Верховный Суд высказался по поводу неэффективности такого средства восстановления нарушенного права, как признание договоров купли-продажи земельных участков недействительными

Избранный истцом способ защиты нарушенного права путем признания договоров недействительными не является эффективным средством восстановления нарушенного права истца, ведь по общему правилу следствием установления судом недействительности сделки является реституция.

Соответственно признание договоров по отчуждению земельных участков недействительными не влечет защиту прав истца, поскольку он не является стороной этих договоров, а в соответствии с ч. 1 ст. 216 Гражданского кодекса требовать возврата полученной во исполнение сделки могут только ее стороны. На это указала в своем постановлении судебная палата для рассмотрения дел о земельных отношениях и праве собственности Кассационного хозяйственного суда Верховного Суда от 21.11.2024 по делу №910/10986/18.

Обставини справи

КГС ВС розглянув касаційну скаргу ТОВ-2 у справі за позовом Міністерства оборони України, Київського квартирно-експлуатаційного управління (КЕУ) до Міської ради, ТОВ-1, ТОВ-2, ТОВ-3 третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів – Кабінет Міністрів України (КМУ) за участю Офісу Генерального прокурора про визнання незаконними та скасування рішень міської ради, визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок.

Міноборони є користувачем земельної ділянки (частиною цієї ділянки є спірна земельна ділянка, яка була передана міськрадою в оренду, а згодом відчужена на підставі договорів купівлі-продажу) в межах військового містечка, яка за формою власності відноситься до земель державної власності, за цільовим призначенням – до земель оборони, перебуває на обліку в Київському КЕУ, а власником цієї землі є держава в особі КМУ.

Станом на 2004 рік на території земельної ділянки обліковувалося нерухоме військове майно, що належало державі, а саме 12 будівель і споруд, з яких п`ять перебували на балансі Київського КЕУ, а 7 - на балансі ДП Мініоборони.

ДП у 2004 продало нерухоме майно, яке у подальшому перейшло за договором купівлі продажу до ТОВ-1, водночас інформації щодо переходу права власності чи користування земельної ділянкою на якій розміщене нерухоме майно у вказаних договорах відсутня.

У 2005 року між міськрадою та ТОВ-1 укладено договір оренди частини земельної ділянки, а іншу частину спірної ділянки згідно договору від 8.11.2006 передано у власність для експлуатації та обслуговування господарських будівель та споруд у складі майнового комплексу, водночас ТОВ-1 змінило цільове призначення цієї земельної ділянки та реалізувало земельну ділянку,що у свою чергу відчужило для ТОВ -2, він у подальшому для ТОВ-3 (договір від 29.04.2011).

Міноборони не погоджуючись із зазначеним звернулося до суду зазначаючи, що не надавало згоди на вилучення спірної земельної ділянки із земель оборони і підстави припинення права землекористування відсутні, тому рішення міськради про передачу та продаж земельної ділянки суперечать актам цивільного законодавства та порушують права та інтереси позивачів, а укладені на їх підставі договори купівлі-продажу земельної ділянки слід визнати недійсними.

Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням суду першої інстанції відмовлено у задоволенні позову, мотивуючи своє рішенням тим, що позивачами не підтверджено належними та достатніми доказами наявності підстав для визнання незаконними та скасування рішень міськради, а позовні вимоги є похідними.

Постановою апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасоване та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено повністю, виходячи з того, що земельне законодавство (на момент укладення оспорюваних договорів) не передбачало автоматичного переходу прав на земельну ділянку при переході права власності на будівлю, а в матеріалах справи відсутні докази віднесення спірної ділянки до земель комунальної власності.

Землі оборони не можуть використовуватися у господарських цілях, а у міськради були відсутні повноваження на розпорядження земельною ділянкою.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до ч. 1 ст. 173 ГПК України похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

Судова палата КГС ВС звернула увагу на те, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia – «суд знає закони».

КГС ВС зазначив, що суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення.

Отже, СП КГС ВС виснувала, що вимоги про визнання договорів недійсними не є похідними від вимог про визнання незаконними та скасування рішень органу державної влади чи місцевого самоврядування, оскільки задоволення перших не залежить від задоволення других. У частині позовних вимог про визнання спірних договорів недійсними СП КГС ВС зазначила, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом визнання оспорюваних договорів недійсними не є ефективним засобом відновлення порушеного права позивача, адже за загальним правилом наслідком встановлення судом недійсності правочину є реституція (ч. 1 ст. 216 ЦК України).

Відповідно визнання договорів щодо відчуження спірних земельних ділянок недійсними не матиме наслідком захист прав позивача, оскільки він не є стороною цих договорів, а відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України вимагати повернення одержаного на виконання правочину можуть лише його сторони.

Колегія суддів зазначає, що якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна.

СП КГС ВС дійшла до висновку, що оскільки позивачі, які не є сторонами спірних правочинів, обґрунтовували свої вимоги тим, що право власності на земельну ділянку належить на праві власності державі, то єдиною належною позовною вимогою є вимога про витребування земельної ділянки від її кінцевого набувача, а решта позовних вимог (зокрема тих, які пред`явлені у справі, що переглядається) є неналежними. А обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин.

За результатами розгляду справи касаційну скаргу задоволено частково, постанову апеляційного суду скасовано, а рішення суду першої інстанції залишено в силі виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Автор: Наталя Мамченко

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua и на Google Новости SUD.UA, а также на наш VIBER, страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.