Відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням: справу розгляне Велика Палата ВС

Відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням у випадку, коли після скасування вироку та ухвалення нового судового рішення виявилося, що новопризначений термін, на який особа вважається засудженою, є меншим за строк, який особа фактичного була ув`язнена. Справу № 757/50105/19 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Обставини справи

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до України в особі Державної казначейської служби про відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням.

Позовні вимоги мотивовані тим, що вироком апеляційного суду Донецької області, залишеним без змін ухвалою Верховного Суду України від 19 жовтня 2006 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених статтею 69, частиною другої статті 142, частиною третьою статті 143, частиною третьою статті 215-3, пунктами «а», «г», «і» статті 93 КК України 1960 року, статтею 257, частиною четвертою статті 187 КК України та засуджено до остаточного покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією майна.

У справі «Закшевський проти України» Європейський суд з прав людини прийняв остаточне рішення, яке набрало чинності 17 червня 2016 року відповідно до статті 44 § 2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, яким встановлено порушення статті 6 § 3 (с) та 6 § 1 Конвенції в контексті порушення права заявника на захист (встановлення вини заявника по обвинуваченню у вбивстві з використанням доказів, що базуються на допитах, проведених без захисника), порушення статті 3 Конвенції (в контексті браку особистого простору в камері та відсутністю можливості для прогулянок під час утримання в Харківському СІЗО № 27), статті 5 § 4 Конвенції (щодо відсутності на стадіях досудового слідства та судового розгляду можливості скористатися ефективною процедурою перегляду законності продовжуваного тримання під вартою), та статті 6 § 3 (с) Конвенції у поєднанні зі статтею 6 § 1 Конвенції (при встановленні вини заявника за обвинуваченнями у вчиненні вбивства національний суд ґрунтувався на показах, які він надав на початковій стадії слідства за відсутності захисника).

На підставі пункту 2 частини третьої статті 459 КПК України справа була переглянута Верховним Судом, який постановою від 17 квітня 2019 року скасував вирок апеляційного суду Донецької області від 06 жовтня 2005 року та ухвалу Верховного Суду України від 19 жовтня 2006 року в частині засудження ОСОБА_1 за епізодом, що мав місце 09 серпня 2001 року (розбійний напад і умисне вбивство ОСОБА_3 та замах на умисне вбивство ОСОБА_4 ) і направив на новий судовий розгляд. По інших епізодах позивача засуджено за статтею 69, частиною другою статті 142, частиною третьою статті 142, частиною третьою статті 215-3 КК України 1960 року, частиною четвертою статті 187, статтею 257 КК України 2001 року до остаточного покарання у виді позбавлення волі строком на 10 років з конфіскацією майна. Цього ж дня позивача звільнено з-під варти в залі суду.

Ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 29 серпня 2018 року позивачу у строк основного покарання у виді довічного позбавлення волі зараховано строк попереднього ув`язнення в період з 11 листопада 2001 року по 19 жовтня 2006 року з розрахунку, що одному дню попереднього ув`язнення відповідає два дні позбавлення волі, у зв`язку із чим вважає, що з 11 листопада 2001 року по 19 жовтня 2006 року він відбув повних 118 (59*2) місяців покарання у виді довічного позбавлення волі, а в період з 20 жовтня 2006 року по 17 квітня 2019 року відбув повних 149 місяців та загалом відбував покарання у виді позбавлення волі 267 (118+149) місяців, що еквівалентно 22 повним календарним рокам. Проте лише 10 років (120 місяців) із них позивач був позбавлений свободи законно, а інші ж 12 років (147 місяців) ув`язнення вважає такими, що не мають законного підґрунтя.

Позивач вказував, що він має право на відшкодування моральної шкоди на підставі статей 56, 62 Конституції України та статей 1173, 1176 ЦК України, оскільки його було засуджено за найтяжчі злочини на підставі недопустимих доказів, з порушенням права на захист, до найсуворішого виду покарання - довічного позбавлення волі, а його аргументи залишилися без відповіді в апеляційному суді Донецької області та Верховному Суді України.

Сам факт засудження до довічного позбавлення волі є нелюдським і таким, що принижує гідність поводженням через відсутній реальний та ефективний механізм звільнення від довічного позбавлення волі, внаслідок чого засуджені позбавлені надії на звільнення. Більше семи років свого життя позивач провів в місцях позбавлення волі, у зв`язку з чим не міг користуватися низкою прав і свобод, можливостями, не міг подорожувати, працювати, розвиватися, вдосталь спілкуватися із рідними і друзями, з іншими особами, знайомими та колегами стосунки порушено остаточно. Позивач глибоко усвідомлював, що до самої смерті не вийде на свободу, у зв`язку з чим переживав відчай, зневіру, сильні душевні хвилювання. Крім того, позивач зазначив, що після стількох років неволі йому необхідно докласти значних зусиль, аби повернутися до нормального життя та соціалізуватися.

