Правові наслідки відмови від вакцинації: практика ЄСПЛ та українські тенденції

Расім Бабанли,

керівник департаменту аналітичної та правової роботи Верховного Суду, доктор юридичних наук

Замість вступу

Почну з кінця. ЄСПЛ ухвалив рішення «Vavřička and Others v. the Czech Republic», відповідно до якого обмеження державою доступу до дитячих садочків дітям, які не зробили обов’язкових щеплень і не мали для цього протипоказань, визнано таким, що відповідає Конвенції. Примітне це рішення тим, що ухвалено воно Великою палатою ЄСПЛ і його ухвалення, з огляду на зміст рішення, базувалось на ретельному вивченні практик європейських країн та на пошуку європейського консенсусу. Отже, згодні ми з цим (я згоден) чи ні, але жити тепер нам із цим довго.

Суть аргументації

Без сумніву, такі рішення не можуть «висіти в повітрі», а мають міцно «триматись на ногах», адже від обгрунтованості та мотивованості рішень владних суб’єктів, до яких належить і ЄСПЛ, залежить сприйняття таких рішень, репутація цих органів, а також їх практична імплементація.

Відомо, що тематика вакцинації належала до контроверсійних ще в доковідні часи і стала ще більш дискусійною після початку пандемії. На сьогодні бачимо численні публікації на цю тематику як лікарів, так і юристів. Практика судів не завжди сприймається, подекуди викликає критику, але згадане рішення ЄСПЛ є компасом, який все ж є показником правильності чи неправильності правового, підкреслюю – саме правового підходу до вирішення цього питання. Вочевидь, вакцинуватись чи вакцинувати своїх дітей або ні – це вибір кожного, і ця стаття зовсім не про це. Стаття про те, що цей вибір має правові наслідки і суди вже довгий час відіграють свою роль арбітра, однак не між прихильниками і противниками вакцинації, а між тими особами, які з тих чи інших причин не вакцинують своїх дітей, та інституціями, які через нездійснення вакцинування певною мірою права таких дітей обмежують.

Правове питання полягає у тому, правомірно чи ні обмежувати право на відвідування навчальних закладів дітям, яким не зроблено усіх необхідних та обов’язкових щеплень згідно з календарем щеплень.

Можна стверджувати про те, що певні крапки над «і» розставив Європейський суд з прав людини за результатами розгляду справи «Vavřička and Others v. the Czech Republic». Чому певні, а не усі? А тому, що це рішення стосується обмеження доступу до дитячих садочків і питання обмеження відвідування загальноосвітніх шкіл у цій справі на розглядалось і не вирішувалось.

У межах цієї статті я не ставив собі за мету висвітлити усі аспекти цього проблемного питання, адже ця тема є надзвичайно багатою на свої грані та може бути предметом не одного докторського дослідження в праві. Саме тому, не претендуючи на всеохопність, наведу ключові тези підходу ЄСПЛ та покажу, що і Верховний Суд, розглядаючи аналогічні справи, притримувався тих же міркувань, що і ЄСПЛ.

ЄСПЛ констатує існування загального консенсусу серед договірних держав, який міцно підтримується міжнародними спеціалізованими органами, про те, що вакцинація є найбільш успішним та економічно ефективним медичним втручанням і що кожна держава має прагнути досягти найвищого із можливих рівнів вакцинації.

Своєю чергою також констатує відсутність консенсусу щодо уніфікованої моделі дитячої вакцинації, а радше підкреслює існування спектру політик: від того, що певні держави визначають вакцинування рекомендаційним, інші – встановлюють обов’язковість лише певних щеплень, треті – передбачають правовий обов’язок здійснювати повне вакцинування дітей.

У рішенні зроблено висновок про те, що чутлива природа дитячого вакцинування не обмежується лише стосунком цього питання до осіб, які не погоджуються з цим обов’язком, але також охоплюється цінністю суспільної солідарності, тим що метою встановлення такого обов’язку є охорона здоров’я усіх членів суспільства, зокрема тих, хто є особливо вразливим до певних хвороб.

Вирішення правової проблеми у цій справі здійснювалось через призму оцінки найкращих інтересів дитини, який (інтерес) у цьому випадку полягав у такому.

ЄСПЛ зазначає, що стосовно імунізації, мета має бути такою, щоб захистити кожну дитину від серйозних хвороб, і цього було досягнуто у переважній більшості випадків дітьми, які пройшли повний курс імунізації у ранньому віці. Ті, кому таке лікування (імунізація) були протипоказаними, були опосередковано захищені щодо цих хвороб, оскільки в громадах дотримувався необхідний рівень імунізації, тобто вони були захищені внаслідок існування колективного імунітету. Отже, якщо політика добровільної вакцинації не вважалась достатньою для досягнення або підтримки колективного імунітету, політика обов’язкової вакцинації могла запроваджуватись для досягнення належного рівня захисту від серйозних хвороб. Враховуючи наведене, відповідна державна політика може вважатись такою, що відповідає найкращим інтересам дитини.

Цікавими також є міркування суду щодо пропорційності між встановленим обмеженням та наслідками для розвитку дітей. У цьому контексті зазначено, що виключення дітей із дитячих садочків означало втрату важливих можливостей розвитку особистості та початку соціалізації, навчальних навичок, можливостей бути учасником навчального процесу. Однак наведене було прямим наслідком відмови батьків від обов’язкової вакцинації, метої якої є охорона здоров’я, зокрема у відповідній віковій групі.

