Парадокс самоврядування приватних виконавців: як рішення ВС перетворюють дисциплінарні провадження на публічно-правові спори

За офіційною статистикою, приватні виконавці забезпечують стягнення значно більших сум, ніж державні: наприклад, у 2024 році приватні виконавці стягнули понад 9,5 млрд грн, тоді як ДВС — істотно менше, один приватний виконавець в середньому повернув кредиторам у 6 разів більше коштів.

Проте, сфера примусового виконання судових рішень в Україні перебуває у стані постійних змін, де правові норми стикаються з практичними викликами. З одного боку, сьогодні ми можемо спостерігати спроби професійної спільноти розширити свої межі через інститут помічників та заступників. З іншого — нові підходити у судовій практиці, які свідчать про те, що приватний виконавець, попри свій «приватний» статус, є суб’єктом, що реалізує владні управлінські функції.

Сьогодні проаналізуємо рішення Верховного Суду у справі № 200/8285/24, нову Резолюцію голів рад приватних виконавців регіонів, проблеми процесуальної бездіяльності та парадоксу між прагненнями спільноти та реальністю судового контролю.

Справа № 200/8285/24 як відображення внутрішнього конфлікту

Суть справи № 200/8285/24 є прикладом зіткнення приватного виконавця з інституційним апаратом Асоціації приватних виконавців України. Виконавець оскаржувала рішення Ради приватних виконавців та висновок Комітету з етики щодо порушення нею професійних норм та направлення подання до Дисциплінарної комісії.

Суди першої та апеляційної інстанцій закрили провадження, виходячи з того, що цей спір не є публічно-правовим, оскільки дії АПВУ не пов’язані із захистом прав у сфері публічно-правових відносин, а є внутрішніми питаннями самоврядної організації.

Позивач у касаційній скарзі наполягала, що спір виник саме з приводу вчинення відповідачем «владних функцій» щодо здійснення перевірки та відкриття дисциплінарного провадження, що, на її думку, є сферою адміністративного судочинства.

Колегія суддів Касаційного адміністративного суду постановила, що спір є публічно-правовим. Суд наголосив, що АПВУ у цих відносинах реалізує делеговані державою повноваження щодо дисциплінарної процедури.

Відтепер будь-який тиск з боку самоврядних органів на приватного виконавця підлягає контролю в адміністративних судах.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд і у справі № 200/8806/24. Приватний виконавець оскаржував рішення Асоціації приватних виконавців України (в особі Ради приватних виконавців) про визнання його дій протиправними та скасування відповідного рішення.

Суди першої та апеляційної інстанцій, відмовили в позові, що стало підставою для касаційного оскарження.

Верховний Суд визнав оскаржувані судові рішення такими, що підлягають скасуванню, і направив справу на новий розгляд до суду іншої територіальної підсудності, а саме до окружного адміністративного суду.

Бездіяльність та фінансові бар'єри

Паралельно із питанням статусу виконавців, гостро стоїть проблема їхньої бездіяльності. Постанова П’ятого апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2026 року у справі № 400/4726/26 внесла ясність у питання доступу до правосуддя.

Суди першої інстанції вимагали від стягувачів сплачувати судовий збір за скарги на невиконання рішень.

Апеляційний суд, спираючись на висновки Конституційного Суду №6-р(ІІ)/2024 від 13 травня 2024 року та Верховного Суду у справі, підтвердила, що стягувач не повинен платити за право контролювати виконання вже виграної справи. Виконання рішення — це не новий спір, а невід'ємна частина права на справедливий суд.

Це рішення знімає подвійний фінансовий тягар з громадян і змушує виконавців, як державних, так і приватних, бути більш активними, оскільки судовий контроль має бути доступним.

Крім того, Верховний Суд поставив крапку у спорі щодо стягнення «автоматичної» винагороди приватними виконавцями. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалив рішення у справі № 420/21066/23. Суд залишив без задоволення касаційну скаргу приватних виконавців закріпивши висновок: основна винагорода приватного виконавця не є автоматичним наслідком відкриття провадження, а прямо залежить від реального результату виконання.

Конфлікт виник між приватними виконавцями Одеського округу та боржником, який оскаржив низку процесуальних рішень: від відкриття провадження до арешту коштів та стягнення основної винагороди в розмірі понад 212 тис. грн.

Позивач стверджував, що дії виконавців були протиправними, оскільки рішення суду на той момент частково виконувалося добровільно. Виконавці ж наполягали на стягненні повної суми винагороди (10%), фактично прирівнюючи сам факт відкриття провадження до права на отримання повного гонорару.

Верховний Суд підтримав висновки судів першої та апеляційної інстанцій. Основна винагорода у розмірі 10% стягується виключно у разі фактичного виконання рішення суду. Якщо провадження не завершилося повним виконанням або частково було закрито через добровільні дії боржника, винагорода має бути перерахована пропорційно.

Постанова про стягнення основної винагороди, винесена на етапі відкриття провадження, не є безумовною гарантією отримання повної суми. Це лише процесуальна фіксація права, яке реалізується лише після виконання.

Повернення безпідставно списаних коштів на користь позивача визнано законним.

Рішення у справі № 420/21066/23 має важливе значення для стабілізації ринку примусового виконання. Верховний Суд вкотре наголосив, що приватний виконавець — це не лише владний суб’єкт, а й надавач послуг, чия винагорода має відповідати принципам справедливості та пропорційності.

Резолюція Світязь

У червні 2026 року на озері Світязь голови рад приватних виконавців регіонів ухвалили документ. Резолюція «Світязь» закликає до інституційного посилення та розширення функціоналу. Це передбачає збільшення автономії виконавця, делегування повноважень та цифровізацію.

Ключові пропозиції полягають в модернізації інституту помічника, розширення їхнього функціоналу та легалізації моделей заступників.

Спільнота прагне створити «градуйовану модель», де помічник стає повноцінним процесуальним суб’єктом, що дозволить забезпечити безперервність роботи, апелюючи до досвіду Франції, Польщі та країн Балтії.

Пріоритетні завдання:

- Рекомендувати внутрішнім структурам АПВУ (профільним комітетам, Експертній раді) разом із Центром підготовки та підвищення кваліфікації детально дослідити світові тренди та практики делегування повноважень у сфері примусового стягнення, які б дозволили значно підвищити результативність роботи помічників приватного виконавця.

- Акцентувати увагу Міністерства юстиції України та профільного комітету Верховної Ради на критичній важливості підтримки нормативних ініціатив щодо розширення функціоналу помічників, а також легалізації моделей заступників.

Головний парадокс: автономія професії vs делеговані владні повноваження

Простежується суперечність між позицією професійної спільноти приватних виконавців та підходом, сформульованим Верховним Судом.

З одного боку, у резолюціях професійної спільноти підкреслюється прагнення до посилення самоврядності та делегування частини функцій помічникам.

З іншого боку, Верховний Суд виходить з протилежної логіки: самоврядні інституції у межах дисциплінарних процедур фактично реалізують делеговані державою владні повноваження. Відповідно, їхні рішення мають ознаки адміністративних актів і підлягають судовому контролю в порядку адміністративного судочинства.

Суд також наголосив, що такі процедури регулюються нормами публічного права, зокрема Законом України «Про адміністративну процедуру», що додатково підкреслює їхній владно-управлінський характер.

Таким чином, виникає парадокс: розширення внутрішньої автономії професії та делегування повноважень помічникам фактично призводить до протилежного ефекту — посилення публічно-правового статусу таких дій і, відповідно, збільшення рівня судового контролю, кількості оскаржень та загальної «прозорості» дисциплінарних процедур.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.