Верховний Суд визначив, коли не обмежується строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні зарплати

07:33, 6 квітня 2023
ВС вказав, що доводи щодо пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду є помилковими, оскільки його право на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень частини другої статті 233 КЗпП в редакції, чинній до 19 липня 2022 року не обмежене будь-яким строком.
Верховний Суд визначив, коли не обмежується строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні зарплати
Слідкуйте за актуальними новинами у соцмережах SUD.UA

Як на момент звільнення позивача з військової служби у липні 2020 року, виключення його із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (2 вересня 2020 року), так і на момент отримання відповіді відповідача від 2 серпня 2021 року № 436, наданої на заяву про надання довідки про розмір грошового забезпечення, частина другої статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.

Такий висновок зробив КАС ВС у постанові від 19 січня 2023 року по справі №460/17052/21.

Обставини справи

Позивач звернувся до суду з адмінпозовом до військової частини, в якому просив:

визнати протиправною бездіяльність військової частини щодо невиконання вимог пункту 1 Указу Президента від 23 лютого 2002 року № 173/2002 «Про посилення соціального захисту військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ при нарахуванні грошового забезпечення» у період з 1 січня 2003 року по 1 січня 2008 року;

зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити йому надбавку у розмірі 100 відсотків грошового забезпечення (окладів грошового забезпечення та надбавки за вислугу років), передбачену вимогами пункту 1 Указу Президента №173/2002 за період з 1 січня 2003 року по 1 січня 2008 року;

зобов`язати військову частину нарахувати та виплатити премію у відсотках, визначених у наказах командира військової частини за період з 1 січня 2003 року по 1 січня 2008 року, з урахуванням вже виплачених сум;

зобов`язати відповідача відповідно до вимог Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою КМУ від 21 лютого 2001 року № 159, нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушення встановлених строків нарахування та виплати частини грошового забезпечення з 1 січня 2003 року по 1 січня 2008 року;

зобов`язати військову частину відповідно Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 44 від 15 січня 2004 року, здійснити позивачу компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб.

Рівненський окружний адміністративний суд рішенням від 9 лютого 2022 року позов задовольнив повністю.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2022 року рішення суду першої інстанції скасовано та адміністративний позов залишено без розгляду.

Залишаючи без розгляду адміністративний позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачем не дотримано строки, установлені законом, зокрема, частиною другою статті 233 Кодексу законів про працю України, для звернення з позовом про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні.

Представником позивача подано касаційну скаргу на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду.

В обґрунтування касаційної скарги автор наголошує на тому, що надбавка в розмірі 100 відсотків грошового забезпечення (окладів грошового забезпечення та надбавки за вислугу років), передбачена вимогами пункту 1 Указу Президента № 173/2002 «Про посилення соціального захисту військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ», є частиною грошового забезпечення позивача, не виплаченого йому під час проходження військової служби, а тому у даному випадку звернення позивача до суду із позовом не обмежується будь-яким строком.

Оцінка Верховного Суду

За приписами частин першої та другої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Так, у цій справі позивач звернувся до суду з позовом, в якому, зокрема, просив здійснити нарахування та виплату надбавки у розмірі 100 відсотків грошового забезпечення (окладів грошового забезпечення та надбавки за вислугу років), передбачену вимогами пункту 1 Указу Президента України від 23 лютого 2002 року 173/2002 «Про посилення соціального захисту військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ при нарахуванні грошового забезпечення», премії, компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушення встановлених строків нарахування та виплати частини грошового забезпечення.

Втім, положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення військовослужбовців).

Такі правовідносини регулюються положеннями статті 233 КЗпП України, зокрема, частиною другою цієї статті (в редакції, яка набула чинності з 19 липня 2022 року) установлено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9- рп/2013.

Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013  (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям «грошова винагорода», «одноразова грошова допомога при звільненні» та «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, виснував, що вказані поняття є рівнозначними.

Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-ХІІ військовою службою є державна служба особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, пов`язана із захистом Вітчизни. У зв`язку з особливим характером військової служби військовослужбовцям надаються передбачені законом пільги, гарантії та компенсації.

Відповідно до частин першої та другої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Отож, до «усіх виплат», право на отримання яких має працівник відповідно до умов трудового договору та державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (посадовий оклад, оклад за військовим званням, компенсація за невикористані відпустки, інші виплати), також належить і виплата надбавки та премії, які, відповідно, є складовою заробітної плати.

Проте, як на момент звільнення позивача з військової служби (31 липня 2020 року), виключення його із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (2 вересня 2020 року), так і на момент отримання відповіді відповідача від 2 серпня 2021 року № 436, наданої на заяву про надання довідки про розмір грошового забезпечення, частина другої статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.

Втім, судом апеляційної інстанції помилково застосовано редакцію частини другої статті 233 КЗпП України, чинну на момент постановлення оскаржуваного судового рішення.

Крім того, суд наголошує, що відповідно до пункту першого глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2022 року № 1423 «Про внесення змін до розпорядження КМУ від 25 березня 2020 р. № 338 і постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236» дію карантину через COVID-19 продовжено до 30 квітня 2023 року.

З огляду на вказане, доводи щодо пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду є помилковими, оскільки його право на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) не обмежене будь-яким строком.

З огляду на викладене, суд касаційної інстанції вважає помилковим висновок апеляційного суду про наявність підстав для залишення адміністративного позову без розгляду, а тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, скасувати постанову суду апеляційної інстанції про залишення адміністративного позову без розгляду із направленням справи до Восьмого апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду.

Крім того, є хибним застосування судом апеляційної інстанції положень статей 116, 117 КЗпП України, оскільки вимоги стосовно стягнення на користь працівника при звільненні виплат всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, позивачем не заявлялися.

Таким чином, касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а оскаржуване судове рішення – скасуванню із направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Слід зазначити, що у постанові у цій справі, по якій головував голова КАС ВС, вочевидь, допущено помилку (касаційну скаргу подавав позивач, а в резолютивній частині рішення зазначено: «Касаційну скаргу військової частини НОМЕР_1 задовольнити частково. Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 460/17052/21 скасувати, а справу направити до цього ж суду для продовження розгляду»).

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій. 

 

XX з’їзд суддів України – онлайн-трансляція – день перший
Telegram канал Sud.ua
XX з’їзд суддів України – онлайн-трансляція – день перший
Головне про суд
Сьогодні день народження святкують
  • Святослав Пограничний
    Святослав Пограничний
    шеф-редактор Судово-юридичної газети, глава Першої правової медіагрупи
  • Марина Оздоба
    Марина Оздоба
    суддя Святошинського районного суду міста Києва