Більше того, можливість відвідування дошкільних закладів дітьми, які не могли отримати щеплення з огляду на медичні протипокази, залежала від дуже високого рівня вакцинації серед інших дітей. Таким чином, запровадження обов’язкової вакцинації не може вважати непропорційним заходом. Крім того, суд зазначив, що заявники не були обмежені в можливостях досягати особистісного, соціального та інтелектуального розвитку, однак для цього потрібні були додаткові зусилля та витрати їх батьків. ЄСПЛ також у цьому контексті підкреслив, що відповідні наслідки були обмежені у часі, оскільки статус вакцинації дітей не впливав на їх подальший прийом у шкільні заклади.

Як наслідок, ЄСПЛ визнав, що відповідні обмеження є пропоційними легітимній меті, та вважаються такими, які є необхідними у демократичному суспільстві.

Щодо ризику негативних наслідків

Безумовно, суд не міг пройти осторонь проблеми потенційних негативних наслідків від вакцинації. Під час усних слухань в ЄСПЛ уряд Чехії надав інформацію, згідно з якою приблизно на 100 000 щеплених дітей (щодо 300 000 випадків щеплень) кількість серйозних, потенційно пожиттєвих випадків шкоди для здоров’я становить 5 або 6. З огляду на такий, хоча й рідкісний, але безсумнівно дуже серйозний ризик для здоров’я особи, ЄСПЛ наголосив на важливості застосування необхідних запобіжників. Це вочевидь стосується перевірки кожного випадку на можливі протипокази. Також це стосується моніторингу безпечності самої вакцини[1].

Українські тенденції

Знову ж таки почну з кінця. Українські тенденції повною мірою узгоджуються із наведеною практикою ЄСПЛ. Попри те, що два рішення, про які буде йтись нижче, були ухвалені до аналізованого вище рішення ЄСПЛ, Верховний Суд застосував фактично такий же підхід, як ЄСПЛ, в оцінці правомірності встановленого обмеження та його пропорційності.

Разом із тим, слід зробити застереження про те, що відповідні рішення ухвалені на підставі встановлених судами обставинам, які є особливими, а відтак і наведені позиції мають сприйматись як такі, які ухвалені відповідно до таких особливих обставин.

Аналогічне описаному вище питання Верховний Суд розглянув у справі № 682/1692/17 (у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду), ухваливши рішення два роки тому – 17 квітня 2019 року.

Позов у цій справі був зумовлений відмовою дошкільного навчального закладу прийняти дитину на навчання з огляду на відсутність необхідних щеплень.

Верховний Суд за результатами розгляду цієї справи визнав відповідну відмову обгрунтованою та такою, що відповідає національному законодавству.

В якості аргументів наводились такі тези:

• батьки мають право обирати одну із визначених форм здобуття їх дитиною дошкільної освіти, але держава, з метою дотримання прав дитини на дошкільну освіту та забезпечення безпеки та здоров`я всіх дітей, встановлює певні правила для реалізації такого права;
• завданням держави є забезпечення дотримання оптимального балансу між реалізацією права дитини на дошкільну освіту та інтересами інших дітей;
• у справі, яка переглядається, індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення матір`ю дитини при збереженні обсягу прав дитини на здобуття освіти, у тому числі в дошкільних закладах освіти, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, інших батьків та їх дітей, які провели у встановленому державою порядку щеплення, зокрема перед направленням дітей до навчального закладу для здобуття освіти. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета - загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров`я, що гарантовано статтями 3, 27 та 49 Конституції України;
• вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Тобто в даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави - тобто було виправданим.

Близькими за змістом міркуваннями обгрунтовував своє рішення від 10 березня 2021 року Верховний Суд у справі 331/5291/19 (колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду), цього разу розглядаючи позов у зв’язку з забороною відвідування вже шкільного, а не дошкільного закладу.

З-поміж іншого Верховний Суд зазначив, що вирішуючи питання про співвідношення норм статей 3 та 53 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя, здоров`я і безпеки людини над правом на освіту.

У рішенні вказано, що інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров`я його громадян.

Колегія судів зазначає, що норма статі 15 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» покликана захистити здоров`я та життя дітей у зв`язку з ускладненою епідемічною ситуацією, а перебування дітей, які не отримали профілактичні щеплення, в організованих колективах створює ризик виникнення спалахів інфекційних хвороб, що є загрозою для життя та здоров`я не лише учнів, а й членів їхніх сімей та працівників закладів освіти, тобто дитина, яка не отримала щеплення, не лише стає потенційно небезпечною для оточення, а й сама піддається підвищеному ризику захворіти, відвідуючи місця масового скупчення людей.

Отже, Верховний Суд констатує, що держава, встановивши правило про те, що без щеплень дитина не може бути допущеною до занять, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я не тільки всіх учнів і працівників школи або дитячого садка, а й захищає таким чином саму дитину, яка не отримала профілактичні щеплення.

Зрозумілим є те, що відповідні правові позиції ЄСПЛ, а також Верховного Суду ухвалені щодо конкретних обставин справи, і за умови існування принципових відмінностей в обставинах справи правові позиції можуть бути пристосовані до таких обставин, якщо це відповідатиме найкращому способу захисту суб’єктивних прав.

У цілому ж на завершення слід констатувати існування у судовій практиці консенсусу про те, що правовий наслідок у вигляді обмеження відвідування освітніх закладів дітям, які, не маючи протипоказань, не були щеплені згідно з календарем обов’язкових щеплень, є пропорційним легітимній меті щодо піклування державою про здоров’я населення та окремих його представників.

_____________________________

[1] Статтю підготовлено за матеріалами пресрелізу, а також тексту рішення ЄСПЛ, розміщених у базі HUDOC.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.