ЄСПЛ: Україна мала право обмежити доступ до російських соцмереж через загрози безпеці

Європейський суд з прав людини визнав неприйнятними заяви щодо блокування російських вебсайтів і соцмереж в Україні після запровадження санкцій у 2017 році. У справі BOYAROV AND OTHERS v. Ukraine Суд дійшов висновку, що заявники не довели порушення права на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10 Конвенції.

Обставини справи

Після прийняття Закону України «Про санкції» у 2014 році у відповідь на агресивні дії Російської Федерації Рада національної безпеки і оборони України у 2017 році ухвалила рішення про введення санкцій проти понад 400 фізичних та юридичних осіб у Росії, зокрема трьох російських компаній, що забезпечували функціонування веббраузера та пошукової системи, двох соціальних мереж і служби електронної пошти. На виконання цього рішення було прийнято Указ Президента.

У зв’язку з цим українські інтернет-провайдери були змушені обмежити будь-який доступ до відповідних російських вебсайтів з території України. Дію обмежувальних заходів було продовжено двічі й вони продовжували діяти на момент ухвалення цього рішення, при цьому будь-який доступ до російських вебсайтів з території України був обмежений.

Перший заявник, який, як стверджується, був користувачем відповідних вебсайтів, безрезультатно оскаржив Указ у Вищому адміністративному суді України («ВАСУ»), який визнав, що Указ не стосувався самого заявника.

Верховний Суд повернув його апеляційну скаргу, оскільки відмовив у задоволенні його клопотання про звільнення від сплати судового збору, а заявник не сплатив його.

Другий заявник, який є вихідцем зі сім’ї російського походження і має родичів, які проживають у Росії, не мав облікових записів у відповідних соціальних мережах, але стверджував, що використовував їх для отримання інформації про своїх родичів та друзів і для спілкування з ними. Він також використовував відповідну службу електронної пошти для спілкування зі своїм банком. Він не оскаржував Указ на національному рівні.

Третій заявник не пояснив, чи використовував він будь-які з обмежених російських вебсайтів та яким чином.

Четвертий заявник, адвокат, мав особисті облікові записи в заблокованих соціальних мережах й електронну пошту на заблокованому вебсайті та, як стверджується, використовував їх як для особистих, так і для професійних потреб, зокрема для поширення новин у сфері права та аналітичних матеріалів.

І третій, і четвертий заявники безуспішно оскаржували Указ у Вищому адміністративному суді, а потім у Верховному Суді як інтернет-користувачі.

Оцінка Суду

Другий та третій заявники

Суд раніше розглядав справи, у яких заявники стверджували, що їхнє право на свободу вираження поглядів було порушено через неможливість отримати доступ до певних інтернет-послуг.

Однак жодна з цих справ не стосувалася соціальних мереж, що є особливим сучасним явищем. Соціальні мережі були повсюдними та стали не лише засобом приватного спілкування, а й засобом отримання й обміну інформацією та іншим контентом, зокрема з метою його комерційного використання. Різноманітність соціальних мереж з різними цілями та функціональними можливостями дозволяла людям знайти ті соціальні мережі, що їм найбільше підходять.

Також було правдою, що, зайшовши на сторінку в соціальній мережі, людина опинялася під впливом різноманітної інформації та контенту в різних форматах і навіть могла раптово відчути спонукання реагувати на контент різними способами.

Проте поширеність соціальних мереж та їх глибоке вкорінення в сучасному житті не означали, що втрата доступу до деяких із них автоматично давала право вважати себе потерпілим від порушення свободи вираження поглядів.

Такий підхід суперечив би концепції права на подання індивідуальної заяви, яке контрастувало б з ідеєю actio popularis, і відкрило б шлях для мільйонів потенційних заявників.

Другий заявник не пояснив, як він мав технічну можливість спілкуватися через соціальні мережі, доступ до яких було обмежено, не маючи власного облікового запису. Хоча було неможливо перевірити, як ці соціальні мережі працювали на той час, здавалося, що особи, які не були зареєстровані, не могли переглядати сторінку користувача або здійснювати будь-які дії, отже, вони не могли бачити фотографії чи дописи, коментувати їх або писати повідомлення.

Навіть якщо припустити, що другий заявник був користувачем згаданих соціальних мереж, видавалося, що він не використовував їх для самовираження – він не був журналістом чи активістом громадянського суспільства й не брав участі в обговореннях чи акціях з питань, що становлять загальний інтерес.

Він також не стверджував, що використовував ці мережі для отримання чи поширення будь-якої інформації з таких питань, зокрема у спілкуванні зі своїми родичами, або для підтримання культурних зв’язків із Росією як країною свого походження.

Оскільки другий заявник використовував згадані соціальні мережі лише для спілкування на суто приватні теми, його скарги не підпадали під поняття «свободи вираження поглядів» у значенні статті 10.

Цей висновок також стосувався його використання російської електронної пошти, доступ до якої було обмежено, оскільки його скарга щодо цього чітко обмежувалася неможливістю використовувати його електронну пошту для спілкування зі своїм банком.

Цей самий висновок а fortiori застосовувався до третього заявника, який не надав жодної детальної інформації щодо використання ним заблокованих вебсайтів, окрім своєї заяви в провадженні на національному рівні про те, що він був їхнім «користувачем».

Четвертий заявник

Уся Інтернет-послуга (вебсайт) – як соціальної мережі, так і електронної пошти, про які йдеться, – була обмежена й доступ до неї був неможливий без використання спеціальних технічних засобів. Це обмеження не становило повної заборони на доступ до Інтернету, але мало наслідком блокування доступу до особистих облікових записів та сторінок при підключенні з території України.