ОСОБА_1 вважав 2 000 000 грн справедливим і співрозмірним моральним стражданням, яких він зазнав та переживає досі. Позивач, як ув`язнений до довічного позбавлення волі, був обмежений в трудовій діяльності, а тому відшкодуванню також підлягає втрачений ним заробіток за час незаконно відбутого покарання у виді довічного позбавлення волі. ОСОБА_1 вважає, що він втратив можливість отримати заробіток, як мінімум, у сумі 613 431 грн, який позивач розрахував, виходячи зі строку незаконного позбавлення волі та мінімального розміру заробітної плати на день його звільнення.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Печерського районного суду м. Києва, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що:

позовні вимоги ОСОБА_1 є передчасними, а незаконність діянь (рішення, дії чи бездіяльності) таких завдавачів шкоди як органів державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (стаття 1173 ЦК України, на яку посилається позивач, пред`являючи позов), так само як і органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду (стаття 1176 ЦК України, Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду») є недоведеною, оскільки доказів вчинення діянь останніми, які суперечать приписам законів та інших нормативних актів або здійснені поза межами компетенції вищезазначених органів позивачем не надано.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з таких мотивів.

Відповідно до частин першої-другої статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.

У статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» передбачено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: 1) постановлення виправдувального вироку суду; 1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; 2) закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати; 4) закриття справи про адміністративне правопорушення.

У постанові Великої Палати Верховного суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18), від 20 березня 2019 року в справі № 161/15362/16-ц (провадження № 14-592цс18), від 20 березня 2019 року в справі № 686/1049/18 (провадження № 14-654цс18) зроблено висновок, що «відповідно до частини першої статті 43 КПК України виправданим у кримінальному провадженні є обвинувачений, виправдувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили. Надання особі статусу виправданого зумовлює появу у такої особи певних прав.

Ні в КПК України 1960 року, ні в чинному КПК України немає окремої статті, яка б безпосередньо була присвячена правам виправданого. Проте частина третя статті 43 КПК України передбачає, що виправданий має права обвинуваченого, передбачені статтею 42 цього Кодексу, в обсязі, необхідному для захисту на відповідній стадії судового провадження. У статті 42 КПК України міститься широке коло прав, одним із яких є право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не виправдалися. У чинному КПК України це право закріплене вперше. У КПК України 1960 року у статті 53-1 передбачалося лише те, що у разі постановлення виправдувального вироку орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов`язані роз`яснити особі порядок поновлення її порушених прав і вжити необхідних заходів для відшкодування шкоди, завданої особі внаслідок незаконних притягнення як обвинуваченого, затримання, застосування запобіжного заходу.

Також однією з новел чинного КПК України є глава під назвою «Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов», згідно зі статтею 130 якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом.

На сьогодні єдиним таким законом є Закон № 266/94-ВР, прийнятий ще у 1994 році, сфера дії якого поширюється на широке коло суб`єктів, у тому числі на виправданих, та яким передбачено компетентні органи, які приймають рішення про відшкодування шкоди та порядок розгляду заяви. Отже, внаслідок незаконного засудження, ухвалення судом виправдувального вироку, позивач має право на відшкодування майнової та моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме: статті 1176 ЦК України, Закону № 266/94-ВР. Обов`язок роз`яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди у разі ухвалення виправдувального вироку покладається на суд, який повинен здійснити це шляхом направлення громадянинові повідомлення одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили. При цьому в повідомленні має бути зазначено, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав».

Виключна правова проблема як така має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників. Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

Потенційно справи про відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням у випадку, коли після скасування вироку та ухвалення нового судового рішення виявилося, що новопризначений термін, на який особа вважається засудженою, є меншим за строк, який особа фактичного була ув`язнена, можуть перебувати на розгляді не тільки у суді касаційної, але й судах апеляційної та першої інстанції, а також виникнути у майбутньому.

З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити наступні обставини: з касаційної скарги вбачається, що судами були допущені істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; судами була допущена явна й груба помилка у застосуванні норм процесуального права, в тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.

При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем.

Колегія суддів вважає, що передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики з урахуванням таких аспектів розгляду справ про відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням у випадку, коли після скасування вироку та ухвалення нового судового рішення виявилося, що новопризначений термін, на який особа вважається засудженою, є меншим за строк, який особа фактичного була ув`язнена, що свідчить про виключність цієї правової проблеми, зокрема, необхідність визначення:

• чи наявні правові підстави для відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням у випадку, коли після скасування вироку та ухвалення нового судового рішення виявилося, що новопризначений термін, на який особа вважається засудженою, є меншим за строк, який особа фактичного була ув`язнена;
• чи підлягає застосуванню за аналогією стаття 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» чи слід застосовувати частину шосту статті 1176 ЦК України.

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).

За таких обставин, колегія суддів вважає, що очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах про відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням у випадку, коли після скасування вироку та ухвалення нового судового рішення виявилося, що новопризначений термін, на який особа вважається засудженою, є меншим за строк, який особа фактичного була ув`язнена, для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Раніше ВП ВС відступила від висновку про припинення договору поруки і сказала, коли він припиняється.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.