Велика Палата Верховного Суду звільнила довічно засуджених прямо в залі суду

Велика Палата Верховного Суду 17 квітня розглянула справу №13-7зво18 (1-ВП/775/1/2017, суддя-доповідач Леонід Лобойко) за заявами засуджених Чайковського Віталія Вікторовича, Сітневського Олега Михайловича та захисника Тарахкала Михайла Олександровича в інтересах засудженого Закшевського Володимира Володимировича про перегляд вироку Апеляційного суду Донецької області від 6 жовтня 2005 року та ухвали Верховного Суду України від 19 жовтня 2006 року з підстав установлення Європейським судом з прав людини порушення міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Як повідомив на своїй сторінці Михайло Тарахкало, Велика Палата Верховного Суду звільнила довічно засуджених прямо в залі суду. Слід зауважити, що за інформацією видання, справу при цьому направили на новий розгляд до суду першої інстанції.

Судячи з інформації Харківської правозахисної групи, заявники по цій справі — Олег Михайлович Сітневський (перший заявник) і Віталій Вікторович Чайковський (другий заявник). Перший заявник народився у 1969 році і відбував довічне ув’язнення в м. Перехрестівка в Сумській області. Другий заявник народився в 1967 році і відбував довічне ув’язнення в м. Городище в Рівненській області.
Заявник був затриманий в Росії в листопаді 2001 року, у лютому 2002 року був екстрадований до України. Він був підсудний у тій же кримінальній справі, що і другий заявник.

6 жовтня 2005 року суд Донецької області, виступаючи в якості суду першої інстанції, засудив заявника до довічного ув’язнення за скоєння серії вбивств і збройних нападів у складі злочинного угруповання. У окремій ухвалі суд вказав на кілька порушень внутрішнього законодавства, що стосуються права на захист, а саме: початкові свідчення обвинувачених в одному епізоді вбивства були отримані за відсутності їх адвоката, коли вони допитувалися про інший епізод нападу. Протягом кількох наступних місяців слідчі органи продовжували допитувати заявника та інших обвинувачених у якості свідків злочинів за відсутності адвокатів, незважаючи на обов’язкову участь адвоката у справі відповідно до закону.

Після того, як суд першої інстанції виніс вирок, заявник подав касаційну скаргу до ВСУ і заявив, що звинувачення було засноване виключно на свідченнях, які він та його подільник дали під тиском під час досудового слідства. Ніяких інших доказів або показань свідків чи потерпілих, які б безпосередньо впізнали його в якості винуватця злочину, не було. Під час досудового слідства не було організовано очних ставок з іншими обвинуваченими або свідками; жодного впізнання не проводилося. У ході судового розгляду, незважаючи на прохання заявника, суд не допитав численних свідків звинувачення. Суд також відмовлявся допитати свідків заявника, які могли б підтвердити його алібі під час скоєння інкримінованого вбивства. Участь заявника у двох інших епізодах підтверджувалася тільки твердженнями його подільника, який помер після тортур у слідчому ізоляторі, а також іншого обвинуваченого, який переписав показання з показань останнього під поліцейським примусом. Заявник також скаржився, що йому не було надано можливості ознайомитися з матеріалами справи при підготовці його касаційної скарги.

У жовтні 2006 року ВСУ залишив у силі рішення, вказавши, що воно належним чином вмотивоване.

14 жовтня 2001 року було заарештовано другого заявника. Йому було пред’явлено звинувачення в участі у злочинному угрупованні, скоєнні ряду нападів і вбивств у змові з групою інших осіб. Одного з підозрюваних спільників було вбито під час арешту, ще один помер у слідчому ізоляторі. За офіційними даними, він наклав на себе руки, повісившись, тоді як на думку заявника, він був замучений до смерті слідчими органами. Заявник та інші обвинувачені зізналися в участі у деяких злочинах банди. На більш пізніх етапах попереднього слідства вони відмовилися від своїх свідчень і вказували, що дали попередні зізнання під фізичним і психологічним тиском. У грудні 2003 року Апеляційний суд Донецької області, розглянувши справу в якості суду першої інстанції, направив справу на додаткове розслідування.

У жовтні 2005 року під час другого судового розгляду обласний суд визнав заявника винним у вчиненні восьми злочинів у співучасті з іншими членами банди і засудив його до довічного ув’язнення. У ході судового розгляду заявник і інші підсудні заперечували свою причетність до будь-якої злочинної діяльності і стверджували, що вони зазнали жорстокого поводження з боку слідчих органів з метою отримання зізнання. Суд відхилив доводи заявника та твердження підсудних про жорстоке поводження, посилаючись на висновки прокуратури про те, що немає ніяких підстав для проведення заходів реагування прокуратури. Водночас суд виніс окрему ухвалу, звертаючи увагу обвинувачення на фальсифікацію підписів на документах справи, порушення положень закону щодо права на захист та інші порушення кримінально-процесуальних норм. Заявник подав касаційну скаргу, вказуючи на необґрунтованість судового рішення, що не було проведено допит ключових свідків і потерпілих, і заявив, що його звинувачення було засноване виключно на його зізнальних показаннях. ВСУ як касаційна інстанція залишив у силі попереднє рішення, вказавши, що суд діяв правильно, допитав тих свідків, які були в змозі виступити у відкритому судовому засіданні, і відкинув твердження заявника про жорстоке поводження, поклавшись на висновок, якого дійшли органи прокуратури.

