Верховний Суд висловився стосовно характерних ознак преюдиційних обставин та прецедентного характеру правових висновків ВС

У провадженні Верховного Суду перебувала справа за позовом фізичної особи (далі – позивач) до Міністерства юстиції України (далі – відповідач), за участю третьої особи – Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України (далі – третя особа), про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії.

Спірні правовідносини у цій справі виникли у зв’язку з невиділенням Міністерством юстиції України третій особі коштів для виплати одноразової грошової допомоги позивачу відповідно до Порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 11 січня 2016 року № 4 (далі – Порядок № 4). Відмова Міністерства у виділенні коштів мотивована тим, що поданими медичними документами визначено захворювання позивача, яке пов`язане із проходженням військової служби, а не служби в поліції.

Суди попередніх інстанцій позов задовольнили, виходячи з того, що судовим рішенням, яке набрало законної сили в іншій справі, було задоволено позов особи (позивача у цій справі) до Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України, за участю третьої особи – Міністерства юстиції України, про визнання протиправним протоколу та зобов`язання вчинити певні дії. Цим судовим рішенням, зокрема, було встановлено, що позивач має право на отримання одноразової грошової допомоги відповідно до пункту 4 частини першої статті 97 Закону України «Про Національну поліцію», оскільки первинно інвалідність ІІІ групи було визначено позивачу у межах шести місяців після звільнення його зі служби, при цьому, причину такої інвалідності (з урахуванням постанови медичної (військово-лікарської) комісії) необхідно вважати як захворювання, пов`язане із проходженням служби в поліції.

Також суди попередніх інстанцій звернули увагу на те, що відповідач у справі, яка розглядається, - Міністерство юстиції України було залучено до участі у вищезгаданій справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, а тому в силу приписів частини другої статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України обставини справи, встановлені зазначеним судовим рішенням, мають юридичні наслідки для Міністерства юстиції України при розгляді цієї справи.

Верховний Суд погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій, касаційну скаргу Міністерства юстиції України залишив без задоволення, а судові рішення – без змін.

На підставі аналізу положень статті 129 Конституції України, статей 50 та 78 КАС України, а також статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», які визначають гарантії обов’язкового виконання судових рішень, Суд дійшов висновку, що преюдиційні обставини - це обставини, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили; преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.

Суд також зазначив, що одна з гарантій забезпечення обов’язковості урахування (преюдиційності) судового рішення, передбачена у пункті 3 частини першої статті 236 КАС України, згідно з якою суд зупиняє провадження у справі в разі об’єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об’єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Водночас, Верховний Суд звернув увагу, що преюдиційність відрізняється від поняття передсудність, яке означає можливість ініціювати особою вирішення спору в суді лише після отримання судового рішення в іншій, напряму пов’язаній справі, якщо того вимагає процесуальний закон.

Суд також зазначив, що преюдиційність відрізняється від обов’язковості правових висновків (позицій) Верховного Суду, які мають прецедентних характер та стосуються тлумачення законодавства, що здійснює Суд під час касаційного перегляду справи (відповідно до частин п’ятої та шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права).

На відміну від прецедентного характеру правових висновків (позицій) Верховного Суду, преюдиція зберігатися як при зміні законодавства, так і зміні судової практики. Преюдиціальність дає певний привілей стороні у справі не доказувати знову вже встановлені судом обставини (юридичні факти). Разом з тим, інша сторона повинна мати можливість заперечувати такі преюдиційні обставини (юридичні факти) з посиланням на належні та допустимі докази, а суд зобов’язаний навести мотиви відхилення або визнання цих заперечень. Суд, відхиляючи ці заперечення, повинен мотивувати, що існують встановлені іншим судом обставини (юридичні факти) преюдиційного характеру і вони, дійсно, не є «правовою оцінкою, наданою судом певній обставині (юридичному факту)».

Оскільки скаржник у цій справі – Міністерство юстиції України було залучено до участі у вищезазначеній справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, суд касаційної інстанції погодився із судами попередніх інстанцій про те, що в силу приписів частини другої статті 50 та частини четвертої статті 78 КАС України обставини справи, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, мають юридичні наслідки для Міністерства юстиції України при розгляді позову у цій справі.

Верховний Суд узагальнив правовий висновок, відповідно до якого преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови:

• ці обставини встановлені судовим рішенням лише у господарській, цивільній або адміністративній справі;
• ці обставини оцінені судом саме як обставина (юридичний факт) преюдиційного характеру та не є правовою оцінкою, наданою судом певній обставині (юридичному факту);
• ці обставини містяться у мотивувальній частині рішення та відповідають вимогам пункту першого частини четвертої статті 246 КАС України, згідно з яким у мотивувальній частині рішення, серед іншого, зазначаються обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини;
• судове рішення набрало законної сили;
• у справі беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини (наприклад, особа може посилатися на преюдиційні факти, що містяться в судовому рішенні, ухваленому відповідно до глави 6 Цивільного процесуального кодексу України «Розгляд судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення»).

 Постанова Верховного Суду від 2 листопада 2022 року у справі № 140/6115/21 (адміністративне провадження № К/990/16227/22).

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.