Справжньої судової реформи в Україні не буде. Тому що ніколи

12:50, 18 сентября 2020
Поки Генеральний прокурор буде бігати на доповідь до Президента, а не до Вищої ради правосуддя, а Верховна Рада, Президент та Кабмін будуть призначати своїх «смотрящих» до ВРП, Конституційного Суду, ВККС, НАБУ, ДБР тощо, українське правосуддя залишиться своєрідним «лежачим поліцейським».
Справжньої судової реформи в Україні не буде. Тому що ніколи

Василь Юрченко,
суддя Вищого адміністративного суду України у відставці

 

Конституційний Суд України в Рішенні від 28 серпня 2020 року у справі  щодо   відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України «Про призначенння А. Ситника Директором Національного    антикорупційного бюро України» написав, що Національне антикорупційне бюро України, як орган правопорядку, фактично є органом виконавчої влади, оскільки складається з центрального і територіальних управлінь, тобто поширює свої повноваження на всю територію держави. Таким чином, Національне антикорупційне бюро України має ознаки органу виконавчої влади.

Чесно кажучи, позиція Конституційного Суду України дещо дивує.  Прокуратура України також складається з центральної і територіальних структур та поширює свої повноваження на всю територію держави, а тому, за логікою Конституційного Суду, теж має бути віднесена до органів виконавчої влади.

Перед цим, у цьому ж Рішенні Конституційний Суд дуже детально виписав важливість передбаченого статтею 6 Конституції України принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Зокрема, Конституційний Суд України зазначив таке. Організація і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову не є самоціллю, а покликана забезпечувати права і свободи людини і громадянина.  Засади Конституції України забезпечують збалансованість конституційних повноважень органів державної влади, відповідність цих повноважень визначеним Основним Законом України засадам конституційного ладу та формі державного правління в Україні; крім того, унеможливлюється конкуренція компетенцій цих органів, наділення їх невластивими повноваженнями та концентрація владних повноважень в одного чи кількох субʼєктів державної влади; недотримання цих вимог негативно позначиться на змісті та спрямованості діяльності держави, унеможливить виконання нею свого головного обовʼязку – утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Принципи „поділу влади“ і „балансу влади“ вимагають, щоб три функції демократичної держави не були зосереджені в одній гілці влади, а повинні бути розподілені серед різних державних інститутів. І нарешті, «поділ влади є гарантією прав і свобод людини і громадянина; тому будь-яке порушення принципу поділу влади, що призводить до її концентрації, у тому числі суміщення неналежних певним органам державної влади функцій, порушує гарантії прав і свобод людини і громадянина».

При цьому Конституційний Суд не дав жодної оцінки тій обставині, що Національне антикорупційне бюро України є „державним правоохоронним органом“ (органом правопорядку), який протидіє кримінальним корупційним правопорушенням, здійснюючи досудове розслідування в кримінальних провадженнях, гласні та негласні оперативно-розшукові заходи. А що таке досудове розслідування?  Це частина, стадія кримінального провадження, процесуальні дії у зв’язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність – пункт 10, частина 1 стаття 3 КПК України.  І це стосується не лише НАБУ, але і органів досудового слідства і дізнання Національної поліції, СБУ, ДБР, податкової міліції. Слідчі і дізнавачі зазначених органів займаються суто процесуальною, а не управлінською, діяльністю, перебуваючи при цьому в складі органів виконавчої влади. І Конституційний Суд України не вважає таку ситуацію «суміщенням не належних певним органам державної влади функцій».

Статтею 124 Конституції України встановлено, що  правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Статтею 1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що судова влада в Україні відповідно до конституційних  засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними законом. Судову владу реалізовують судді та, у визначених законом випадках, присяжні шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур. Я не науковець і сперечатися з такими категоричними постулатами не буду, але таке обмежене визначення поняття судової влади вкрай негативно позначається на утвердженні незалежності судової влади та не дає можливості ефективного її функціонування.             

