Незаконна мобілізація — не вирок: розбір успішного кейсу, де суд зобов'язав виключити військового зі списків
Правовий режим воєнного стану в Україні не скасовує дію фундаментальних прав і свобод людини, закріплених у Конституції. Проте як показує практика держава вимагає виконання конституційного обов’язку через порушення конституційних прав.
Розглянемо одну із сотні подібних історій військовозобов’язаного, якого силою затримали представники ТЦК, утримували чотири доби, ігноруючи судові накази про його звільнення і після фіктивного проходження ВЛК примусово мобілізували. Суд, як вже завелося в подібних випадках, визнав призов незаконним, але зіткнувся з правовою колізією щодо подальшої служби. Попри визнання дій ТЦК протиправними, позивач залишається військовослужбовцем через специфіку судової практики Верховного Суду щодо «незворотності призову». Проте кейс цього військовозобов’язаного можна вважати успішним, то розбираємося, як працює цей юридичний парадокс і якої позиції варто притримуватися оскаржуючи незворотність мобілізації.
Три доби невідомості та ігнорування правосуддя
Громадянина було примусово доставлено невідомими особами до приміщення районного ТЦК. Протягом чотирьох діб чоловік перебував у приміщенні без засобів зв’язку — мобільний телефон було вилучено співробітниками ТЦК.
Навіть після втручання адвоката та отримання ухвали Індустріального районного суду від 26.11.2024, яка зобов’язувала негайно звільнити позивача, посадові особи ТЦК проігнорували цей наказ. Лише прибуття слідчо-оперативної групи поліції підтвердило факт незаконного перебування особи в будівлі, що стало підставою для відкриття кримінальних проваджень за ст. 146 (незаконне позбавлення волі) та ст. 382 (невиконання судового рішення) КК України.
Позивач стверджував, що він фактично не проходив медичного огляду, оскільки не мав при собі медичних документів і відмовився від процедури. Суд, досліджуючи матеріали, встановив, що ТЦК не надав доказів належного направлення позивача на ВЛК. Була порушена і процедура отримання даних про стан здоров'я з ЕСОЗ або амбулаторних карток перед оглядом.
Відповідач не зміг довести, на підставі чого позивач утримувався у приміщенні РТЦК з 23 по 27 листопада до моменту видання наказу про призов.
Суд дійшов висновку, що за відсутності мобілізаційного розпорядження чи повістки у позивача взагалі не виникало обов’язку прибувати до збірного пункту, а примусове доставлення суперечило ст. 19 та ст. 29 Конституції України.
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у справі № 160/6554/25 виснував: якщо орган влади не може надати документи, що передували призову, а саме повістки, чи розпорядження, подальші дії щодо мобілізації є неправомірними.
Районний ТЦК не мав права самостійно відправляти особу до військової частини, оскільки за законом це входить до компетенції обласних ТЦК.
«Ефект незворотності»
Найбільш дискусійним моментом рішення є його часткова реалізація. Суд визнав дії ТЦК протиправними, проте відмовив у частині вимог щодо виключення позивача зі списків особового складу військової частини.
Спираючись на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 05.02.2025 у справі № 160/2592/23, суд зазначив, що процедура призову є незворотною. Після зарахування особи до списків частини вона набуває статусу військовослужбовця, і звільнення можливе лише на підставах, передбачених ст. 26 Закону України «Про військовий обов’язок та військову службу». Таким чином, встановлення протиправності призову не веде до автоматичного демобілізації, що створює складну преюдицію для подальших позовів про звільнення зі служби.
Перемога права над незворотністю
Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії при перегляді цієї справи пішов далі, вказавши, що судова система не може залишати громадянина у статусі військовослужбовця, якщо сам процес призову був ланцюгом правопорушень.
Апеляційний суд підтвердив, що громадянин був доставлений до ТЦК невідомими особами 23 листопада 2024 року і утримувався там 4 доби без зв’язку. Суд чітко зазначив: ТЦК не має права затримувати громадян, це виключна компетенція поліції.
