ВП ВС розглянула справу за позовом компанії-кредитора «Промінвестбанку», що потрапив під примусове вилучення майна

Велика Палата Верховного Суду 6 квітня 2023 року розглянула справу №990/152/22, суть якої зводилася до наступного.

Компанія «ВІЕР Глобал Партнерс, Л.П.» звернулась до Верховного Суду з позовом, у якому просила визнати протиправним та скасувати Указ Президента України від 11 травня 2022 року № 326/2022 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 11 травня 2022 року «Про примусове вилучення в Україні об`єктів права власності Російської Федерації та її резидентів» у частині, яка стосується окремих положень уведеного цим Указом рішення.

Мотиви позову зводяться до того, що позивач є кредитором ПАТ «Промінвестбанк», водночас унаслідок прийняття оскаржуваного Указу майно цього банку було примусово вилучено без відшкодування банку його вартості та не на підставі рішення суду, що зумовило значне зменшення ліквідаційної маси банку, за рахунок якої можуть бути погашені вимоги кредиторів у процедурі його ліквідації.

А саме компанія просила визнати протиправним та скасувати Указ:

• у частині додатка до рішення РНБО, що стосується примусового вилучення в Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (ПАТ «Промінвестбанк») фінансових активів ПАТ «Промінвестбанк» у вигляді права вимоги боргу до Акціонерного товариства «Укрзалізниця» на суму 153 250 000 доларів США - заборгованість за основним боргом (4 483 313 425 грн - гривневий еквівалент заборгованості за основним боргом); 78 346 725 доларів США - заборгованість за процентами, комісією, неустойкою (2 292 025 605,20 грн - гривневий еквівалент заборгованості за процентами, комісією, неустойкою);
• у частині підпункту до рішення РНБО, що стосується примусового вилучення в ПАТ «Промінвестбанк» фінансових активів (коштів на накопичувальному та кореспондентських рахунках, облігацій внутрішньої державної позики, депозитних сертифікатів, що емітовані Національним банком, крім заборгованості перед ПАТ «Промінвестбанк» за наданими кредитами, не включаючи зобов`язання за позиками (кредитами), отриманими юридичними особами згідно з додатком).

Позиція КАС ВС

Суддя Касаційного адміністративного суду ВС, перевіривши матеріали зазначеної позовної заяви, ухвалою від 18 листопада 2022 року відмовив у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 171 КАСУ.

Свої висновки суд мотивував тим, що оспорюваний Указ Президента України є актом індивідуальної дії, оскільки не містить загальнообов`язкових правил поведінки, а з урахуванням рішення РНБО, яке ним введено в дію, передбачає індивідуалізовані приписи щодо вжиття відповідних заходів до конкретних юридичних осіб, адресований цим особам та не регулює певний вид суспільних відносин. Право на оскарження рішення (індивідуального акта) суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої воно прийняте або прав, свобод та інтересів якої воно безпосередньо стосується.

Оскільки компанія «ВІЕР Глобал Партнерс, Л.П.» не є суб`єктом, якому адресовано оскаржуваний акт індивідуальної дії, суд дійшов висновку, що між позивачем та відповідачем відсутній юридичний спір.

У цьому випадку Президент не здійснював відносно позивача публічно-владних управлінських функцій, що, своєю чергою, не породжує для компанії «ВІЕР Глобал Партнерс, Л.П.» і права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом, адже для ефективного захисту порушених прав необхідно, щоб існував чіткий зв`язок між стверджуваним порушенням та способом захисту прав або інтересів.

Суд також зазначив, що розгляд цього спору перебуває поза межами не лише юрисдикції адміністративних судів, а й не належить до юрисдикції жодного іншого суду, тому немає підстав для роз`яснення позивачу, до суду якої юрисдикції належить його вирішення. Разом із цим позивач не позбавлений права на судовий захист його майнових прав / інтересів у спосіб, не пов`язаний з оскарженням зазначеного акта індивідуальної дії, положення якого на позивача не поширюються.

В апеляційній скарзі позивач просив скасувати ухвалу КАС ВС.