Крім цього, положення статті 124 Конституції України викликають певні сумніви.  Відповідно до положень статті 284 КПК України  в разі, якщо встановлена відсутність події кримінального правопорушення чи встановлена відсутність в діянні складу кримінального правопорушення кримінальне провадження закривається слідчим або прокурором, а якщо ці обставини виявляються під час судового розгляду, суд ухвалює виправдувальний вирок.  Тобто, якщо із зазначених підстав суд ухвалює виправдувальний вирок, то це здійснюється правосуддя, а якщо з цих же підстав слідчим чи прокурором ухвалюється постанова про закриття кримінального провадження, то це вже ніяке не правосуддя, а якась процесуальна діяльність, назви якої законодавець не дає. Це нагадує парадоксальну ситуацію, за якої, коли горить хата і заливають вогонь пожежники, то вони гасять пожежу, а якщо їх немає і хату від вогню рятують люди, то вони не гасять пожежу, бо не є пожежниками, а просто заливають вогонь водою. Особливо необхідно підкреслити, що у випадку закриття кримінального провадження не прокурором, а слідчим НАБУ, ДБР, Національної поліції, СБУ чи податкової міліції ця правосудна процесуальна функція здійснюється відповідальним працівником органу виконавчої влади.  Просто дивно, що Конституційний Суд України, аргументовано викладаючи доводи щодо необхідності дотримання принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, не дав жодної оцінки тій обставині, що органам виконавчої влади, як органам державного управління, притаманна саме управлінська діяльність, і в жодному разі не процесуальна у кримінальному провадженні. Можливо, десь у Швейцарії така ситуація і не мала би якогось вагомого значення. Але не в Україні, де сьогодні саме органи виконавчої влади фактично вирішують, які кримінальні провадження розслідувати у першу чергу, а які можуть чекати роками, або взагалі до суду не потрапити ніколи; у якому об’ємі  формувати та подавати суду докази та багато чого іншого, на що нібито всесильна судова влада впливу практично не має.   

До тих пір, поки у нас буде існувати гримуча суміш правосудної, чисто процесуальної діяльності в органах виконавчої влади, жодного порядку в українському судочинстві не буде. До того часу, поки Генеральний прокурор буде бігати на доповідь до Президента, а не до Вищої ради правосуддя, а Верховна Рада, Президент та Кабмін будуть призначати своїх «смотрящих» до Вищої ради правосуддя, Конституційного Суду, Вищої кваліфікаційної комісії суддів, НАБУ, ДБР тощо українське правосуддя ніколи на ноги не стане, так і залишиться своєрідним «лежачим поліцейським».

Як висновок: усі органи досудового слідства необхідно вивести з підпорядкування органів виконавчої влади. Міністр внутрішніх справ України, Голова СБУ, керівник Національної поліції України тощо не повинні контролювати діяльність органів досудового слідства щодо розслідування кримінальних проваджень та нести за цю діяльність будь-яку відповідальність. В ідеалі так само слід було би поступити і з органами дізнання, але це поки що практично виконати неможливо.   Сьогоднішня ситуація в Україні очевидно свідчить про одне: суди з однієї сторони,  органи прокуратури, досудового слідства та дізнання – з іншої, розвели у кримінальному провадженні по різні сторони барикади і роблять усе можливе, щоб це протистояння було якомога жорсткішим. Постійні обвинувачення один одного в корумпованості, непрофесіоналізмі, саботуванні розгляду справ тощо українським можновладцям лише на користь – розділяй і володарюй, причому безкарно.

Ще одна принципова помилка українського судочинства полягає у виведенні за його межі стадії виконання судових рішень: за українським процесуальним законодавством виконання судових рішень серед основних засад судочинства не значиться: такі засади закінчуються відшкодуванням судових витрат, щоправда, також лише на папері. Між тим, судочинство з усіма його основними засадами чи принципами, разом взятими, без реального виконання ухваленого судового рішення є просто нікчемним, а невиконане судове рішення, перефразовуючи Отто фон Бісмарка, не варте паперу, на якому воно написане. Я би взагалі гасло «Іменем України» надавав би лише тим судовим рішенням, які фактично і повністю виконані. Невиконане судове рішення, ухвалене іменем України, є приниженням української держави. Якщо ми виводимо стадію виконання судових рішень за рамки судочинства, судової влади і передаємо цю вкрай важливу для ефективного правосуддя функцію органам виконавчої влади, то завжди будемо мати те, що маємо: виконання судових рішень на рівні 5, 10, чи максимум 15 відсотків. Процесуальний судовий контроль за виконанням судових рішень проблеми жодним чином не вирішує, оскільки має епізодичний, практично разовий характер. Правосуддя з таким низьким рівнем виконання судових рішень є марнотратним, і сама суспільна потреба у такому правосудді може бути поставлена під сумнів. Невже не зрозуміло, що виконавча влада абсолютно не зацікавлена у максимальному виконанні судових рішень, оскільки таке виконання у багатьох, якщо не у більшості, випадках має місце за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів, яких завжди катастрофічно не вистачає. Виконання судових рішень є невід’ємною частиною судочинства і повинно здійснюватися Судовою виконавчою службою, яка відноситься до органів судової влади і підпорядкована Вищій раді правосуддя. З тих же підстав не може бути за межами системи органів судової влади виконання судових рішень у кримінальних справах з підпорядкуванням пенітенціарних установ також Вищій раді правосуддя. Очевидно, що сюди мають бути віднесені конвойні війська та судова поліція. Судова влада лише тоді буде ефективною, якщо вона буде в змозі сама себе захистити. Який сенс шукати людям захисту у судах, які самі постійно потерпають від різного роду нападок та утисків і систематично плачуться з цього приводу перед Президентом, Кабміном, Генпрокурором чи МВС. А ті просто посміюються.

