення правочину.
Тобто для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, що і має бути доведено позивачем.
ВС окремо наголосив на змісті поняття насильства.
Під насильством слід розуміти заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Насильство породжує страх настання невигідних наслідків.
На відміну від насильства, погроза полягає в здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце при наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Погроза може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли з обставин, які мали місце на момент його вчинення, випливає, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.
Суд зазначив, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі, є оспорюваним і відповідна обставина не може встановлюватися інакше, ніж за належною вимогою про визнання такого договору недійсним. Тягар доказування у такій категорії справ розподіляється таким чином, що обставину вчинення правочину під тиском має доводити саме та особа, яка ініціює такий спір.
ВС підкреслив розподіл доказового тягаря, зазначивши, що тягар доказування у такій категорії справ розподіляється таким чином, що обставину вчинення правочину під тиском має доводити саме та особа, яка ініціює такий спір.
Водночас Суд прямо вказав на недостатність самого факту перебування у реабілітаційному центрі — саме лише проходження позивачкою курсу психосоціальної реабілітації, за встановлених у цій справі обставин, не свідчить про застосування до неї психологічного насильства з боку відповідачів чи вчинення таких дій іншими особами, які вони (відповідачі) використали на свою користь для примушення до вчинення правочинів.
ВС зробив висновок про правильність рішення першої інстанції, заявивши що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив забрані у справі докази, надав детальну оцінку обставинам вчинення позивачкою оспорюваних правочинів та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання довіреностей та, відповідно, договорів дарування недійсними на підставі статті 231 ЦК України.
Отже, Цивільний кодекс України застосовується так, щоб визнати правочин недійсним через насильство, потрібно довести три речі — що був тиск, що людина діяла не вільно і що саме цей тиск вплинув на її рішення.
Суб’єктивні твердження або обставини, які лише опосередковано свідчать про можливий тиск (зокрема перебування в реабілітаційному центрі), без належних доказів не є достатніми.
Ця позиція підсилює стандарт доказування у спорах про дефект волі та обмежує можливість визнання правочинів недійсними на підставі припущень.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
