Позивачі отримували орендну плату, але вимагали повернути землю – що вирішив суд

Рівненський апеляційний суд переглянув рішення суду першої інстанції у справі за позовом орендодавців про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками, їх витребування та скасування рішень державного реєстратора про реєстрацію права оренди.

Оскільки орендодавці — позивачі у справі — отримували орендну плату за користування земельними ділянками та дозволяли фактичне їх використання орендарем, право якого було зареєстровано у відкритому реєстрі, а потім пред’явили до нього позов про усунення перешкод у користуванні спірними земельними ділянками шляхом їх повернення.

Апелянт, не погоджуючись із судовим рішенням, просив скасувати рішення й ухвалити нове — про відмову у задоволенні позову.

Колегія суддів, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників судового розгляду, прийшла до висновку про задоволення апеляційної скарги, зважаючи на наступне.

Суд встановив, що позивачкам на праві власності належать земельні ділянки, на які зареєстроване право оренди — строкове платне користування на 7 років з моменту укладення Додаткових угод до Договорів оренди землі з правом пролонгації та передачі в суборенду.

Позивачки, покликаючись на те, що не підписували Договорів та Додаткових угод до Договорів оренди землі, звернулися з відповідним позовом до орендаря.

Місцевий суд, частково задовольняючи позовні вимоги, взяв до уваги висновки експерта, в яких той вказав, що підписи на Додаткових угодах до Договорів оренди землі трьом із чотирьох позивачок не належать.

Із матеріалів справи вбачається, що відповідач використовував спірні земельні ділянки як орендар та сплачував за них орендну плату, що не заперечувалося позивачами і підтверджується відомостями та платіжними дорученнями.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) виснувала про те, що укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені у ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

У разі якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов’язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

Між сторонами фактично виникли та існували правові відносини щодо оренди землі, які визнавалися позивачами шляхом передачі в оренду земельних ділянок та отримання орендної плати від орендаря.

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, слід вважати поведінку, яка, зокрема, не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (див. постанову Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 450/2286/16-ц (провадження № 61-2032св19)).

Таким чином, позивачі, пред’явивши позов про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом її повернення, діяли недобросовісно, оскільки отримували орендну плату за користування земельною ділянкою та дозволяли фактичне використання земельних ділянок орандарем, право якого було зареєстроване у відкритому реєстрі, тому апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Подібний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від  08 січня 2025 року у справі № 689/1207/21 (провадження № 61-2870св24), від 22 травня 2024 року у справі № 567/1422/22 (провадження № 61-668св24), від 17 червня 2024 року у справі № 567/38/23 (провадження № 61-18062св23).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду (ч. 4 ст. 263 Цивільного процесуального кодексу України).

Враховуючи те, що суд першої інстанції неповно з’ясував фактичні обставини справи, висновки суду не відповідають її обставинам, суд неправильно застосував норми матеріального права, постановлене ним рішення апеляційний суд скасував та ухвалив нове — про відмову у задоволенні позову.

Постанова Рівненського апеляційного суду від 29 січня 2026 року у справі № 559/3264/22 (провадження № 22-ц/4815/208/26).

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.