Верховний Суд підтвердив, що суддям, які мобілізувалися до ЗСУ, не потрібно платити суддівську винагороду

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду підтвердив, що судді, які мобілізувалися до лав Збройних Сил України правомірно позбавлені права отримувати суддівську винагороду. Відповідну позицію КАС ВС висловив у постанові від 8 листопада 2024 року по справі №400/8159/23 (суддя-доповідач Наталія Мартинюк).

Нагадаємо, раніше ДСА на засіданні Ради суддів України повідомляла, що деякі судді-військовослужбовці все ж отримують суддівську винагороду.

Історія справи

У липні 2023 року суддя Ленінського районного суду Миколаєва Олег Кирильчук звернувся до суду із позовом до ТУ ДСА в Миколаївській області (третя особа – ДСА України), в якому просив суд стягнути суддівську винагороду за червень 2023 року в розмірі 115 143,60 грн.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтував тим, що він працює на посаді судді, проте за червень 2023 року суддівську винагороду йому взагалі не виплачено, що є порушенням права на оплату праці.

Слід зазначити, що з березня 2022 року суддя був призваний на військову службу до Збройних Сил України за мобілізацією.

Рішенням Миколаївського окружного адмінсуду від 12 вересня 2023 року позов задоволено частково – визнано протиправною бездіяльність, зобов`язано ТУ ДСА нарахувати та виплатити суддівську винагороду за червень 2023 року з урахуванням висновків суду в цій справі. У задоволенні позовних вимог про стягнення суддівської винагороди за червень 2023 року в розмірі 115 143,60 грн відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що питання обрахунку, розміру та виплати суддівської винагороди унормовується виключно статтею 130 Конституції та статтею 135 Закону «Про судоустрій і статус суддів», що виключає можливість застосування до спірних правовідносин вимог Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 1 липня 2022 року №2352-ІХ.

Також суд першої інстанції підкреслив, що Закон про судоустрій не передбачає будь-яких обмежень у виплаті суддівської винагороди тим суддям, які проходять військову службу під час мобілізації. При цьому, будь-яких змін до Закону «Про судоустрій та статус суддів» законодавцем внесено не було, що свідчить про відсутність підстав для невиплати позивачеві суддівської винагороди за червень 2023 року.

Що стосувалось заявленої позивачем суми суддівської винагороди у розмірі 115 143, 60 грн, то суд першої інстанції вважав, що в даному випадку повноваження щодо вирішення питання щодо нарахування та виплати позивачеві суддівської винагороди належить саме відповідачу, а тому суд не може перебирати на себе цю функцію.

Постановою П`ятого апеляційного адмінсуду від 7 грудня 2023 року рішення Миколаївського ОАС скасовано, і у задоволені позову судді відмовлено.

Приймаючи протилежне рішення, суд апеляційної інстанції зазначив, що ТУ ДСА здійснюють фінансування судів щодо виплати суддівської винагороди на підставі відповідних наказів голів судів, якими визначається розмір суддівської винагороди, яка підлягає сплаті судді.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідачем, як розпорядником бюджетних коштів, на підставі наказу голови Ленінського районного суду Миколаєва від 19 липня 2022 року позивачу з 19 липня 2022 року припинено виплату середнього заробітку на час його увільнення у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації на особливий період з 19 липня 2022 року, а отже, на переконання суду, у цьому випадку відсутні правові підстави стверджувати, що ТУ ДСА допустило протиправну бездіяльність.

Таких висновків суд апеляційної інстанції дійшов з урахуванням правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 23 листопада 2023 року у справі №340/5033/22 та від 30 листопада 2023 року у справі №340/5054/22.

У підсумку суд апеляційної інстанції виснував, що оскільки у спірний період позивачем не здійснювалось правосуддя, а він проходив військову службу, то в даному випадку відсутнє право у позивача на нарахування суддівської винагороди за червень 2023 року.

Суддя подав касаційну скаргу до Верховного Суду, вказавши про необхідність відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 23 листопада 2023 року у справі №340/5033/22 та від 30 листопада 2023 року у справі №340/5054/22 щодо питання застосування норми права, а саме - статті 119 КЗпП України.

