Гражданская конфискация в свете решения ЕСПЧ по делу «Isaia и другие против Италии»: стандарты законности, легитимной цели и пропорциональности

ДРОЗДОВ Олександр Михайлович

професор, доктор юридичних наук, заслужений юрист України, адвокат, член Комісії з питань правової реформи при Президентові України, член Апеляційної палати НАЗЯВО, член Науково-консультативних рад при Конституційному Суді України та Верховному Суді, почесний професор кафедри кримінального права та кримінології, міжнародного публічного права та міжнародних відносин Юридичного факультету Університету Барселони, адвокат-партнер Адвокатського об’єднання «Лапчинський та партнери» (м. Барселона, Королівство Іспанія) професор кафедри кримінально-правових та адміністративно-правових дисциплін Юридичного факультету ПВНЗ «МЕГУ імені академіка Степана Дем’янчука», (м. Рівне, Україна) доцент кафедри кримінального процесу Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого (м. Харків, Україна)

ДРОЗДОВА Олена Валеріївна

доцентка, кандидатка юридичних наук, адвокатка, почесна професорка кафедри кримінального права та кримінології, міжнародного публічного права та міжнародних відносин Юридичного факультету Університету Барселони (м. Барселона, Королівство Іспанія) доцентка кафедри кримінально-правових та адміністративно-правових дисциплін Юридичного факультету ПВНЗ «МЕГУ імені академіка Степана Дем’янчука», (м. Рівне, Україна)

Проблематика цивільної конфіскації — одна з найбільш чутливих щодо права власності, адже перетинає межу між потребою держави ефективно протидіяти організованій злочинності, корупції та відмиванню коштів і конвенційною гарантією мирного володіння майном. Рішення ЄСПЛ у справі Isaia та інші проти Італії (2025) ^[1] є важливим орієнтиром для оцінювання превентивної конфіскації без судимості, оскільки ЄСПЛ деталізував вимоги законності, легітимної мети та пропорційності втручання в контексті італійської моделі. 

В своєму рішенні ЄСПЛ спирався на загальні стандарти ЄСПЛ щодо конфіскації у справах Gogitidze and Others v. Georgia, Todorov and Others v. Bulgaria, Yordanov and Others v. Bulgaria, Silickienė v. Lithuania, Telbis and Viziteu v. Romania тощо, на Директиву (ЄС) 2024/1260 про повернення і конфіскацію активів та універсальні/регіональні інструменти (Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності; Варшавська конвенція Ради Європи (CETS 198)).

Наскрізною проблемою цивільної конфіскації є запобігання «санкційному дрейфу»: захід має зберігати відновний (restorative), а не каральний характер, фокусуючись на вилученні «непоясненого» або злочинного походження активів, а не на покаранні особи. Водночас національна практика часто «скорочує» доведення незаконного походження до загальної диспаритетності між доходами і майном. У Isaia ЄСПЛ вказав, що одного лише «бухгалтерського» дисбалансу недостатньо — необхідна прив’язка до предикатної злочинної поведінки в часі та по суті, особливо за великого часовогo лагу та коли активи формально належать третім особам.

Отже ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Isaia та інші проти Італії» (заяви №№ 36551/22, 36926/22, 37907/22), встановивши порушення статті 1 Протоколу №1 (захист власності) через диспропорційне вилучення майна заявників за процедурою цивільної конфіскації. ЄСПЛ постановив (6 голосів проти 1), що держава має повернути активи або, якщо це неможливо, відшкодувати їх вартість за оцінкою суду першої інстанції.

Коротко про обставини справи. Італійські суди конфіскували сімейні активи як «доходи від злочинної діяльності» першого заявника (Giuseppe Isaia), хоча через значний час після вчинення базових правопорушень та без доведення зв’язкуміж цією діяльністю і кожним конкретним активом. ЄСПЛ вказав, що справедливий баланс між суспільним інтересом і правами заявників не було дотримано. 

Хронологія подій.  20.12.2018 — окружний суд Палермо наклав арешт на: квартиру (куплена 2010 р. дружиною), земельну ділянку з житлом (2016 р., син), складське приміщення (2016 р., дружина), авто (2018 р., син) та залишки на банківських рахунках (відкривалися у 1994–2016 рр.). 

04.08.2020 — конфіскація підтверджена судом першої інстанції, який вважав, що перший заявник «жив доходами від злочинів» у 1980–2008 рр. і що вартість активів диспропорційна легальним доходам сім’ї. 

07.05.2021 — апеляційний суд залишив рішення в силі, заявивши, що сам факт диспропорції може бути достатньою ознакою незаконного походження активів. 

07.04.2022 — Касаційний суд відхилив касацію, погодившись, що активи, набуті після 2008 р., могли походити від «накопичення» у період небезпечності; проте Прокурор при Касаційному суді раніше пропонував касацію задовольнити через порушення принципу часової кореляції. 

25.09.2025 — ЄСПЛ встановив порушення. Рішення стане остаточним за умовами статті 44 § 2 Конвенції. 