Скаржник стверджував, що норми КАСУ не містять виключень, які б обмежували юрисдикцію адміністративних судів при оскарженні указів Президента України, водночас наявність права на оскарження такого акта та можливість реалізувати таке право не ставиться в залежність від будь-яких умов. Крім цього, висновок про стверджуване порушення права та інтересу має здійснюватися судом, установленим законом, яким, на переконання скаржника, є Верховний Суд у складі колегії не менше ніж з п`яти суддів. Вважає, що питання відсутності права на звернення з позовом до суду не може бути вирішене на стадії відкриття провадження у справі, оскільки цим порушуються принципи змагальності та офіційного з`ясування обставин у справі.

Також, на думку скаржника, суд першої інстанції залишив поза увагою, що звернення до суду обумовлено захистом законного інтересу позивача як найбільшого кредитора банку і що між виданням оспорюваного Указу та порушенням цього законного інтересу існує причинно-наслідковий зв`язок, опосередкованість якого не повинна впливати на можливість позивача звернутися до суду за захистом свого законного інтересу. Отже, оскільки положення оскаржуваного Указу зачіпають законні інтереси позивача, він має право на його судове оскарження.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Як зазначила ВП ВС, на відміну від нормативно-правового акта, індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією.

Так, Указом Президента України в оскаржуваній частині введено в дію рішення РНБО, яким примусово вилучено визначені в ньому об`єкти права власності російської федерації та її резидентів, зокрема фінансові активи ПАТ «Промінвестбанк».

Зазначене рішення РНБО прийнято в умовах відсічі збройній агресії російської федерації проти України та в ході ведення відповідних бойових дій з причин, пов`язаних з вищими державними інтересами, а саме з метою мобілізації фінансових ресурсів держави для забезпечення незалежності та національної безпеки України, усунення гуманітарної кризи, викликаної війною, усунення / мінімізації інших наслідків війни, включаючи здійснення репарацій, а також для відмови російській федерації в доступі до економічних ресурсів, які потенційно можуть бути використані для підтримання ведення війни, відповідно до статті 3 Закону України «Про основні засади примусового вилучення в Україні об`єктів права власності Російської Федерації та її резидентів» (преамбула рішення).

У подальшому згаданий Указ Президента України затверджено парламентом (Закон від 12 травня 2022 року № 2249-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 11 травня 2022 року «Про примусове вилучення в Україні об`єктів права власності Російської Федерації та її резидентів», що набрав чинності 19 травня 2022 року).

Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що цей Указ є індивідуальним актом, оскільки не містить загальнообов`язкових правил поведінки, а (з урахуванням рішення РНБО, яке ним введено в дію) передбачає індивідуалізовані приписи, спрямовані на вилучення в Україні об`єктів права власності російської федерації та її резидентів, коло яких чітко визначено в цьому рішенні та додатку до нього. Крім цього, згаданий Указ не регулює певного виду суспільних відносин та не розрахований на багаторазове застосування.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 КАС у публічно-правових спорах фізичної особи із суб`єктом владних повноважень такий спір виникає у зв`язку з виконанням або невиконанням суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій відносно цієї особи.

Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 вказав, що особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Як убачається зі змісту оскаржуваного Указу та відповідного рішення РНБО, компанія «ВІЕР Глобал Партнерс, Л.П.» не віднесена до кола осіб, у яких вилучаються в Україні об`єкти права власності російської федерації, тобто цей індивідуальний акт не адресований позивачеві та не стосується його прав, свобод та/або інтересів.

Отже, суд першої інстанції правильно зазначив, що, видаючи оспорюваний Указ, Президент України не здійснював відносно позивача публічно-владних управлінських функцій, між ними відсутній юридичний спір, що, своєю чергою, не породжує для позивача і права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом, адже для ефективного захисту порушених прав необхідно, щоб існував чіткий зв`язок між стверджуваним порушенням та способом захисту прав або інтересів.

Суд першої інстанції також обґрунтовано вказав, що розгляд заявленого компанією «ВІЕР Глобал Партнерс, Л.П.» позову перебуває поза межами не лише юрисдикції адміністративних судів, а й не належить до юрисдикції жодного іншого суду, у зв`язку із чим правильно не зазначив, до юрисдикції якого суду належить його розгляд.

Щодо посилань позивача на порушення права на доступ до суду, то Велика Палата Верховного Суду зауважує, що обмеження стосовно можливості оскарження актів індивідуальної дії не шкодять самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені в суді суб`єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов`язки, при цьому такі обмеження є запобіжником для недопущення розгляду в судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) осіб, яких такі індивідуальні акти стосуються.

