Окупація міста не звільняє роботодавця від обов’язку платити зарплату: позиція Верховного Суду
Після початку повномасштабної війни багато підприємств на окупованих територіях фактично припинили роботу без оформлення простою чи призупинення трудових договорів. Це спричинило численні спори щодо зарплати та розрахунку при звільненні.
КЦС ВС у справі № 334/4889/24 від 20 травня 2026 року пояснив, коли роботодавець продовжує нести обов’язок із виплати працівнику належних сум навіть під час війни.
Обставини справи
Позивачка працювала сестрою медичною поліклініки КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» з грудня 2019 року до травня 2024 року.
Після окупації м. Токмак Запорізької області у лютому 2022 року вона виїхала з міста через небезпеку для життя та здоров’я. Позивачка зазначала, що в лікарні були відсутні належні умови для роботи, керівництво не надавало інструкцій щодо організації праці в умовах окупації, а сама лікарня перебувала у небезпечних умовах.
Роботодавець не оголошував простій та до грудня 2023 року не призупиняв дію трудового договору. Лише наказом від 05 грудня 2023 року дію трудового договору було призупинено з 06 грудня 2023 року.
У травні 2024 року працівницю звільнили за власним бажанням. При звільненні роботодавець виплатив компенсацію лише за частину невикористаної відпустки та зазначив у наказі, що компенсація за інші періоди не нараховується через «відсутність працівника на робочому місці без поважної причини».
Позивачка звернулася до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час вимушеного простою, компенсації невикористаних відпусток, матеріальної допомоги на оздоровлення та скасування відповідної частини наказу про звільнення.
Суд першої інстанції частково задовольнив позов. Апеляційний суд погодився з тим, що роботодавець був зобов’язаний оплачувати працю до моменту призупинення трудового договору, однак відмовив у частині вимог через пропуск тримісячного строку звернення до суду.
Позиція Верховного Суду
ВС вказав, що норми трудового законодавства гарантують пріоритет захисту права працівника на оплату праці навіть в умовах воєнного стану.
Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано. Обов'язок роботодавця виплатити працівнику заробітну плату не є відповідальністю у розумінні статті 617 ЦК України, від якої може бути звільнений роботодавець унаслідок випадку або непереборної сили.
Суд окремо наголосив, що роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили.
Водночас звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов'язку виплати заробітної плати.
ВС підкреслив, що до моменту офіційного призупинення трудового договору роботодавець продовжував нести трудові обов’язки перед працівницею.
Суд також погодився з висновками попередніх інстанцій про те, що працівниця не могла виконувати роботу з незалежних від неї причин, так як позивачка виїхала з міста у зв'язку із його окупацією та з метою захисту свого життя і здоров'я, а тому з незалежних від неї причин не могла виконувати свої трудові обов`язки.
Верховний Суд окремо проаналізував застосування статті 233 КЗпП України щодо строків звернення до суду.
Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Суд наголосив, що тримісячний строк для звернення до суду починає перебіг лише після проведення повного розрахунку, тобто у цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку.
Верховний Суд дійшов висновку, що апеляційний суд неправильно застосував статтю 233 КЗпП України.
Апеляційний суд, вирішуючи справу в частині стягнення невиплаченої позивачці при звільненні заробітної плати за період з 19 липня 2022 року до 05 грудня 2023 року, неправильно застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню, у зв`язку з чим передчасно погодився з висновком місцевого суду про пропуск позивачкою строку для звернення до суду.
Суд додатково звернув увагу на спеціальні норми Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», де зазначено, що відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового договору у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України.
Отже, Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу та дійшов висновку, що роботодавець не звільняється від обов’язку виплати зарплати через окупацію чи бойові дії, якщо трудовий договір не був належним чином призупинений, а тримісячний строк звернення до суду у спорах про невиплату належних сум при звільненні починається лише після повного розрахунку з працівником.
Ця правова позиція має суттєве значення для спорів, пов’язаних із трудовими відносинами на тимчасово окупованих територіях та в умовах воєнного стану, особливо у випадках, коли роботодавці фактично припиняли роботу без належного оформлення простою або призупинення трудових договорів.
Додатково варто звернути увагу на іншу правову позицію Верховного Суду щодо правовідносин на тимчасово окупованих територіях, у якій Суд дійшов висновку, що війна, окупація та неможливість фактичного користування майном можуть бути підставою для звільнення орендаря від сплати орендної плати.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