Оцінка ЄСПЛ.

(i) Чи відповідав захід вимозі законності.  ЄСПЛ нагадує, що першою і найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання публічної влади у мирне володіння майном має бути законним: друга фраза першого пункту дозволяє позбавлення майна лише «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає право держав контролювати користування майном шляхом застосування «законів». Ба більше, принцип верховенства права, один із фундаментальних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції.

Сам факт існування правової підстави у національному законі сам по собі не є достатнім для дотримання законності. Окрім наявності правової підстави, вона має бути належної якості, тобто достатньо доступною, чіткою та передбачуваною у застосуванні й наслідках, сумісною з принципом верховенства права та забезпечувати достатні процесуальні гарантії проти свавілля. Вимога законності також передбачає дотримання відповідних положень національного законодавства.

У цій справі ЄСПЛ насамперед зазначає, що сторони не оспорювали, що спірний захід мав підставу в національному праві — а саме у статті 24 § 1 Декрету № 159/2011 — і що ця підстава була доступною.

Розбіжності між сторонами стосувалися, радше, дотримання умов і обмежень, встановлених національним законодавством, як його тлумачила відповідна судова практика, для застосування оскаржуваної конфіскації, зокрема щодо: (i) характеру та тяжкості злочинів, вчинення яких обґрунтовувало висновок про те, що відповідна особа становила небезпеку для суспільства, що тягло презумпцію того, що активи, набуті у цей період, є доходами від протиправної діяльності; і (ii) часових меж щодо активів, які — якщо їх було набуто у період, коли відповідна особа вчиняла кримінальні правопорушення — могли підлягати конфіскації.

ЄСПЛ вважає, що в цій справі питання про те, чи було застосовано захід відповідно до умов і обмежень, встановлених національним правом і судовою практикою, а отже, чи був він сумісний із принципом законності, тісно пов’язане з питанням, чи був цей захід пропорційним будь-якій законній меті. Відповідно ЄСПЛ розглядатиме ці питання разом.

(ii) Чи був захід ухвалений в публічних або загальних інтересах. Незалежно від того, яку саме норму статті 1 Першого протоколу застосовано, будь-яке втручання органів влади у мирне володіння майном може бути виправданим лише тоді, коли воно переслідує законний загальний інтерес. Принцип «справедливого балансу», закладений у статті 1 Першого протоколу, сам по собі передбачає існування загального інтересу суспільства.

В інших справах щодо конфіскації майна, у відсутність обвинувального вироку, яке вважалося таким, що було неправомірно набуте, ЄСПЛ вважав, що відповідний захід було вжито в загальних інтересах — з метою забезпечення того, щоб користування відповідним майном не приносило заявникам переваг на шкоду суспільству. Що стосується передбаченої італійським правом «превентивної конфіскації», ЄСПЛ уже встановлював, що її метою є забезпечити, щоб злочин не приносив вигоди, та запобігти неправомірному збагаченню шляхом позбавлення відповідної особи і третіх осіб, які не мають належних прав на конфісковане майно, прибутків від злочинної діяльності; відповідно такий захід має по суті відновлювальний, а не каральний характер.

У цій справі ЄСПЛ переконаний, що італійський режим конфіскації без обвинувального вироку переслідував законну мету в публічних інтересах — а саме запобігання неправомірному збагаченню, отриманому від кримінальних правопорушень, шляхом позбавлення відповідних осіб протиправних прибутків.

(iii) Чи був захід пропорційним поставленій меті. (α) Загальні принципи. ЄСПЛ повторює, що прагнення досягти «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та необхідністю захисту основоположних прав особи відображено у структурі статті 1 Першого протоколу загалом — незалежно від того, який саме її пункт застосовується у конкретній справі — і передбачає необхідність розумної пропорційності між використаними засобами та метою, якої прагнули досягти. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо на відповідних осіб покладено надмірний тягар.

ЄСПЛ також нагадує, що, хоча стаття 1 Першого протоколу не містить чітких процесуальних вимог, його сталою вимогою є те, щоб національні провадження надавали потерпілій особі розумну можливість викласти свої доводи компетентним органам для ефективного оскарження заходів, що втручаються у права, гарантовані цією нормою. Оцінюючи, чи виконано цю умову, слід брати до уваги процедуру загалом.

ЄСПЛ уже визнавав сумісність у принципі з Конвенцією процедур конфіскації майна у відсутність обвинувального вироку щодо винуватості обвинувачених осіб, коли таке майно пов’язували з імовірним вчиненням різних тяжких правопорушень, що тягли неправомірне збагачення. Так, він визнавав заяви явно необґрунтованими або не знаходив порушення у справах, що стосувалися злочинів мафіозного характеру, незаконного обігу наркотиків, корупції у публічній службі, організованої злочинності або відмивання коштів. Водночас ЄСПЛ уточнював, що конфіскація не повинна використовуватися для досягнення інших цілей, які спеціально врегульовані іншими інструментами, що містять власні процесуальні гарантії.