10 листопада 2016 року Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що мало місце порушення ст. 6 §§ 1 і 3 (с) Конвенції щодо першого заявника; порушення ст. 6 §§ 1 і 3 (г) Конвенції щодо першого заявника на рахунок визнання неперевірених заяв Г. С. та Н. К. у якості доказів; порушення ст. 6 § 1 і 3 (г) Конвенції щодо заявників на рахунок визнання неперевірених заяв О.Ва. та С. Ва. у якості доказів, і щодо другого заявника на рахунок визнання неперевірених заяв Р. М. у якості доказів.

Велика палата Верховного Суду значно просунулася в застосуванні практики ЄСПЛ, завдяки чому двоє засуджених до довічного позбавлення волі були звільнені в залі суду, про це повідомляє Михайло Тарахкало на своїй сторінці у Facebook.

Він зазначає, що засуджені звинувачувалися в низці тяжких і особливо тяжких злочинів, скоєних у 2001 році, і були засуджені до довічного позбавлення волі.

Під час судових засідань вони стверджували, що їх змусили відмовитися від захисників і зізнатися в злочинах, але їх аргументи не змінили позиції національних судів. Були й інші порушення в їхніх справах.

«Після закінчення національних процедур заявники звернулися до ЄСПЛ, який, не довго думаючи, у 2016 році виніс рішення на користь заявників і визнав низку порушень статті 6 Європейської конвенції (Право на справедливий суд)», — пише Тарахкало.

Як відомо, визнання ЄСПЛ порушення статті 6 Конвенції дає право на перегляд рішень національних судів (глава 34 чинного КПК).

«Більше 2-х років ми відновлювали матеріали втрачених виробництв (справи залишилися в окупованому Донецьку) і відновили», — повідомляє Михайло Тарахкало.

Далі ВП ЗС вирішила змінити усталену практику щодо перегляду кримінальних справ на підставі рішень ЄСПЛ і в справі Шабельника дійшла висновку, що вироки слід скасовувати лише частково, за епізодами, в яких ЄСПЛ прямо вказав на порушення, а розглядати всі інші порушення поза її компетенції, навіть якщо вони є очевидними. Більш того, ВП вирішила, що за епізодами, в яких не буде перегляду, вона може встановлювати нові покарання не оцінюючи докази у справі. Шабельнику винесли новий вирок — довічне ув’язнення.

«З такими картами в руках ми підійшли до розгляду нашої справи. Але в справах 2-х наших заявників ЄСПЛ визнав порушення права на справедливий суд саме за епізодами, за які їм було призначено довічне ув’язнення. З моменту вчинення злочинів вже пройшло більше 15 років (це дуже важливо!). А вони відбули вже більше 20 років позбавлення волі (з урахуванням положень «закону Савченко»)», — зазначив Тарахкало.

Він стверджує, що з цієї причини позиція захисту була наступною:

• Справи необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо не повністю, то як мінімум за епізодами, де було визнано порушення ЄСПЛ.
• Оскільки з моменту вчинення злочинів пройшло понад 15 років, заявникам вже не могло бути призначено покарання у вигляді ПЖ, максимум — 15 років (імперативна норма статті 49 КК). Відповідно, навіть в разі перегляду їх справ і визнання винними, вони вже відбули максимально можливий термін покарання.
• У справі Руслана Яковенко проти України ЄСПЛ раніше розглядав схожу ситуацію (заявник відбув максимально можливий термін покарання, але його продовжували утримувати під вартою на підставі запобіжного заходу в очікуванні апеляції) і визнав порушення статті 5 Конвенції. Тому наших заявників слід звільнити в залі суду.

ВП ЗС перебувала в нарадчій кімнаті більше 6 годин. Судді частково скасували вироки у справах заявників і направили справи на новий розгляд до суду першої інстанції, а засуджених звільнили в залі суду.

«Ця справа породжує безліч дискусій, але для мене ключовою проблемою є відсутність повноважень у Верховного Суду переглядати справи, які вступили в силу за вироками у випадках, коли порушення в таких справах грубі й очевидні. Якби ВС мав такі повноваження, не було б рішень ЄСПЛ і справ довжиною майже в 20 років.

Наступне питання, яке будемо ставити, це компенсація з боку держави за термін, який заявники «пересиділи» в колоніях суворого режиму для довічного ув’язнення. У одного заявника — це близько 5 років, у другого — близько 10. Повторюся, якби у ВС були відповідні повноваження, це питання було б вже давно зняте, а справи переглянуті», — завершив Тарахкало.