Українку позбавили 28 га землі без жодної компенсації через порушення під час приватизації: що вирішив ЄСПЛ

Позбавлення особи права власності на майно, набуте на підставі чинних правовстановлювальних документів, навіть якщо первинне вибуття такого майна з державної власності відбулося з порушеннями, має відповідати вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Практика Європейського суду з прав людини виходить із того, що втручання держави у право мирного володіння майном повинно бути законним, переслідувати легітимну мету та забезпечувати справедливий баланс між суспільним інтересом і правами конкретної особи.

У справі KOSMATSKA v. Ukraine ЄСПЛ розглянув ситуацію, коли добросовісна набувачка земельної ділянки була позбавлена права власності внаслідок повернення землі у державну власність через порушення, допущені під час її первинної приватизації третіми особами. Суд дійшов висновку, що покладення на заявницю негативних наслідків помилок та можливих зловживань, яких вона не вчиняла і до яких не була причетна, без надання будь-якої компенсації порушило її право на мирне володіння майном.

Обставини справи №9953/16

Справа стосувалася позбавлення заявниці земельної ділянки, яку вона придбала у приватних осіб, внаслідок судових рішень, якими було задоволено позов прокурора про повернення землі Державі.

Кількома рішеннями, прийнятими у квітні 2008 року, Бородянська районна державна адміністрація Київської області розподілила ділянки землі площею 2 гектари кожна шляхом приватизації між 109 особами для ведення фермерського господарства. Земля розташовувалася поблизу села Майданівка.

У липні 2008 року відповідні особи отримали право власності на землю. У жовтні 2008 року 14 осіб продали свої земельні ділянки заявниці, яка через два місяці отримала документи про право власності на об’єднану земельну ділянку площею 28 га. Копії договорів купівлі-продажу до суду не надавалися. Заявниця стверджувала, що вона заплатила загалом 3 029 145 українських гривень (що на момент події становило приблизно 436 000 євро).

У 2008 році місцевий прокурор провів розслідування щодо розподілу спірної землі. Суду не було надано матеріалів цього розслідування, але з інших документів, що містяться в справі, було встановлено, що деякі особи, яким було виділено землю, ніколи не зверталися до Бородянської РДА стосовно приватизації землі або втратили свої паспорти та/або інші документи, що посвідчують особу, приблизно в той самий період. Ці факти вказували на можливість того, що треті особи, керуючись особистими інтересами, могли скористатися ситуацією.

21 жовтня 2010 року, після подання прокурором позову на підставі результатів вищезазначеного розслідування, Київський адміністративний апеляційний суд скасував рішення Бородянської РДА 2008 року про виділення землі. Суд, по суті, посилався на висновки прокурора. У рішенні зазначено, що «деякі» зі 109 осіб ніколи не подавали заяв на приватизацію земельних ділянок, але не вказано, хто саме ці особи, та скільки з них не подавали заяв і чи вимагала така ситуація скасування оскаржуваних рішень Бородянського РДА у повному обсязі. Рішення не було оскаржено і стало остаточним. Зацікавлені особи не брали участі в цих провадженнях.

У листопаді 2013 року прокурор провів ще одне розслідування щодо виділення землі Бородянською РДА та її подальшої передачі заявниці. У рішенні про проведення розслідування зазначалося, що воно було необхідним через те, що «під час первинного дослідження та судового розгляду не було встановлено, що документи про право власності були видані [залученим] приватним особам», а також через те, що після скасування рішень Бородянської РДА 2008 року відповідні земельні ділянки не були повернуті сільській раді Майданівки. Це вказувало на можливі подальші порушення земельного законодавства.

З наявних документів також випливало, що в грудні 2013 року було порушено кримінальну справу щодо розподілу зазначених земельних ділянок, яка була кваліфікована як шахрайство. Суду не було надано жодних матеріалів щодо результатів вищезазначеного розслідування 2013 року або кримінальної справи (зокрема, чи була якась особа підозрюваною або обвинуваченою в цій справі та яким був її результат).

У квітні 2014 року прокурор порушив справу проти заявниці з метою визнання недійсним її права власності на земельну ділянку площею 28 га та повернення цієї землі на користь Держави. Він посилався, inter alia, на статті 387 і 388 Цивільного кодексу та на попередні провадження, що призвели до скасування рішень Бородянської РДА в 2008 році.

Позови прокурора були задоволені судами трьох рівнів юрисдикції, а остаточне рішення було винесено Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ВССУ) 12 серпня 2015 року. Суди, по суті, встановили, що попередні провадження, результатом яких стало скасування рішень Бородянського РДА у 2008 році та визнання недійсними прав власності первинних власників, показали, що земля була незаконно вилучена з володіння Держави й що її можна було повернути на підставі статей 387 та 388 пункту 3 Цивільного кодексу України. Суди також відхилили аргументи заявниці щодо строку позовної давності як необґрунтовані, враховуючи, що прокурор дізнався про незаконність придбання землі лише у 2013 році в результаті другого розслідування.

Заявниця скаржилася на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції стосовно позбавлення її власності яке за її твердженнями було незаконним і непропорційним, оскільки їй не було надано жодної компенсації. Вона також скаржилася, що національні суди не застосували строк давності до позову прокурора проти неї.