Узагальнюючи підходи, сформульовані у цих справах, ЄСПЛ зазначав, по‑перше, що існують спільні європейські й навіть універсальні правові стандарти, які заохочують конфіскацію майна, пов’язаного з тяжкими кримінальними правопорушеннями, такими як корупція, відмивання коштів і злочини, пов’язані з наркотиками, — без попереднього існування обвинувального вироку. По‑друге, у таких некримінальних провадженнях про конфіскацію, включно з цивільними провадженнями in rem, тягар доведення законного походження майна, яке вважається неправомірно набутим, може законно покладатися на відповідачів. По‑третє, заходи конфіскації можуть застосовуватися не лише до прямих доходів від злочину, а й до майна, включно з будь‑якими доходами та іншими непрямими вигодами, одержаними внаслідок конвертації чи трансформації прямих доходів від злочину або їх змішування з іншим, можливо законним, майном. Нарешті, заходи конфіскації можуть застосовуватися не лише до осіб, безпосередньо підозрюваних у вчиненні кримінальних правопорушень, а й до будь‑яких третіх осіб, які володіють майновими правами без необхідної добросовісності з метою приховати свою неправомірну роль у накопиченні відповідного багатства.

Оцінюючи, чи узгоджуються заходи конфіскації з гарантіями статті 1 Першого протоколу, ЄСПЛ насамперед аналізував характер вихідних (предикатних) правопорушень, зокрема їхню тяжкість та питання, чи можна вважати, що вони генерують протиправний дохід. ЄСПЛ висловлював серйозні занепокоєння щодо національного законодавства, яке передбачало, що процедури для накладення подібних заходів можуть ініціюватися не лише у зв’язку з особливо тяжкими злочинами (організована злочинність, обіг наркотиків, корупція в публічній службі, відмивання коштів) або іншими злочинами, які завжди передбачають отримання доходів, а й у зв’язку з різними іншими злочинами, а також окремими адміністративними правопорушеннями. Крім того, хоча ЄСПЛ визнавав законним прийняття національними органами рішень про конфіскацію на підставі переваги доказів, які свідчать, що законних доходів відповідача не могло вистачити для набуття відповідного майна, він уточнював, що можливість застосування таких заходів має залежати від виявлення «значних» розбіжностей між установленим законним доходом особи та її майном.

По‑друге, ЄСПЛ уточнював, що національні органи мають установити зв’язок між майном, що підлягає конфіскації, та вихідними правопорушеннями, які, ймовірно, були вчинені відповідною особою. Зокрема, ЄСПЛ відзначав, що у попередніх справах він враховував, чи встановили національні органи, які винесли рішення про конфіскацію, кримінальне походження відповідних активів. Так, у справі G.I.E.M. S.R.L. and Others v. Italy ([GC], №№ 1828/06 та ін., § 301, 28 червня 2018 року) під час аналізу пропорційності ЄСПЛ врахував ступінь вини чи необережності заявників. В інших справах — таких як Phillips (§ 53), Veits (§ 74) і Silickienė (§ 68) — ЄСПЛ прагнув переконатися, що протиправне або кримінальне походження активів, які підлягали конфіскації, було встановлено у національному провадженні, навіть якщо не за кримінальним стандартом доказування. Натомість у низці справ ЄСПЛ констатував порушення положень Конвенції у випадках, коли національні органи не показали, що конфісковані активи були доходами від злочину, або не здійснили жодної оцінки конкретних активів, які могли бути отримані внаслідок злочину (див. Geerings v. the Netherlands, № 30810/03, § 47, 1 березня 2007 року, та Rummi, § 107).

Відповідно, визначаючи, чи було досягнуто «справедливого балансу», якого вимагає стаття 1 Першого протоколу, у справах про конфіскацію активів, імовірно, одержаних унаслідок протиправної діяльності, ЄСПЛ має оцінити, чи надали національні суди конкретні відомості про ймовірно протиправну поведінку, з якої могли походити активи, що підлягають конфіскації, і чи обґрунтовано пояснили, що ці активи могли бути доходами від встановленої або презюмованої протиправної поведінки.

Щодо передбаченого італійським правом заходу «превентивної конфіскації», у справі Garofalo and Others ЄСПЛ постановив, що він не може вважатися покаранням у значенні статті 7 Конвенції, з огляду на низку обмежень, встановлених національним законодавством і судовою практикою, а саме: конфіскація може застосовуватися виключно до активів, які презюмуються такими, що походять з протиправної діяльності через відсутність доказів їхнього законного походження (там само, § 129); захід може бути виправданим лише остільки, оскільки правопорушення, імовірно, вчинені відповідною особою, були джерелом незаконних прибутків, сума яких розумно корелює з вартістю активів, що підлягають конфіскації (там само, § 130); захід може застосовуватися лише щодо активів, набуття яких відбулося у період, коли відповідна особа, імовірно, вчиняла кримінальні правопорушення, що приносили незаконні прибутки, демонструючи, що метою заходу є запобігання неправомірному збагаченню внаслідок вчинення злочинів (там само, § 131); і він має застосовуватися лише щодо незаконних прибутків, отриманих від правопорушень, імовірно вчинених відповідною особою, без поширення на «продукт» злочину (там само, § 132).

