Чи потрібен Україні закон про мирні зібрання

Збільшення кількості мирних зібрань протестного характеру можна віднести до основних індикаторів зростання напруги у суспільстві. І разом зі зростанням кількості протестів частіше і частіше починають з’являтися обговорення щодо потреби спеціального закону, який би регулював сферу мирних зібрань. Суспільство та правозахисники такі обговорення зазвичай пояснюють бажанням депутатів створити нові перепони на шляху до організації та проведення протестів.

Для того, аби зрозуміти, чи дійсно в Україні існує потреба в ухваленні подібного закону, сьогодні ми розглянемо:

• нормативно-правові акти, які регулюють питання мирних зібрань в Україні;
• позицію представників правозахисних організацій щодо необхідності ухвалення відповідних законопроектів;
• які потенційні переваги та ризики несе в собі ухвалення профільного закону про мирні зібрання.

Правове регулювання: Конституція та основні непрофільні нормативні акти.

Право на мирні зібрання закріплене у статті 39 Конституції України, яка говорить, що “громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації...”. Втім, у частині другій цієї статті зазначено, що про проведення такого заходу потрібно повідомити орган виконавчої влади чи місцеве самоврядування, а також що за певних обставин право на мирне зібрання може бути обмежене судом. 

Разом з цим, раніше в Україні діяв Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР”. Посилаючись на цей указ, а також рішення Конституційного суду 2001 року щодо строків сповіщення про намір проведення мирних зібрань, частина суддів у своїх рішеннях притягувала громадян до адміністративної відповідальності. Інша частина суддів не використовувала цей указ під час розгляду подібних справ, вважаючи його таким, що не відповідає Конституції України. У 2016 році Конституційний Суд зазначив, що проведення мирного зібрання не потребує отримання дозволу, та визнав цей указ неконституційним.

У чинній редакції КУпАП містяться статті 1851 та 1852, якими передбачено адміністративну відповідальність за порушення порядку проведення мирних заходів та створення умов для проведення таких заходів відповідно. Цікавим є те, що жодного порядку для проведення мирних заходів чинним законодавством не передбачено, а тому і порушити цю статтю має бути неможливо. Втім, судам це не заважало ухвалювати рішення про притягнення до відповідальності за неіснуючим документом. Правозахисники зазначають, що ці статті свого часу з’явилися в адміністративному кодексі як наслідок ухвалення вищезгаданого Указу ВР СРСР про мирні зібрання. І, зважаючи на неконституційність указу, виконання якого ці статті мали забезпечити, їх необхідно прибрати із адміністративного кодексу. ЄСПЛ у своєму рішенні від 14.02.2014 у справі “Шмушкович проти України” зазначив, що притягнення до адміністративної відповідальності за статтею 1851 на підставі порушення вищезгаданого Указу ВР СРСР є неправомірним.

16 січня 2014 року на фоні зростання протестних настроїв у країні, що були спровоковані свавіллям та насильством правоохоронців щодо учасників Євромайдану, та з метою створення нормативної бази для переслідувань учасників Революції Гідності, із порушенням Закону “Про регламент Верховної Ради” депутати ухвалили так звані “диктаторські закони”. Серед іншого, на зібраннях заборонялося носити захисні шоломи, правоохоронцям було дозволено видавати протоколи про порушення без підпису того, кого звинувачують у порушенні, було заборонено рух у колонах понад 5 авто без узгодження з міліцією та багато іншого. Більшість “диктаторських законів” Верховна Рада скасувала 28 січня 2014 року.

Потреба у профільному законі – думка експертів.

На думку експертів правозахисної організації “Асоціація українських моніторів дотримання прав людини” Степана Золотаря та Михайла Каменєва, на сьогоднішній день в Україні немає потреби у профільному законі щодо мирних зібрань.

"В Україні вже існує належне регулювання порядку організації та проведення мирних зібрань. Ба більше, існує ряд нормативних актів, положення яких фактично суперечать загальному праву на мирне зібрання, передбачене Конституцією.

Зокрема, Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" містить норми, які встановлюють мінімальні строки повідомлення роботодавця та місцевого самоврядування про проведення страйку та про проведення мирних заходів відповідно. Такі норми необхідно виключити із законодавства", – зазначив Степан.

Михайло Каменєв додає: “Загалом, з моменту ухвалення Конституції України, ми зіткнулися із двома основними проблемами: недосконалістю процесуального законодавства щодо обмеження права на мирні зібрання через суд та із відсутністю регулювання засад роботи правоохоронних органів під час акцій протесту. І якщо Кодекс адміністративного судочинства вдалося змінити, то питання із діями поліції залишається відкритим. 

Проблема полягає у тому, що правоохоронці часто застосовують силу до мирних протестувальників, забороняють встановлювати чи відбирають намети, не дають встановлювати звукопідсилювальну техніку та інше. Такі дії є порушенням чинного законодавства, і ще один закон навряд припинить таке свавілля. Одним із виходів з цієї ситуації видається створення детальної внутрішньої інструкції – на противагу загальним положенням закону – щодо охорони правопорядку під час мирних зібрань. Попри те що створення відповідного підзаконного акта було заплановане ще декілька років тому, керівництво Національної поліції досі не спромоглося його створити.

Також важливо зазначити, що ухвалення закону є значно складнішим процесом, ніж внесення змін у чинний. Отож, ухвалення в цілому хорошого законопроекту ще не означає, що в подальшому до нього не внесуть купу змін, які замість захищати права громадян на мирне зібрання будуть їх обмежувати”.

Переваги та недоліки ухвалення закону про мирні зібрання.

Однією з головних сильних сторін ухвалення закону про мирні зібрання для звичайних громадян буде згуртованість більшості важливих положень щодо організації та участі у мирних зібраннях в одному місці. Це, безперечно, зручно. Втім, для людей, які більш-менш розбираються у законодавстві, та юристів статус-кво також не викликає проблем.

За великим рахунком, абсолютні переваги та недоліки на цьому закінчуються – далі можна говорити лише про гіпотетичні, адже це все буде залежати від змісту ухваленого законопроекту. Залежно від суспільно-політичної обстановки, ми можемо опинитися або в ситуації, коли означений законопроект формально зафіксує фактично існуючий стан справ, який є доволі ліберальним, або ж він розпочне наступ на громадянські права і свободи. Наприклад, у законі можуть продублювати невизначений строк повідомлення про мирних захід з 39 статті Конституції або ж вписати 10 днів із нині неконституційного указу ВР СРСР; можуть визначити одного адресата повідомлень про мирні зібрання, залежно від типу події, а можуть зобов’язати збирати відповіді про отримання такого повідомлення. 

Підводячи певний підсумок, варто зазначити, що дійсна ситуація у сфері регулювання процесу підготовки та проведення мирних зібрань в Україні дуже ліберальна. І мова йде про порівняння не тільки із такими вже “класичними” заборонами аплодувати у Білорусі або “годувати голубів” у Російській Федерації. Згідно із дослідженням Тетяни Полтавець “Право на мирні зібрання: зарубіжний досвід”, у Німеччині існує обмеження про повідомлення органів влади мінімум за 2 доби до початку мирного зібрання, у Франції та Італії – не менш ніж за 3 доби; за порушення цих вимог – штраф або навіть позбавлення волі. 

Тобто, аби спробувати закріпити статус-кво та спробувати дещо розширити права громадян, ми ризикуємо зіштовхнутися із суттєвим обмеженням уже існуючих можливостей у сфері мирних зібрань.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.