Апеляційний суд скасував відмову міграційної служби і зобов’язав надати додатковий захист громадянину РФ, який донатив на ЗСУ
Тема міжнародного захисту сьогодні виходить за межі класичних кейсів переслідування і все частіше охоплює ситуації, коли ризики виникають уже після виїзду з країни.
Чи може громадянин РФ розраховувати на міжнародний захист, якщо такі ризики пов’язані, зокрема, з позицією, волонтерством або фінансовою підтримкою України? Розглянемо це на прикладі постанови апеляційного суду у справі № 420/28325/24.
Обставини справи
Громадянин РФ звернувся до суду з вимогою скасувати рішення Державної міграційної служби України (ДМС) про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов’язати надати йому відповідний статус.
Раніше суд уже скасовував аналогічну відмову міграційного органу та зобов’язував повторно розглянути заяву. Після цього ДМС повторно відмовила, пославшись на відсутність підстав, передбачених законом.
Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що в РФ зазнавав переслідування з боку силових органів, у тому числі через критику влади та зв’язки з українськими компаніями. Він зазначав про проведення обшуків, тиск, тримання під вартою, а також про те, що після виїзду з країни продовжив підтримку України, зокрема шляхом фінансових переказів на користь ЗСУ.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, однак апеляційний суд дійшов протилежного висновку.
Позиція апеляційного суду
Апеляційний суд виходив із того, що міграційний орган не виконав обов’язку щодо всебічного та повного дослідження обставин справи, зокрема не проаналізував актуальну інформацію про країну походження заявника.
Апеляційний суд зазначив, що відповідач не дослідив інформацію по країні походження позивача з достовірних джерел та зробив передчасні висновки про необґрунтованість заяви і відсутність умов для надання захисту.
Суд окремо наголосив, що під час повторного розгляду заяви ДМС обмежилась інформацією за попередні роки та не врахувала актуальні зміни, що впливають на ризики переслідування.
Важливим стало і те, що сумніви міграційного органу щодо доказів, наданих позивачем, не були підтверджені жодними перевірками, а отже залишилися на рівні суб’єктивних припущень.
Апеляційний суд підкреслив, що обґрунтовані побоювання переслідування можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду особи з країни походження, зокрема у зв’язку з її діяльністю за межами цієї країни.
Оцінюючи ризики для позивача, суд звернув увагу і заявив: «за статтею 275 Кримінального Кодексу РФ для громадян РФ надання фінансової допомоги ЗСУ кваліфікується як державна зрада».
З урахуванням цього суд дійшов висновку, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування та підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки існує загроза його життю, безпеці та свободі у разі повернення.
Крім того, не встановлено умов, які перешкоджають наданню позивачу правового статусу особи, яка потребує додаткового захисту, що передбачені статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Окремо суд сформулював підхід до дискреційних повноважень органу: вони не є абсолютними і зникають у ситуації, коли закон передбачає лише один правомірний варіант рішення. У такому випадку суд має право зобов’язати орган прийняти конкретне рішення.
Зазначено, що дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
З огляду на те, що повторний розгляд вже відбувався і не призвів до належного захисту прав позивача, суд визнав належним способом захисту саме зобов’язання ДМС прийняти рішення про надання додаткового захисту.
Таким чином, апеляційний суд фактично закріпив стандарт, за яким формальний або неповний повторний розгляд заяви про міжнародний захист є неприпустимим. Орган зобов’язаний враховувати актуальну ситуацію в країні походження, перевіряти докази та оцінювати всі обставини в їх сукупності.
Це рішення має суттєве значення для практики, оскільки конкретизує межі дискреції ДМС та підсилює стандарти захисту шукачів притулку.
У таких справах особливого значення набуває практика ЄСПЛ, яка формує підхід до оцінки ризиків переслідування та заборони повернення особи до країни, де їй може загрожувати нелюдське поводження. Як раніше зазначала «Судово-юридична газета», українське правосуддя вже інтегрує стандарти ЄСПЛ у практику, формуючи підхід, у центрі якого — права людини.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