По‑третє, щодо процесуальних гарантій і, зокрема, стандарту доказування, покладеного на національні органи: коли рішення про конфіскацію є результатом проваджень, що стосуються доходів від злочинів, учинених унаслідок тяжких правопорушень, ЄСПЛ не вимагає доведення «поза розумним сумнівом» протиправного походження майна. Натомість достатнім для цілей тесту пропорційності за статтею 1 Першого протоколу є доведення на рівні переваги доказів або високої ймовірності протиправного походження, поєднане з неспроможністю власника довести протилежне. Водночас ЄСПЛ уточнював, що національна правова система має обмежувати часовий період, у межах якого може бути конфісковано відповідні активи, аби не робити надмірно обтяжливим для відповідної особи доведення законності доходів або походження активів, набуття яких відбулося за багато років до порушення провадження про конфіскацію.

Крім того, за Конвенцією національним органам надано певну свободу дискреції застосовувати заходи конфіскації не лише до осіб, безпосередньо обвинувачених у правопорушеннях, а й до членів їхніх родин та інших близьких родичів, які вважалися такими, що фактично володіють і управляють «неправомірно набутим» майном від імені підозрюваних правопорушників, або які інакше не мають необхідного статусу добросовісного набувача. ЄСПЛ визнавав розумним покладення на заявників, що вважалися такими, що безпідставно скористалися з доходів від злочинів, вчинених членами їхніх сімей, обов’язку спростувати аргументовано висунуті прокурором підозри щодо незаконного походження їхнього майна. Водночас ЄСПЛ вимагає від національних органів доведення наявності зв’язку між відповідним майном і правопорушеннями, вчиненими підозрюваним, без покладання виключно на розбіжність між доходами та витратами власника майна.

За умови, що здійснено аналіз зв’язку між майном, яке підлягає конфіскації, і вихідними правопорушеннями, ЄСПЛ, як правило, поважає оцінку національних судів, якщо заявники не довели, що така оцінка є свавільною або явно нерозумною.

(β) Застосування вказаних принципів до цієї справи. Виходячи із зазначених вище загальних принципів і з огляду на доводи заявників, ЄСПЛ у цій справі мав оцінити, чи обґрунтували національні суди вмотивовано та на підставі об’єктивної оцінки фактів і доказів, що конфісковані активи можна вважати придбаними за рахунок доходів від тяжких злочинів, які приносили незаконний дохід. У цьому контексті ЄСПЛ вимагав від національних органів надати щонайменше певні конкретні відомості про ймовірно протиправну поведінку, внаслідок якої виникло придбання активів, що підлягають конфіскації, та встановити певний зв’язок між цими активами і такою поведінкою, зокрема з огляду на час. ЄСПЛ підкреслює, що така оцінка випливає не лише з його практики, а й з відповідної національної судової практики.

У цій справі ЄСПЛ зазначає, що національні органи встановили, що перший заявник вчинив низку злочинів у період із 1980 по 1998 рік — зокрема розбої та замахи на розбій у 1980, 1993, 1994, 1995 і 1998 роках, крадіжку з обтяжуючими обставинами у 1980 році, вимагання у 1987 році, змову з метою вчинення розбою у 1990–1995 роках, а також збут краденого у 1995 році — і що у 2008 році він учинив ще одну крадіжку. Суд зауважує, що, згідно з довідкою про судимість заявника, останній злочин становив замах на крадіжку. Провадження щодо конфіскації розпочалося у 2018 році і завершилося у 2022 році остаточною постановою Касаційного суду, якою було залишено в силі рішення суду нижчої інстанції про конфіскацію.

По‑перше, ЄСПЛ уже висловлював серйозні занепокоєння, коли констатував, що національні органи конфісковували майно, набуте багато років після вчинення вихідних правопорушень, на яких ґрунтувався спірний захід. У цій справі ЄСПЛ зазначає, що немає очевидної причини, чому органи влади чекали десять років після завершення періоду, коли перший заявник вважався таким, що становив небезпеку для суспільства (з 1980 по 2008 рік), аби ініціювати провадження щодо конфіскації. ЄСПЛ також наголошує, що, за висновком національних судів, уперше небезпеку для суспільства заявник становив у 1980 році, тобто тридцять вісім років тому.