Скаржник наголошує на тому, що «середній заробіток» та «суддівська винагорода» є різними поняттями, які регулюються різними законами та обчислюються за різними формулами. Виплата середнього заробітку згідно зі статтею 119 Кодексу законів про працю не є тотожною виплаті суддівської винагороди у розумінні Закону «Про судоустрій і статус суддів». Середній заробіток розраховується на підставі постанови Кабінету Міністрів від 8 лютого 1995 року №100 за два останні місяці перед подією, тоді як суддівська винагорода – щомісячно на підставі Закону «Про судоустрій і статус суддів» . Зазначає, що норми статті 119 КЗпП не можуть регулювати спірні правовідносини.

Скаржник також зауважує, що судом апеляційної інстанції залишилось не врахованим, що наказом голови суду йому було припинено виплату середнього заробітку, однак відсутній будь-який наказ про припинення виплати суддівської винагороди.

Висновки Верховного Суду

У межах цієї справи суди попередніх інстанцій встановили, що з березня 2022 року суддя був призваний на військову службу до ЗСУ за мобілізацією.

Законом від 1 липня 2022 року №2352-ІХ щодо оптимізації трудових відносин, який набрав чинності 19 липня 2022 року, було внесено зміни до ч. 3 статті 119 КЗпП. Ці зміни виключили норму щодо нарахування середнього заробітку у період проходження військової служби за призовом під час мобілізації з 19 липня 2022 року.

На підставі цих змін головою Ленінського районного суду міста Миколаєва було видано наказ, яким було припинено виплату середнього заробітку позивачу на час його увільнення у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації з 19 липня 2022 року.

Суд зазначає, що згідно зі статтями 148 та 149 Закону №1402-VIII, Територіальне управління Державної судової адміністрації діє як розпорядник бюджетних коштів для місцевих судів та виконує накази голів судів, зокрема, при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди. У цьому контексті, зазначене управління не виступає самостійним суб`єктом у прийнятті рішень щодо виплат, а виконує покладені на нього функції.

В свою чергу, ненарахування та невиплата суддівської винагороди позивачу за червень 2023 року були здійснені на підставі зазначеного наказу.

Оскільки законність цього наказу не оскаржувалася позивачем, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність у цьому спорі протиправних дій (бездіяльності) з боку відповідача в частині нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди у спірному періоді, а також відсутність підстав для зобов`язання відповідача нарахувати суддівську винагороду.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 23 листопада 2023 року у справі № 340/5033/22 та від 30 листопада 2023 року у справі №340/5054/22, які було застосовано судом апеляційної інстанції при ухваленні рішення про відмову у позові. Вказані висновки були підтримані Верховним Судом у постановах від 20 березня 2024 року у справі №340/5692/22, від 22 березня 2024 року у справі №280/1011/23 за подібних правовідносин.

У касаційній скарзі скаржник посилається на необхідність відступлення від вказаних висновків Верховного Суду.

Відступленням від висновку є повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі №823/2042/16).

Для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

Зважаючи на це, у касаційній скарзі скаржник має зазначити, що існуючий висновок ВС щодо застосування норми права у подібних правовідносинах потребує видозміни, від нього слід відмовитися або ж уточнити, модифікувати певним чином з урахуванням конкретних обставин його справи (постанова Верховного Суду від 14 грудня 2023 року у справі №916/2550/22).

Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 15 вересня 2020 року у справі №5017/1221/2012 вказала, що необхідність відступу має виникати з певних визначених об`єктивних причин, такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані. Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції ВС є, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення КСУ або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни в правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.

Отже, необхідність відступу від правової позиції Верховного Суду повинна мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.

Оскільки, на думку ВС, скаржник не обґрунтував наявності підстав для відступу від відповідних висновків, а саме не довів їх помилковість, неефективність, необґрунтованість, неузгодженість чи застарілість, Суд вважає відсутніми підстави для відступу від правових висновків. Таким чином, ВС залишив касаційну скаргу судді без задоволення.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.