Екссуддя вимагав змінити формулювання причин звільнення: чому ВП ВС відхилила апеляційну скаргу

Велика Палата Верховного Суду у справі № 9901/256/19 відхилила апеляційну скаргу колишнього судді Суворовського районного суду міста Одеси за позовом до Вищої ради правосуддя про зміну формулювання причин звільнення позивача з посади судді.

У травні 2019 року позивач звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з адміністративним позовом, у якому просив:

- визнати формулювання причини його звільнення з посади судді Суворовського районного суду міста Одеси, наведене в рішенні Вищої ради правосуддя від 09 квітня 2019 року № 1077/0/15-19, неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству;

- змінити формулювання причини звільнення позивача з посади судді Суворовського районного суду міста Одеси, наведене у рішенні ВРП від 09 квітня 2019 року № 1077/0/15-19, зі статті 113 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» на статтю 43 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-XII «Про статус суддів», яка діяла станом на день призначення позивача на посаду судді, а саме: з «у зв`язку з неспроможністю виконувати повноваження за станом здоров`я» на «подання суддею заяви про відставку за станом здоров`я, що перешкоджає продовженню виконання обов`язків».

Позивач зазначав, що 30 січня 2019 року він звернувся до ВРП із заявою, відповідно до якої просив звільнити його з посади судді Суворовського районного суду міста Одеси у зв`язку із встановленням ІІ групи інвалідності і неможливістю виконувати повноваження за станом здоров`я відповідно до пункту 1 частини шостої статті 126 Конституції України та статті 43 Закону № 2862-ХІІ. Однак за результатом розгляду вказаної заяви відповідачем прийнято рішення про його звільнення з посади судді Суворовського районного суду міста Одеси у зв`язку з неспроможністю виконувати повноваження за станом здоров`я на підставі чинної статті 113 Закону № 1402-VIII.

На переконання позивача, відповідач при прийнятті такого рішення допустив звуження його права на відставку за станом здоров`я, яке він набув на час призначення на посаду судді, тим самим позбавивши його соціальних гарантій, пов`язаних з відставкою.

Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 06 серпня 2019 року відмовлено в задоволенні позову.

При цьому Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зауважив, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідач правомірно керувався статтею 113 Закону № 1402-VIII, оскільки саме вказана стаття була чинною на час подання позивачем відповідної заяви про звільнення та на час прийняття ВРП рішення з цього питання, тоді як стаття 43 Закону № 2862-ХІІ втратила чинність з 01 січня 2011 року.

Доводи позивача щодо звуження існуючого до 01 січня 2011 року права судді на відставку суд першої інстанції визнав безпідставними, оскільки законність змін у законодавстві, яке регулювало питання звільнення суддів, не стосуються спірних правовідносин.

Також суд першої інстанції визнав безпідставними посилання позивача на абзац 4 пункту 34 розділу XII Закону № 1402-VIII, оскільки спірним питанням у цій справі є правомірність застосування відповідачем статті 113 Закону № 1402-VIII у частині визначення підстави звільнення позивача з посади судді, тоді як питання розрахунку стажу роботи останнього при розгляді цієї адміністративної справи не вирішується.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відповідач при прийнятті спірного рішення не допустив звуження прав позивача на відставку, оскільки частина четверта статті 43 Закону № 2862-ХІІ - відставка за станом здоров`я не передбачала щомісячного довічного грошового утримання, якщо немає стажу 20 років.

На користь висновку про відсутність звуження прав ОСОБА_1 на відставку свідчить також рішення Конституційного Суду України від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013 (справа № 1-1/2013).

У підпункті 3.1 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013 (справа № 1-1/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку про відсутність підстав для визнання статей 103, 109 Закону № 2453-VI такими, що не відповідають Конституції України. Конституційний Суд України зокрема зазначив:

«Твердження про неконституційність статей 103, 109 Закону № 2453-VI, якими регулюються питання звільнення судді з посади, Верховний Суд України обґрунтовує тим, що в них не передбачено права суддів на відставку за станом здоров`я, що перешкоджає продовженню виконання обов`язків, яке їм належало згідно з частиною першою статті 43 Закону № 2862-ХІІ.

Відповідно до частини п`ятої статті 126 Конституції України суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: закінчення строку, на який його обрано чи призначено; досягнення суддею шістдесяти п`яти років; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я; порушення суддею вимог щодо несумісності; порушення суддею присяги; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Таким чином, в Основному Законі України закріплено вичерпний перелік підстав для звільнення судді з посади, що унеможливлює законодавче розширення чи звуження цього переліку. Відповідно до повноважень, передбачених пунктом 3 частини першої статті 85, пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України, Верховна Рада України має право визначати в законах України порядок, умови та наслідки звільнення судді з посади.

Аналіз розділу VIII Конституції України та Закону № 2453-VI року дає Конституційному Суду України підстави для висновку, що відставка судді є особливою формою звільнення його з посади за власним бажанням та обумовлена наявністю в особи відповідного стажу роботи на посаді судді. Наслідком відставки є, зокрема, припинення суддею своїх повноважень з одночасним збереженням за ним звання судді і гарантій недоторканності, а також набуттям прав на виплату вихідної допомоги та отримання пенсії або щомісячного довічного грошового утримання.

Звільнення судді з посади за станом здоров`я відбувається через погіршення стану його здоров`я, що не дає йому змоги протягом тривалого часу або постійно здійснювати свої повноваження. Звільнення на такій підставі відбувається у разі, коли суддя не набув права на відставку. Судді, звільнені з посади внаслідок неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я та на підставі подання заяви про відставку, мають неоднаковий правовий статус та різні умови соціального забезпечення».

На думку Конституційного Суду України, розмежовуючи у статтях 103, 109 Закону № 2453-VI підстави для звільнення судді з посади через неможливість здійснювати повноваження за станом здоров`я та за його заявою про відставку, парламент дотримав вимоги пунктів 3, 9 частини п`ятої статті 126 Основного Закону України.

Водночас, згідно з правовою позицією Верховного Суду України, висловленої у постанові від 27 червня 2017 року № п/800/431/16 (провадження №21-3881а16), положення статті 43 Закону № 2862-ХІІ, які передбачали право судді на відставку за станом здоров`я, що перешкоджає продовженню виконання обов`язків, втратили чинність із набранням з 01 січня 2011 року чинності Законом № 2453-VI. Після 01 січня 2011 року через неможливість здійснювати повноваження за станом здоров`я судді звільняються з посади.

Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що положення чинного законодавства, у тому числі Закону № 1402-VIII, не містять жодних застережень щодо збереження за суддями, яких було призначено на посаду в період дії Закону № 2862-ХІІ, можливості звільнення чи виходу у відставку за нормами цього Закону. Єдиним виключенням є збереження за суддями можливості визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день їх призначення (обрання).

Раніше Всеволод Князєв розповів про критерії, за якими Велика Палата визначає судову юрисдикцію.