Таким чином, систему органів судової влади складають: суди, Вища рада правосуддя, прокуратура, усі органи досудового слідства, виконавча служба, пенітенціарна служба, включаючи слідчі ізолятори, виправно-трудові установи та конвойну службу, судова поліція,    кваліфікаційні комісії та судова адміністрація як структурні підрозділи Вищої ради правосуддя. Вища рада правосуддя вирішує усі питання організаційного, матеріально-технічного та кадрового забезпечення усіх, без винятків, органів судової влади. Очевидно, що у теперішньому стані Вища рада правосуддя такі завдання вирішувати не зможе, статус не той. Члени Вищої ради правосуддя у кількості 100 (плюс-мінус) осіб повинні обиратися громадянами України по мажоритарних округах, як народні депутати.  Вища рада правосуддя поділяється на секції: суди, прокуратура та органи досудового слідства, виконання судових рішень тощо. Щоб забезпечити належний контроль народу за діяльністю, якістю роботи усіх органів судової влади, кожні 2-3 роки проводиться референдум довіри кожному з членів Вищої ради правосуддя. Можна передбачити звітність членів Ради правосуддя на округах, від яких вони обрані. Лише так можна забезпечити повну незалежність судів та інших органів судової влади та реальну підконтрольність їх діяльності народу. Таким чином будемо мати потужну структуру, яка по праву зможе називатись судовою владою. А поки що по факту такої влади немає – одне марево, а то і взагалі повна фата моргана.

Для абсолютного відокремлення судової влади від законодавчої та виконавчої необхідно позбавити парламент та президента здійснювати не властиві їм повноваження щодо вирішення питань дострокового звільнення засуджених судами осіб від призначених покарань. Парламент не може застосовувати амністію, а президент – помилування: усі питання дострокового звільнення від призначених судами покарань повинні вирішуватись  тільки судами, без будь-яких винятків.

Другою обов’язковою умовою ефективного судочинства є  належна інстанційна побудова судової системи. Ідеологи сьогоднішньої судової реформи стверджують, що ми повернулися від чотириланкової судової системи до триланкової. Проте це не зовсім так, оскільки касаційні суди Верховного Суду фактично є ліквідованими касаційними вищими спеціалізованими судами, які функціонували раніше. Найвищим судовим органом в державі і, відповідно, фактичним Верховним Судом насправді є Велика Палата Верховного Суду. Зокрема, відповідно до положень статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата у визначених законом випадках діє як суд касаційної інстанції з метою забезпечення однакового застосування норм права касаційними судами, тобто є вищим касаційним судом стосовно чотирьох касаційних судів Верховного Суду. Крім цього, Велика Палата також діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції. З наведеного вбачається, що у нас фактично є два Верховні Суди: перший є простим Верховним Судом, який може діяти як суд першої інстанції, а другий – Супер або Мега Верховний Суд як апеляційна інстанція над першим. Але справа не в цьому: скільки би не було у нас верховних судів, судових інстанцій у нас справді три: перша, апеляційна та касаційна.