По‑друге, щодо конкретизації злочинної поведінки, яка могла породити заявлені доходи від злочину, та спроможності таких правопорушень створювати дохід у конкретних обставинах цієї справи ЄСПЛ зазначає таке: національні органи лише посилалися на той факт, що перший заявник був засуджений за низку правопорушень, не здійснивши жодної оцінки того, чи принесли вихідні правопорушення, у конкретних обставинах, якийсь істотний фінансовий зиск — зважаючи зокрема на те, що в багатьох випадках заявника засуджували за замахи; один раз національні суди застосували пом’якшувальні обставини, визначені статтею 62 § 6 Кримінального кодексу як «повне відшкодування шкоди до суду шляхом компенсації або, коли можливо, шляхом реституції; [а також] усунення або пом’якшення шкідливих чи небезпечних наслідків правопорушення». Що стосується періоду між 1998 і 2008 роками, Суд зауважує, що, після тривалого відбування покарання у вигляді позбавлення волі, заявник у 2008 році вчинив лише замах на крадіжку, і органи влади не надали жодного обґрунтування, яким чином цей злочин міг породити будь-який протиправний дохід. Більше того, у більшості випадків кримінальні суди одночасно з винесенням вироку постановляли конфіскацію невизначених речей. Однак у мотивувальній частині рішень національних судів не розглянуто згадані попередні кримінальні конфіскації або їхній можливий вплив на превентивну конфіскацію майна заявників.

З огляду на наведене і беручи до уваги національну судову практику, що вимагає вчинення протягом «значного періоду часу» «злочинної діяльності, яка ... приносить незаконний дохід», ЄСПЛ вважає, що національні суди не обґрунтували належним чином, що перший заявник міг презюмовано на регулярній основі вчиняти кримінальні правопорушення, здатні приносити незаконний дохід.

По‑третє, щодо твердження, що конфісковані активи могли бути доходами від злочинної поведінки: ЄСПЛ зазначає, що їх було придбано у 2010, 2016 і 2018 роках (тобто — за винятком придбання 2010 року — багато років після завершення періоду, коли заявник вважався таким, що становив небезпеку для суспільства (2008 рік), і ще раніше після того, як він учиняв правопорушення, здатні генерувати незаконний дохід (1998 рік).

ЄСПЛ зауважує, що у цій справі національні суди презюмували існування зв’язку між цими активами і протиправною поведінкою, у якій обвинувачували першого заявника, лише на тій підставі, що законних доходів заявників було недостатньо, щоб пояснити їхнє майно. Зокрема, на думку Апеляційного суду, саме непропорційність між майном і доходами могла становити єдиний доказ протиправного походження майна. Касаційний суд, своєю чергою, вказав, що для обґрунтування походження активів, які підлягають конфіскації, «подання виправдань щодо кожної окремої операції також є нерелевантним, оскільки порівняння законно доступних ресурсів і окремих придбань не може здійснюватися ізольовано, поза загальним контекстом фінансових операцій та руху активів, здійснених у межах того самого, обмеженого періоду часу; натомість воно має проводитися з урахуванням загальної сукупності руху активів у періоді, що аналізується, і загального призначення всіх наявних економічних ресурсів».

Однак ЄСПЛ раніше встановлював, що, незалежно від моменту придбання конфіскованих активів, простого посилання на розбіжність між доходами і витратами недостатньо для встановлення зв’язку між вихідними правопорушеннями і конфіскованими активами. Отже, ЄСПЛ вважає, що обґрунтування, наведене національними судами, є недостатнім з огляду на існування зв’язку між активами, що підлягають конфіскації, і протиправною поведінкою. Крім того, ЄСПЛ звертає увагу на те, що Касаційний суд уточнював: у принципі конфіскація можлива лише щодо активів, які були набуті у період, коли відповідна особа становила небезпеку для суспільства, і, відповідно, активи, набуті поза цим періодом, не можуть бути конфісковані незалежно від того, чи їхня вартість є непропорційною порівняно з законними доходами особи. Подальша практика уточнила, що активи, набуті після цього періоду, можуть конфісковуватися за умови дотримання певних гарантій, зокрема коли компетентний суд наводить докази існування множинних фактичних елементів, здатних показати, що придбання активів відбулося за рахунок багатства, накопиченого у період вчинення злочинної діяльності, причому ці елементи мають бути доведені тим ретельніше й однозначніше, чим більшим є проміжок часу від припинення небезпеки для суспільства. До того ж ЄСПЛ зауважує, що постановою від 16 квітня 2020 року Касаційний суд уточнив: за певних умов превентивну конфіскацію можна накладати і на активи, придбані після періоду небезпеки для суспільства. Разом із тим і клопотання прокурора про арешт майна заявників, і ухвала Окружного суду Палермо про такий арешт датовані раніше згаданої постанови Касаційного суду.

Окрім того, ЄСПЛ звертає увагу, що національні суди також спиралися на факт придбання першим заявником нерухомості у 1994 році — у період, коли він учиняв правопорушення, які зумовили віднесення його до осіб, що становлять небезпеку для суспільства, — і зазначали, що цю нерухомість було згодом продано, що начебто спричинило ланцюг операцій, які, на їхню думку, зрештою привели до придбання активів, конфіскованих у цій справі.