До того ж суд не робив висновків про відсутність у позивача права на судовий захист його прав та/або законних інтересів, а обґрунтовано зауважив, що такий не може здійснюватися у спосіб судового оскарження Указу Президента України від 11 травня 2022 року № 326/2022, який є індивідуальним актом, дія якого (з урахуванням рішення РНБО) ні за предметом, ні за колом визначених у ньому суб`єктів на позивача не поширюється.

Наведені висновки відповідають усталеній судовій практиці Великої Палати Верховного Суду з розгляду спорів щодо оскарження актів індивідуальної дії (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 9901/26/21 (провадження № 11-153заі21), від 03 листопада 2021 року у справі № 9901/226/21 (провадження № 11-254заі21), від 02 лютого 2022 року у справі № 9901/256/21 (провадження № 11-288заі21) та ін.).

Зазначені в апеляційній скарзі доводи про те, що процесуальним законом не передбачено виключень, які б обмежували юрисдикцію адміністративних судів при оскарженні указів Президента України, водночас право на їх оскарження та можливість реалізувати таке право не ставиться в залежність від будь-яких умов, Велика Палата Верховного Суду відхиляє, оскільки такий підхід до застосування положень КАС не враховує наведених вище висновків щодо меж судового захисту ЄСПЛ, Конституційного Суду України та Великої Палати Верховного Суду у справах, які стосуються оскарження індивідуальних актів.

Щодо посилань скаржника на те, що звернення до суду обумовлено захистом законного інтересу позивача як найбільшого кредитора банку і що між виданням оспорюваного Указу та порушенням цього законного інтересу існує причинно-наслідковий зв`язок, опосередкованість якого не повинна впливати на можливість позивача звернутися до суду за захистом свого законного інтересу, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що визначальним у цьому випадку є те, що відповідач не здійснював стосовно позивача публічно-владних управлінських функцій - позивач не віднесений до кола суб`єктів, до яких застосовуються передбачені рішенням РНБО заходи, а отже, згаданий Указ, яким це рішення введено в дію, не створює для нього прав та/чи обов`язків, що виключає можливість оскарження цього індивідуального акта позивачем незалежно від того, чи вважає він, що такий акт опосередковано зачіпає його права та/або законні інтереси, чи ні.

Також Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи скаржника стосовно того, що висновок про стверджуване порушення права та інтересу має здійснюватися Верховним Судом у складі колегії не менше ніж з п`яти суддів, при цьому питання щодо відсутності права на звернення з позовом до суду не може бути вирішене на стадії відкриття провадження у справі, оскільки цим порушуються принципи змагальності та офіційного з`ясування обставин у справі.

Оскільки позовну заяву подано до Верховного Суду як суду першої інстанції, то суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, якому передано відповідну позовну заяву, є судом, установленим законом, при вирішенні питання про відмову у відкритті провадження за правилами КАС. При цьому з`ясування того, чи належить розглядати позов за правилами адміністративного судочинства, передбачає необхідність встановлення суддею наявності в особи права на звернення з відповідним позовом.

Таким чином, судом першої інстанції дотримано вимоги процесуального права при постановленні оскаржуваної ухвали в цій частині.

В апеляційній скарзі позивач також посилається на позицію Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладену в постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17, про те, що за очевидної відсутності законного інтересу (матеріально-правової заінтересованості) адміністративний суд не має юрисдикції для розгляду справи і відмовляє у відкритті адміністративного провадження, однак, якщо не встановлено ознак відсутності матеріально-правової зацікавленості на стадії відкриття провадження, суд, за наявності інших законних передумов, відкриває провадження (пункт 72).

Водночас у цьому випадку суд зазначив саме про те, що наявність законного інтересу (матеріально-правової зацікавленості) має оцінюватися в сукупності з іншими законними передумовами при вирішенні питання про відкриття провадження у справі, але сама по собі не є достатньою для цього.

Отже, посилання позивача на згадану позицію Верховного Суду не спростовують висновків суду попередньої інстанції в цій справі.

У решті доводи та міркування, викладені в апеляційній скарзі, як вказала ВП ВС, не впливають на правильність висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Отже, ВП ВС апеляційну скаргу компанії «ВІЕР Глобал Партнерс, Л.П.» залишила без задоволення.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.