Якщо подивитись на реальні досягнення українських реформаторів в царині судочинства, то їх лише два, які справді можна визнати революційними: запровадження апеляційного, без права повернення справи на новий судовий розгляд, перегляду судових рішень і скасування інституту додаткового попереднього слідства (тепер досудове слідство) у кримінальному судочинстві. Ці дві новели українського судочинства справді мали величезні реальні позитивні результати: на кілька порядків зменшилась тяганина при розгляді судових справ і як наслідок, суттєва економія бюджетних коштів та грошей українських громадян, учасників судового розгляду. Проте, сказавши «а», ми не сказали «б», і зупинились на півдорозі, оскільки ніяк не можемо вирішити проблему з направленням справ на новий судовий розгляд судами касаційної інстанції. Є дуже простий спосіб вирішення зазначеної проблеми: ліквідувати касаційну інстанцію! Суди першої та апеляційної інстанцій є одночасно судами факту і права, тобто встановлюють обставини, дають цим обставинам правову оцінку, досліджують докази, оцінюють їх на предмет допустимості та достовірності, в залежності від встановленого та правової кваліфікації, оцінки, ухвалюють рішення. Касаційний суд, будучи судом винятково права, позбавлений можливості бути одночасно і судом факту, не вправі встановлювати нові чи додаткові обставини, досліджувати та оцінювати докази, тобто є судом неповноцінним, таким собі, перепрошую, судовим кастратом, діяльність якого з точки зору його ефективності викликає великі сумніви. Що таке українська касація? Лежать справи в касаційних судах роками, принаймні в адміністративній та цивільній юрисдикціях. Нарешті прийшла довгоочікувана черга для розгляду справи, і що? Рішення, постанову скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду апеляційної або першої інстанції. Таких рішень у Верховному Суді тисячі і тисячі.  І все починається спочатку: нерви, гроші, тяганина. Чи не є це просто цинічною формою знущання над людьми під виглядом касаційного судочинства? Особисто у мене жодних сумнівів у недоцільності касаційної форми перегляду судових рішень немає, оскільки апеляція, будучи судом факту та права, включає в себе і функцію касації. Кожна вище стояча  судова інстанція повинна мати повноважень щодо розгляду судових справ не менше, аніж нижчі суди. Інакше судова ієрархія втрачає  прагматичний смисл її функціонування.

Чим замінити касацію? Є лише один справді ефективний спосіб наведення порядку в українському судочинстві – судовий нагляд за правилами апеляції. Тотальний судовий нагляд вищих судів за законністю ухвалених  рішень нижчими судами. Жодне незаконне судове рішення не має права на існування. Верховний Суд відслідковує усі рішення, які набрали законної сили, судів першої та апеляційної інстанцій, апеляційні суди відслідковують рішення судів першої інстанції, і при виявленні рішень, ухвалених з порушеннями чинного законодавства, скасовують такі рішення та постановляють нові, відповідно до закону. Кажуть, щоб відчути позитивні зміни проведеної судової реформи, потрібні роки. Позитивні, видимі наслідки запровадження судового нагляду та ліквідації касаційного порядку перегляду судових рішень настануть негайно, протягом кількох місяців. Це і єдність судової практики, утвердження законності та верховенства права, скорочення строків розгляду справ, висока якість судочинства.

Розумію, що теоретики права приведуть безліч доводів на захист високого призначення касаційного суду права, але все таки критерієм істини є практика. А практика свідчить, що ефективність апеляційної форми перегляду судових рішень на 50 відсотків перевищує касаційну, оскільки  касація оперує лише  правом, а апеляція - і правом, і фактами. І найголовніше – жодної справи на новий судовий розгляд, тільки остаточне кінцеве рішення по суті спору!

Чому в Україні неможлива справжня та ефективна судова реформа? З тих же самих підстав, що і будь-яка інша: управлінська, медична, освітня тощо. Жодна реформа в Україні не буде належним чином реалізована, поки не буде проведена реформа українського парламенту.   Як лише наш парламент не називають: зібрання коміків, кухарок, фотографів. Нещодавно додалися мікроби і бактерії. У минулому році я писав, яким має бути український парламент. Але це все, як вода в пісок. Смуток. Приречена держава приреченого народу.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Атестація прокурорів місцевих прокуратур: враження прокурорів від іспиту
Loading...
Сегодня день рождения празднуют
  • Ирина Шевченко
    Ирина Шевченко
    судья Сумского окружного административного суда
  • Александр Мамалуй
    Александр Мамалуй
    судья Кассационного хозяйственного суда Верховного Суда
  • Татьяна Вивдиченко
    Татьяна Вивдиченко
    судья Шестого апелляционного административного суда
загрузка...