Враховуючи наведені вище міркування, ЄСПЛ зазначає, що виявлені недоліки зумовили похибки в оцінці тієї нерухомості. Крім того, окрім простого посилання на розбіжність між доходами і витратами заявників, національні суди не здійснили ретельної оцінки ланцюга реінвестицій, який зрештою привів до придбання конфіскованих активів, не навівши конкретних елементів. Наприклад, національні органи конфіскували банківські рахунки, відкриті через шість і вісім років після завершення періоду небезпеки для суспільства, лише на підставі розбіжності між доходами і витратами сім’ї, не здійснивши жодного аналізу банківських операцій з метою простежити походження коштів. У цьому зв’язку ЄСПЛ зазначає, що така оцінка не відповідає навіть зниженому стандарту доказування, який вимагається за практикою ЄСПЛ для накладення подібних заходів. Згідно з практикою Касаційного суду, конфіскація майна, набутого через значний проміжок часу після того, як особа вважалася небезпечною для суспільства, «залежить від наявності конкретних елементів, які дозволяють суворо й однозначно пов’язати відповідне придбання з прямою реінвестицією капіталу, раніше накопиченого незаконним шляхом». ЄСПЛ зауважує, що Генеральний адвокат при Касаційному суді не вважав, що рішення національних судів містять таке обґрунтування. Отже, ЄСПЛ доходить висновку, що мотивування національних судів не відповідає вимозі часової пов’язаності між конфіскованими активами та правопорушеннями, які, начебто, генерували незаконний дохід.

Перед тим, як завершити розгляд, ЄСПЛ також зазначає, що жоден із активів, конфіскованих у цій справі, офіційно не належав першому заявнику, який був адресатом спірного заходу; вони належали другій і третій заявникам, яких національні органи не визнавали такими, що становлять небезпеку для суспільства. Однак у рішеннях національних судів не наведено жодного мотивування, чому конфісковані активи можна вважати такими, що перебували у розпорядженні першого заявника, як того вимагає національне право. Суди лише посилалися на те, що друга і третя заявники не мали достатніх законних доходів, щоб виправдати придбання конфіскованих активів. Національні суди, таким чином, припустили наявність зв’язку між конфіскованими активами і злочинною діяльністю першого заявника та визнали їх доходами від злочину після того, як встановили, що друга і третя заявники не довели наявність достатніх законних доходів.

Отже, ЄСПЛ вважає, що рішення національних судів не містять жодного обґрунтування, яке демонструвало б, що конфісковані активи, придбані у 2010, 2016 і 2018 роках другою і третьою заявниками, можна вважати набутими за рахунок доходів від кримінальних правопорушень, учинених першим заявником у 1980–1998 роках, і що ці активи перебували у його розпорядженні. Відповідно, суди не обґрунтували належним чином і на основі об’єктивної оцінки фактів і доказів, що конфісковані активи можна презюмувати як придбані за рахунок доходів від злочинів, учинених першим заявником.

(γ) Висновки.  З огляду на викладене та пам’ятаючи, що повноваження ЄСПЛ щодо контролю за додержанням національного права обмежуються випадками явно помилкового застосування відповідних правових норм або ухвалення свавільних висновків, Суд вважає, що недоліки у рішеннях національних судів були настільки серйозними та явно несумісними з кількома обмеженнями та гарантіями, встановленими відповідним національним правом і судовою практикою, що спірний захід слід визнати накладеним свавільно або явно нерозумно. Зокрема ЄСПЛ вважає, що рішення національних судів не відповідали встановленим національним правом обмеженням щодо ідентифікації правопорушень, які приносять незаконний дохід, часових меж щодо активів, які могли законно підлягати конфіскації, та визначення активів, які, хоча формально належать третім особам, вважалися такими, що перебували у розпорядженні відповідної особи.

У будь-якому разі, навіть якщо припустити, що зазначених обмежень національного права не було так грубо порушено, сам факт того, що провадження було ініційовано через багато років після останніх правопорушень, а також те, що національні органи не встановили жодного зв’язку між злочинною діяльністю першого заявника та конфіскованими активами, є достатнім для висновку, що необхідного справедливого балансу між законними цілями в публічних інтересах, яких прагнули досягти спірним заходом, і індивідуальними правами заявників досягнуто не було; іншими словами, конфіскація майна заявників становила непропорційне втручання у їхні права за статтею 1 Першого протоколу.

Відтак мало місце порушення статті 1 Першого протоколу (§§ 60-93).

У цій справі є дві окремі думки суддів.

1. Суддя Ален Шабле (Alain Chablais, Switzerland) в своїй окремій збіжіній думці до рішення у справі Isaia and Others v. Italy погодився з висновком про порушення статті 1 Першого протоколу, однак наголосив, що цей висновок зумовлений дуже специфічними обставинами справи і не підважує легітимність італійського механізму «превентивної конфіскації» загалом. Суддя підкреслив: у випадках значних часових розривів між періодом небезпечності особи для суспільства та придбанням майна на органи влади лягає підвищений обов’язок обґрунтовувати необхідність конфіскації. 