Апеляція звернула увагу і на те, що медичний огляд був проведений без аналізів та вивчення медичної карти. Суд наголосив, що такий огляд фактично суперечить Положенню № 402. Більше того, шикування команди для відправки відбулося о 10:00 того ж дня, що свідчить про заздалегідь підготовлений результат огляду.
Найважливіша частина рішення стосується саме незворотності мобілізації. Військова частина посилалася на позицію Верховного Суду про те, що призов є незворотним. Проте апеляційний суд відкинув ці доводи, вказавши:
Рішення суду першої інстанції у цій справі обмежилося лише визнанням дій ТЦК протиправними, але відмовило у скасуванні наказу про призов та звільненні особи зі служби. Суд виходив з того, що оскільки позивач уже проходить службу, зобов'язання військової частини звільнити його виходить за межі спору про порядок призову. Апеляційний суд визнав такий підхід помилковим, зазначивши, що суд має забезпечити не просто формальну законність, а реальне відновлення порушеного права.
Апеляційний суд зобов'язав військову частину прийняти рішення про звільнення особи та виключити її зі списків особового складу.
Суд зазначив, що проходження військової служби є «безпосереднім наслідком від наказу про мобілізацію». Якщо першоджерело, а саме наказ ТЦК визнано незаконним, то і його наслідок не може залишатися чинним.
Колегія суддів визнала, що хоча Закон України «Про військовий обов'язок та військову службу» прямо не передбачає таку підставу для звільнення як «незаконна мобілізація», пріоритет мають норми Конституції та Конвенції, які гарантують право на свободу.
Суд аргументував необхідність звільнення особи через комплекс міжнародних та національних норм:
- Стаття 13 Конвенції: кожна особа має право на такий засіб захисту, який дозволяє національному органу не лише встановити факт порушення, а й надати відповідне відшкодування або припинити порушення. В даному випадку єдиним способом припинити порушення є де мобілізація.
- Стаття 29 Конституції та стаття 5 Конвенції: ці норми гарантують право на свободу та особисту недоторканність. Суд вказав, що утримання людини на службі, яка почалася з незаконного позбавлення волі (затримання ТЦК без участі поліції) та фіктивної процедури призову, є триваючим порушенням права на свободу.
- Стаття 8 Конституції: суд підкреслив, що органи влади не можуть діяти на власний розсуд і видавати очевидно протиправні акти.
Суд відмовився приймати посилання на «незворотність призову», зазначивши, що кожна справа має свої особливості та індивідуальні обставини.
У попередніх справах, де ВС говорив про незворотність, позивачі зазвичай оскаржували лише дії ВЛК, а не сам наказ про призов. У справі № 160/6554/25 предметом був саме акт індивідуальної дії.
Таким чином, за цією постановою, повне відновлення прав (restitutio in integrum) можливе лише за умови одночасного скасування наказу про призов та покладення на військову частину обов'язку звільнити незаконно призвану особу. Це рішення стало остаточним після того, як Верховний Суд ухвалою від 26.01.2026 повернув касаційну скаргу військової частини
Касаційна скарга Військової частини надійшла до Верховного Суду наприкінці 2025 року. Проте вже перша перевірка виявила недоліки: відсутність документа про сплату судового збору та доказів надсилання копій іншим учасникам.
Верховний Суд окремо зафіксував, що ухвала про продовження строків була доставлена в електронний кабінет скаржника (військової частини) 11 грудня 2025 року о 20:44. Попри це, станом на 26 січня 2026 року жодних заяв, клопотань чи доказів сплати збору до суду не надійшло.
Хоча Верховний Суд не висловив позицію щодо самого факту незаконного призову, його ухвала залишила чинною постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 02.10.2025, яка скасувала наказ про призов через силове затримання та порушення процедури ВЛК та зобов’язала військову частину звільнити громадянина від служби та виключити зі списків.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