З 2014 року Україна стикалася з безпрецедентними викликами в історії Ради Європи. Війна сама по собі становила гостру й очевидну загрозу національній безпеці та громадському порядку. Вона вимагала швидкого прийняття широкого кола заходів на різних рівнях, у різних секторах управління та на різних етапах конфлікту, з урахуванням особливостей сучасної війни. Починаючи з 2014 року, збройний конфлікт між Росією та Україною тривав у вигляді воєнних дій різної інтенсивності, що у 2022 році завершилося повномасштабним вторгненням. Не тільки було майже неможливо підготуватися до певних безпрецедентних дій та подій, але й вимоги ситуації були такими, що вимагали далекосяжних і, часом, жорстких заходів для забезпечення виживання нації. Зокрема, конфлікт характеризувався широким використанням цифрової та інформаційної війни, а також засобів «м’якої сили».

Використання Росією цих засобів було вивчено та визнано на різних рівнях, як на національному, так і на міжнародному, а також лунали заклики визнати та викрити російську дезінформацію й пропагандистську війну. По всій Європі було вжито різних заходів, зокрема для протидії дезінформації та пропаганді, включно з, як відправною точкою, викриттям дезінформації та пропаганди, введення заборон на в’їзд і санкцій, змін у законодавстві про ЗМІ. Суд, як правило, був готовий врахувати, що конкретний контекст конфлікту може вимагати прийняття виняткових політичних рішень.

Згадані інтернетсервіси, які мали велику популярність в Україні, фактично контролювалися Урядом та службами безпеки Росії, а тому становили загрозу як для приватного життя користувачів, так і для державної безпеки. Використання «антиукраїнськими» спільнотами цих соціальних мереж було задокументовано; за допомогою цих інтернет-сервісів лунали заклики до повалення влади в країні або поширювалася інформація про місцеперебування та склад підрозділів Збройних сил України. Спроби українських органів влади видалити шкідливий контент, очевидно, виявилися марними.

Водночас обмеження доступу до певних вебсайтів не було спрямовано безпосередньо на інтернет-користувачів, але вони за дуже короткий проміжок часу втратили безперешкодний доступ, зокрема, до своїх сторінок у соціальних мережах.

Четвертий заявник відвідував заблоковані вебсайти у 2019 та 2020 роках і не стверджував, що це вимагало будь-які додаткові витрат чи зусиль або що це було надто обтяжливим. Не видавалося, що Україна запровадила будь-які санкції за використання VPN чи інших технологій або за доступ до заблокованих вебсайтів.

Хоча четвертий заявник стверджував, що використовував обмежені соціальні мережі для просування себе як адвоката та правозахисника, він не надав жодної інформації щодо кількості своїх підписників або того, чому реклама через соціальні мережі була б ефективнішою або краще пристосованою до його ситуації, ніж інші методи, а також щодо того, як обмеження могло вплинути на його бізнес або чи дійсно він втратив свої ділові зв’язки або матеріали, опубліковані в Інтернеті, які, мабуть, також існували в інших електронних форматах. Крім того, він, очевидно, продовжував мати доступ до заблокованих вебсайтів протягом тривалого часу після введення санкцій, хоча, знаючи, що доступ до них залишатиметься чинним щонайменше три роки, він міг би вжити заходів для забезпечення плавного переходу на інші платформи. Згадані соціальні мережі та служба електронної пошти, як видається, багато в чому були схожими на інші наявні сервіси. Четвертий заявник не навів жодних детальних аргументів, які б свідчили про те, що особливості згаданих сервісів були унікальними або настільки істотно відрізнялися від аналогічних сервісів, що їхнє особисте використання було б необхідним для реалізації його права на свободу вираження поглядів. Крім того, він мав власний професійний вебсайт, сторінку в соціальній мережі Facebook, створену у 2016 році, а також облікові записи в соціальних мережах TikTok і Telegram.

Перший заявник

Суд дійшов висновку, що першому заявнику не можна дорікати за оскарження Указу. Формулювання відповідних положень національного законодавства, що встановлюють конкретну процедуру оскарження нормативних актів державних органів та процедуру оскарження указів Президента, а також їхнє судове тлумачення у його справі залишали місце для сумнівів. Якби ці положення тлумачилися у поєднанні зі загальними положеннями, що гарантують право на судовий захист, йому не обов’язково було б зрозуміло, що його позов буде безуспішним. На це не вказувала й національна судова практика на той час. Однак він не продовжив розгляд своєї справи у Верховному Суді як суді останньої інстанції.

Перший заявник, по суті, стверджував, що він не мав жодного доходу й тому не міг сплатити судовий збір. У цілому, однак, він не пояснив, як він міг утримувати себе (або оплачувати інтернет), якщо він не працював або іншим чином не отримував доходу чи фінансової підтримки будь-якого виду. Крім того, ВАСУ відстрочив сплату судового збору, щоб забезпечити першому заявнику доступ до суду.

Хоча інформації про те, чи сплатив заявник судовий збір, не було, суму, про яку йдеться (16 євро), не можна було вважати надмірною, якщо порівняти її, наприклад, із середньою місячною зарплатою (200 євро). Заявник не надав жодної інформації щодо розміру судового збору, який він мав сплатити за подання апеляційної скарги до Верховного Суду, який відмовився скасувати або відстрочити його сплату. Оскільки заявник не сплатив судовий збір, його апеляційна скарга не була розглянута.

Отже, не можна було встановити, що першому заявнику було несправедливо перешкоджено продовжувати розгляд його справи у Верховному Суді.

Висновок

Заяви визнано неприйнятними та відхилено. Ухвала в цій справі прийнята Комітетом 3 березня 2026 року, оприлюднена 26 березня 2026 року та є остаточною.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.