Коли позов стає тиском — суди про межу між захистом і зловживанням прав
В Україні фіксуються випадки, коли право на звернення до суду використовується недобросовісно. Йдеться про ситуації, коли позови подаються не для відновлення порушеного права, а з метою впливу на іншу сторону або створення для неї додаткового тиску. Хоча стаття 4 Цивільного процесуального кодексу України гарантує кожному право на звернення до суду за захистом порушених прав, це право не є абсолютним і має реалізовуватися добросовісно, без зловживання процесуальними правами.
Коли позов стає інструментом тиску: як це оцінюють суди
На практиці такі позови розглядаються через принцип добросовісності та заборону зловживання правом, що дає змогу відокремити реальний захист прав від використання суду як засобу тиску.
Зокрема, стаття 13 Цивільного кодексу України забороняє використовувати цивільні права з метою завдання шкоди іншій особі або іншим чином недобросовісно, тобто фактично встановлює межу між законним захистом і маніпуляцією правом. Водночас статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що захист прав має здійснюватися лише у встановлених законом способах і за наявності реального порушення, що дозволяє суду оцінювати обґрунтованість позовних вимог.
До того ж п. 1 статті 44 Цивільного процесуального кодексу передбачено, що часники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами — зловживання процесуальними правами не допускається.
Судова практика виходить із того, що зловживання може проявлятися у різних формах. Зокрема, йдеться про випадки, коли позовні вимоги штучно збільшуються або є явно непропорційними, а також коли процесуальні дії використовуються не для захисту прав, а для затягування розгляду справи. Наприклад, у справах про банкрутство та майнові спори суди звертають увагу на спроби виведення активів або створення штучної заборгованості, що розглядається як ознака недобросовісної поведінки.
У таких ситуаціях суди звертають увагу не лише на сам позов, а й на поведінку сторін та наголошують, що право на звернення до суду не можна використовувати як інструмент тиску.
Так, у справі № 916/379/23 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що правочини, спрямовані на уникнення виконання зобов’язань, є проявом недобросовісної поведінки та можуть визнаватися недійсними.
Спір стосувався договорів позики, застави транспортних засобів і припинення зобов’язання відступним, укладених між відповідачами. У результаті їх укладення боржник позбувся ліквідних активів, за рахунок яких могли бути задоволені вимоги кредитора. Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили позов і визнали правочини недійсними.
Скаржник наполягав, що суди застосували загальні принципи добросовісності та заборони зловживання правом без прямих норм про недійсність правочинів, що, на його думку, є неприпустимим поза процедурою банкрутства.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що окремого визначення фраудаторних правочинів у ЦК України немає, а їх оцінка здійснюється через загальні засади цивільного законодавства та межі здійснення цивільних прав. Ознакою таких правочинів є виведення майна боржника на користь третіх осіб з метою унеможливлення виконання зобов’язань перед кредиторами з порушенням принципу добросовісності.
Зокрема, у справі № 911/1005/23 суд розглядав звернення кредитора до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство боржника у зв’язку з невиконанням ним грошового зобов’язання за договором поворотної фінансової допомоги на суму 2 776 000 грн.
Верховний Суд звернув увагу, що процедура банкрутства запускається лише за наявності чітко визначених законом умов: простроченого грошового зобов’язання, відсутності спору про право та невиконання вимог кредитора до підготовчого засідання.
Суд наголосив, що судові процедури можуть застосовуватися лише у межах їхньої правової мети та за наявності встановлених підстав, а не як інструмент впливу на іншу сторону.
У № 760/10908/13-ц Верховний Суд звернув увагу не лише на предмет спору, а й на процесуальну поведінку сторони у провадженні. Йшлося про використання процесуальних прав не для захисту права, а для впливу на хід розгляду справи та затягування судового процесу.
Зокрема, у межах касаційного розгляду представником однієї зі сторін неодноразово подавалися заяви про відвід колегії суддів. Такі заяви надходили повторно та фактично дублювали попередні, які вже були розглянуті судом і визнані необґрунтованими. Кожне нове звернення вимагало окремої процесуальної реакції суду, що призводило до додаткового навантаження на провадження та відтермінування розгляду справи по суті.
Аналізуючи підходи судової практики, можна дійти висновоку, що суди послідовно відмежовують реалізацію процесуального права на звернення до суду від його використання поза правовою метою. Ключовим критерієм є добросовісність поведінки учасника процесу та відповідність його дій завданню судочинства — захисту порушеного права, а не створенню перешкод для розгляду справи.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