Оцінка ЄСПЛ

Суд вважав, що в цій справі було втручання у власність заявниці, враховуючи, що її право власності було визнано недійсним остаточним рішенням суду. Той факт, що вона, очевидно, залишилася зареєстрованою власницею спірної землі, не впливає на вищезазначений висновок, оскільки така реєстрація без належної правової основи не може вважатися наданням будь-яких майнових прав. Незалежно від того, чи таке втручання розглядається як позбавлення або контроль за використанням майна, застосовні принципи залишаються тими самими (наприклад, Ünsped Paket Servisi SaN. Ve TiC. A.Ş. v. Bulgaria, № 3503/08, §§ 39-40, від 13 жовтня 2015 року, та Kryvenkyy v. Ukraine, № 43768/07, §§ 41-42 та § 45, від 16 лютого 2017 року).

Щодо питання законності Суд зазначив, що, подаючи позов у 2014 році, прокурор посилався на статті 387 і 388 Цивільного кодексу України, не вказуючи конкретних пунктів. У своїх рішеннях національні суди посилалися на статтю 387 і, конкретно, на пункт 3 частини першої статті 388 як на підстави для задоволення вимоги прокурора про визнання недійсним права власності заявника на землю.

Щодо першої норми, яка стосувалася випадків незаконного набуття власності, Суд зазначив, що безперечно, заявниця придбала зазначену землю на підставі кількох договорів купівлі-продажу і зареєструвала своє право власності на об’єднану ділянку землі в компетентних органах. Суд зважає на особливу ситуацію, пов’язану з придбанням землі заявницею, оскільки, вона приблизно в той самий час придбала значну кількість менших ділянок землі в тій самій місцевості, а згодом об’єднала їх у декілька більших ділянок. Хоча, згідно з версією подій, викладеною прокурором, деякі з первинних власників ніколи не зверталися до органів влади з проханням про приватизацію землі, а треті особи діяли шахрайським чином, представляючи їхні інтереси, за відсутності висновку компетентного національного суду з цього приводу або інших переконливих відомостей та документів Суд не може спекулювати на темі, чи мала заявниця бути обізнана про відповідні порушення під час придбання спірної землі. Крім того, в жодному моменті часу відповідні національні органи не вважали, що заявниця діяла mala fide або могла бути причетна до будь-яких правопорушень. У зв’язку з цим Суд звертає увагу на висновки Верховного Суду у справі № 360/625/16-ц щодо інших земельних ділянок, згідно з якими заявниця не мала жодного стосунку до незаконності початкового розподілу землі у 2008 році. Уряд також не вказував на те, що заявниця була якимось чином причетна до ситуації, пов’язаної з розподілом зазначеної землі. З огляду на ці факти, видається, що підстави для застосування статті 387 Цивільного кодексу в такому випадку були явно відсутні.

Що стосується частини 1 пункту 3 статті 388 Цивільного кодексу, яка стосується повернення майна від добросовісного набувача, який отримав це майно безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, Суд погодився з аргументом заявниці, що її застосування було також очевидно сумнівним, оскільки вона явно придбала зазначену землю на підставі договорів купівліпродажу, тобто не безвідплатно, як це передбачено цією нормою. Жодні інші частини цієї статті, які могли б слугувати підставою для визнання права власності заявниці недійсним, не були згадані національними судами.

У зв’язку з цим Суд також зазначив, що під час національного судочинства заявниця стверджувала, що жодна з підстав для припинення права власності на землю, вичерпно перелічених у статті 140 Земельного кодексу України, не застосовувалася в її випадку.

Щодо питання про законну мету, то безсумнівно, що відновлення Державою своїх прав власності на незаконно відчужену землю може бути виправданою підставою для позбавлення власності, а належне управління землею, що служить інтересам суспільства та конкретної місцевої громади, є метою, що відповідає суспільним інтересам у значенні другого абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Щодо пропорційності Суд підкреслив, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції вимагає, щоб будь-яке втручання було пропорційним між засобами, що застосовуються, та метою, що переслідується. У зв'язку з цим Суд зазначає аргумент Уряду про те, що заявниця могла б подати позов проти продавців зазначеного майна відповідно до положень Цивільного кодексу, що стосуються недійсності правочинів, щоб повернути гроші, які вона за нього заплатила.

У зв'язку з цим Суд зазначив, що, якщо це вимагається національним законодавством, заявники можуть бути зобов'язані або порушити окреме провадження з метою отримання компенсації за майно, втрачене внаслідок помилки органів влади, або довести, що існувала перешкода, яка заважала подати обґрунтовані позови чи домогтися їх задоволення.

На підставі вищевикладеного Суд не вважав виправданим з урахуванням необхідної пропорційності втручання та необхідності збереження справедливого балансу між інтересами, що стоять на кону, вимагати від заявниці подати позов проти первинних власників зазначеної землі з метою отримання компенсації. З цього випливає, що втручання у майнові права заявниці не може бути визнане пропорційним заходом.

ЄСПЛ встановив у даній справі, що визнання недійсним права заявниці на 28 га землі без компенсації було непропорційним заходом. Тому він вважав, що існує прямий причинно-наслідковий зв'язок між встановленим порушенням і вимогою заявниці про відшкодування вартості майна.

З огляду на вищевикладене, Суд дійшов висновку, що втручання у майнові права заявниці, окрім того, що викликає сумніви щодо його законності, наклало на неї непропорційний тягар. Відповідно, було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Висновки

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (захист власності). Рішення в цій справі ухвалене Палатою 4 грудня 2025 року та набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.