Хто відповідальний за борги у зарплаті ліквідованої установи – позиція ЄСПЛ

До Європейського суду з прав людини звернулися дві громадянки РФ – Маргарита Балашова та Галина Черевічная. У своїй заяві вони стверджували, що держава обмежила їх право на справедливий суд, що виявилося у невиконанні судового рішення щодо виплати їм боргів. 29 вересня ЄСПЛ постановив рішення у цій справі.

Обставини справи

Заявниці працювали у державній інспекції, що здійснювала контроль за якістю продуктів у Санкт-Петербурзі. Ця інспекція підпорядковувалася Міністерству сільського господарства РФ, майно інспекції належало до федеральної власності. У 1998 році декретом № 600 уряд запропонував передати інспекцію у власність влади Санкт-Петербурга. У 1999 році Міністерство припинило фінансувати діяльність інспекції.

У листопаді 2000 року склалася ситуація, коли процес передачі інспекції у власність міста ще не було завершено, а Міністерство вже не фінансувало її діяльність. Разом з цим, пізніше Міністерство ухвалило рішення про ліквідацію інспекції. У серпні 2002 року заявниць звільнили у зв’язку із ліквідацією. Після цього заявниці звернулися до суду з вимогою до Міністерства виплатити їм ненадану компенсацію за невикористану відпустку, вихідну допомогу та непогашену заборгованість за зарплатою з лютого 2001 до серпня 2002 року.

16 грудня 2002 року Міщанський районний суд Москви зобов’язав інспекцію виплатити пані Балашовій 150,5 тисяч рублів, а пані Черевічній – 165,8 тисяч рублів. Заявниці вимагали, щоб суд зобов’язав зробити це Міністерство, але суд відхилив ці вимоги, бо заявниці працювали не на Міністерство, а процес ліквідації інспекції ще не завершився. За тиждень після цього рішення Міністерство виплатило частину грошей у рахунок погашення заборгованості за зарплатою та у якості вихідної допомоги.

28 березня 2003 року Московський міський суд підтримав рішення Міщанського суду. Він відхилив твердження про субститутивну відповідальність Міністерства за борги інспекції, зазначивши, що Міністерство не було власником майна інспекції, і додав, що заявниці не відповідають деяким вимогам Цивільного кодексу.

У травні 2003 року Міщанський суд видав виконавчий документ, який заявниці передали до Федерального казначейства та виконавчої служби. У грудні Казначейство повернуло його без виконання, зазначивши, що діяльність інспекції не фінансувалася з коштів федерального бюджету. А у лютому 2004 року виконавча служба припинила виконавчий процес у зв’язку із неможливістю виконання судового рішення – рахунки інспекції були закриті та у її власності не було майна. Через це заявниці звернулися до суду із позовом до Міністерства з вимогою виплатити решту коштів.

У травні 2006 року мирова суддя задовольнила вимоги заявниць і визнала субститутивну відповідальність Міністерства за борги інспекції. Зважаючи на те, що інспекція більше не фінансувалася з федерального бюджету, суддя встановила, що судове рішення від 16 грудня 2002 року не могло бути виконане через Федеральне казначейство. Втім, у грудні 2006 року Міщанський суд відкинув це рішення мирового судді. Апеляційний суд також не став на бік заявниці, зазначивши, що на момент розгляду справи, інспекція не перебувала у вертикалі Міністерства.

Розгляд у ЄСПЛ

На думку заявниць, ситуація, що склалася, позбавила їх права на справедливий суд, адже попри судове рішення на їхню користь від 16 грудня 2002 року, заборгованість їм так і не виплатили. Уряд, у свою чергу, вважав заяву до ЄСПЛ безпідставною – на думку уряду, заявниці мали направити виконавчий документ і до Міністерства фінансів, що мало б вирішити проблему, а також вони повинні були подавати позов щодо відшкодування проти самої інспекції, а не одразу звертатися до суду щодо субститутивної відповідальності Міністерства.

«Суд не буде оцінювати рішення національних судів щодо субститутивної відповідальності Міністерства за борги інспекції. Так само Суд не буде встановлювати, який орган завідував чи мав би завідувати інспекцію після змін, ініційованих у 1998-1999 роках… Суд вважає, що фактів та матеріалів справи достатньо для того, аби говорити про відсутність інституційної та операційної незалежності інспекції від держави», – підсумував Суд.

Зважаючи на факт виплати Міністерством частини боргу та незаперечення уряду щодо можливості виплати заявницям боргів, Суд вирішив, що держава визнає свою відповідальність за борги. А тому виконання рішення суду від 16 грудня 2002 можна віднести до обов’язку держави. Далі ЄСПЛ розглянув питання про те, чи можна вважати, що у цій справі мало місце невиправдано довге виконання рішення, зазначивши, що таким може вважатися виконання, яке триває довше року без поважних на те причин. У справі така затримка тривала 4 роки та 9 місяців.

«Повертаючись до аргументів уряду щодо того, що заявниці самі відповідальні за затримку у виконанні рішення… Суду на надали жодних доказів того, що після ухвалення рішення суду від 16 грудня 2002 року заявниці були проінструктовані щодо потреби звернутися із виконавчим документом до Міністерства фінансів РФ, як те стверджує уряд. Такі міркування важливі – вони дозволяють Суду говорити про те, що заявниці вжили відповідних процесуальних заходів для виконання рішення на їх користь і не порушили процес виконання рішення. У зв’язку з цим можна стверджувати про порушення Статті 6 Конвенції щодо невиконання судового рішення від 16 грудня 2002 року», – зазначили у ЄСПЛ.

Як підсумок, Суд зобов’язав РФ виплатити заявницям матеріальну компенсацію у розмірі заборгованих виплат, а також по 3500 євро моральної компенсації. Заявниці також вимагали провести індексацію боргів, втім, Суд підкреслив, що він неспроможний провести належний аналіз того, який коефіцієнт має застосовуватися для індексації та чи повинен він застосуватися взагалі.

Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що ЄСПЛ відмовив у задоволенні вимог українця, син якого загинув через бездіяльність міліціонерів.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути у курсі найважливіших подій.