1) Суддя погодився з більшістю, що у справі заявників допущено порушення права мирного володіння майном, але саме через поєднання двох чинників:

дуже тривалий проміжок часу між періодом «звичайної небезпечності» першого заявника (1980–2008) і набуттям активів (2010, 2016, 2018), а також між завершенням цього періоду та початком конфіскаційного провадження (2018);

бракувало конкретизованих, ретельно викладених мотивів, які б зв’язували пізніше набуте майно з давніми протиправними доходами.
У таких ситуаціях суддя вважає обов’язковим посилений стандарт обґрунтування з боку державних органів. 

2) Легітимна мета та природа заходу не під сумнівом.
Окрема думка підтверджує: італійська превентивна конфіскація спрямована на запобігання незаконному збагаченню і має відновлювальний, а не каральний характер, у руслі раніше підтверджених підходів ЄСПЛ (зокрема, в Garofalo and Others v. Italy). 

3) Коли держава повинна «пояснювати більше». За значного часового розриву держава повинна надати специфічні й переконливі підстави потреби конфіскації, зокрема:

відтворити ланцюг реінвестування незаконних доходів у конкретні пізніші активи;

показати фактичні елементи, що поєднують період небезпечності з моментом набуття майна (чим більша перерва — тим суворіший рівень доказовості).

«За таких обставин необхідно реконструювати минулі фінансові операції, щоб пов’язати активи з періодом небезпечності», — зазначив суддя. 

4) Загалом суддя застеріг від хибних узагальнень. Вимога щоразу доводити, що попередні правопорушення принесли «значний фінансовий зиск», — не є загальним правилом для превентивної конфіскації, адже вона має не кримінальну природу. Замахи, а також правопорушення з пом’якшуючими обставинами можуть враховуватися як прояв суспільної небезпечності особи й підтримувати потребу вилучення майна. 

5) Дисбаланс доходів і витрат: корисний інструмент, але не «самодостатній». Різниця між доходами та видатками — типовий і прийнятний доказовий інструмент у справах без вироку, що може створювати презумпцію незаконного походження активів. Однак сама по собі така різниця не завжди є достатньою, особливо коли майно набуте через багато років після періоду небезпечності: у таких випадках потрібні додаткові, адресні докази ланцюга походження коштів. 

2. ЄСПЛ також оприлюднив окрему (розбіжну) думку судді Раффаеле Сабато (Raffaele Sabato, Italy) до рішення у справі Isaia та інші v. Italy, у якій суддя не погодився з більшістю та виклав системну критику як прийнятності заяв, так і аналізу суті, наголошуючи: італійська модель превентивної (без вироку) конфіскації є усталеною, підтриманою практикою ЄСПЛ, правом ЄС та міжнародними стандартами.

І. Вступ та позиціювання. Суддя майже повністю поділяє критичні зауваги судді Шабле (розбіжна думка), розходячись лише у питанні: чи продемонстровано фінансові потоки, здатні «перебити» часовий розрив між злочинами та пізнішими придбаннями. На думку Сабато, таку демонстрацію подано (через експертний «аналіз активів» і ланцюги реінвестувань). 

ІІ. Чому заяви були неприйнятними. «Скелетні» форми:розділ «Факти» – приблизно 21,5 рядка без опису процесуальної історії, аргументів поліції/прокуратури чи мотивів судів; розділ «Скарги» — лише два короткі доводи за ст. 6 (оцінка доказів/обернення тягаря доказування; відсутність часової кореляції). Такий рівень деталізації не дозволяє Суду ідентифікувати предмет спору без звернення до інших документів – що прямо забороняють правила (Rule 47). 

Заборонене «розширення» через перекваліфікацію: більшість розглянула справу виключно під кутом ст. 1 Протоколу №1, хоча заявники цього не заявляли, і фактичні обставини скарги щодо захисту власності не були викладені у формах. Сабато посилається на Radomilja (GC): Суд може змінити правову кваліфікацію, але лише в межах фактів, указаних в заяві; та на Fu Quan і Grosam (GC): Суд не може «дописувати» скаргу через власні запитання та подальші пояснення сторін. 

III. Чому порушення права власності не було.

A. Помилка більшості у фактах. Суддя Сабато вважає, що більшість «спростила» або проігнорувала важливі епізоди: кримінальний «тренд» батька (перерви лише через ув’язнення 1998–2006), роль сина як «носія» сімейного способу життя, характер злочинів (вимагання, розбої, тощо), а також фіктивну реєстрацію активів на родичів — ключову для застосування конфіскації на майно третіх осіб. 

В. «Факти просто»: ланцюги реінвестувань і дефіцит легальних доходів. Експертний «аналіз активів» судів першої та апеляційної інстанцій зафіксував ≈684 200 євроневідповідності між законними доходами та витратами сім’ї.

«Мапа» транзакцій: перша купівля 1994 → продаж 2004 → купівля 2005 → продаж 2006 → купівля й продаж 2006 → купівля 2007 → продаж 2010 → купівля 2010 (об’єкт конфіскації) → купівля 2016 (об’єкт конфіскації) → купівля авто 2018 (об’єкт конфіскації). Це — безперервний ланцюг реінвестувань, який підтягує «часову кореляцію» майже до моменту конфіскації 2018 року. 

С. Правова рамка та практика Суду. Італійська системапревентивних заходів (конфіскації) — давня, еволюціонувала у напрямі некаральної, реституційноїлогіки «очищення економіки» від протиправно набутого (модель, визнана також у рішенні Garofalo and Others (dec., 2025)). Конфіскація можлива і без «актуальної небезпечності» на момент подання, у разі доведення, що активи були набуті під час періоду небезпечності та/або за рахунок реінвестованих незаконних доходів; презумпції допустимі, але спростовувані. 

ЄС та міжнародне право: Директива (ЄС) 2024/1260 (ст.16) передбачає конфіскацію «нез’ясованого багатства» за умов істотної диспропорції та відсутності правдоподібного законного джерела; Палермська конвенція (ООН) та Варшавська конвенція (РЄ) допускають покладення на особу обов’язку пояснити походження майна (в межах принципів національного права). 

«Болгарська лінія» — не для експорту: на відміну від Італії, болгарські закони охоплювали «незаконне майно» дуже широко, без чіткого зв’язку з прибутковою злочинною діяльністю та з надмірним часовим «розтягом» — тож висновки у справах Todorov/Yordanov/Mandev не можуть механічно переноситися. До того ж у недавній справі Păcurar v. Romania Суд відмежував болгарську лінію та прямо підтвердив італійський підхід у суміжному контексті. 

D. Висновок судді Сабато:навіть якби скарги були прийнятними, обґрунтований «ланцюг реінвестувань», доведений дисбаланс та режим фіктивної реєстрації/розпорядження активами у сімейному колі в сукупності свідчать про відсутність порушення ст. 1 Протоколу №1. 

Практичні імплікації та рекомендації для України

Українська модель конфіскації доходів/активів без обвинувального вироку потребує узгодження з європейськими стандартами, але й зберігає простір розсуду держави. На підставі Isaia пропонується:

(1) Часові межі. Передбачити у процесуальних нормах орієнтири щодо розумного строку ініціювання NCB-проваджень; із плином часу — підвищений обов’язок мотивування і більш детальне трасування фінансових потоків.

(2) Ланцюг реінвестування. Інституціоналізувати у методиках досудового фінансового розслідування «step-by-step» реконструкцію: первинний незаконний дохід → проміжні операції → кінцевий актив. Будь-яка пауза/розрив — обов’язок пояснення.

(3) «Диспропорція» ≠ єдиний доказ. Вона корисна, але недостатня per se; потрібні конкретизовані дані про здатність предикатних правопорушень генерувати доходи в конкретних обставинах.

(4) Треті особи. Для родичів/пов’язаних осіб — вимога довести, чому актив був фактично під контролем адресата; застосовувати презумпції лише разом із перевіркою фінансових потоків.

(5) Узгодження з правом ЄС. Імплементувати Директиву (ЄС) 2024/1260 щодо конфіскації «непояснених статків», водночас враховуючи гарантії, підкреслені ЄСПЛ [13; 3–7].

(6) «Чек-лист» для суду/адвоката/прокурора

1. Чи окреслено конкретний період суспільної небезпечності/предикатної діяльності?

2. Чи встановлено значимість правопорушень з погляду генерування доходів у конкретній справі?

3. Чи реконструйовано ланцюг реінвестування із часовою прив’язкою?

4. Чи наведено більше, ніж одну підставу, окрім «диспропорції доходів і витрат»?

5. Якщо майно у третіх осіб — чи доведено «розпорядження» активом саме адресатом заходу?

6. Чи не є часовий розрив надмірним і чи не надмірно ускладнює це захист? Чи відреаговано на це посиленим мотивуванням?

7. Чи відповідає стандарт доказування «перевазі доказів/високій імовірності» та чи надано стороні захисту реальну можливість спростування?

Висновки. Isaia та інші проти Італії не дискредитує цивільну конфіскацію як інструмент; натомість ЄСПЛ підкреслює: (а) роль часу і необхідність трасування фінансових потоків; (б) обмеженість «арифметичної» диспропорції як самостійного доказу; (в) обов’язок спеціального обґрунтування щодо майна третіх осіб. Збіжна окрема думка посилює акцент на підвищеному стандарті мотивування за великого часового лаґу; розбіжна — нагадує про межі експорту окремих підходів і важливість субсидіарності. Для України це означає посилення аналітичної компоненти у фінансових розслідуваннях, відповідальне використання презумпцій і методичне документування ланцюга реінвестування в рамках «справедливого балансу» ст. 1 Першого протоколу..

^[1] Isaia and Others v. Italy, nos. 36551/22, 36926/22, 37907/22, 25 September 2025. URL; https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-244854.

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua и на Google Новости SUD.UA, а также на наш VIBER, страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.