Суди досі не визначилися з єдиним підходом до відповідальності роботодавців у справах щодо інклюзивності — які проблеми фіксують

Питання інклюзивності в Україні за останні роки набуло особливої актуальності. Це пов’язано не лише з євроінтеграційними процесами та імплементацією міжнародних стандартів, а й із наслідками війни, яка значно збільшила кількість осіб з інвалідністю та людей, що потребують адаптованого середовища.

При цьому сучасне розуміння інклюзивності вже давно не обмежується лише встановленням пандусів чи соціальними виплатами. Йдеться про забезпечення реальної рівності у доступі до праці, освіти, транспорту, адміністративних процедур, цифрових сервісів, судової системи та публічного простору загалом.

Фактично йдеться про створення умов, за яких людина може реалізувати свої права без додаткових бар’єрів.

Окремого значення набуває поняття «розумного пристосування». Його суть полягає у тому, що формальної рівності недостатньо, якщо конкретна людина через особливості стану здоров’я фактично не може реалізувати своє право без адаптації умов.

Саме тому сучасна інклюзивність передбачає не лише відсутність дискримінації, а й активний обов’язок держави або роботодавця усувати бар’єри.

Чим регулюється інклюзивність в Україні

Базовою гарантією виступає Конституція України, яка закріплює принцип рівності громадян перед законом та забороняє дискримінацію. Саме статті 3, 21 та 24 формують основу сучасного підходу до інклюзивності як складової прав людини.

Ключове значення має Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю, ратифікована Україною у 2009 році. Вона змінила підхід до інвалідності — від медичної моделі до правозахисної, де головною проблемою визнаються бар’єри у суспільстві та державі.

Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» визначає базові гарантії у сфері працевлаштування, доступності інфраструктури, реабілітації, доступу до інформації та створення безбар’єрного середовища.

Водночас Закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» забороняє пряму й непряму дискримінацію та передбачає можливість судового захисту у випадках обмеження прав через інвалідність чи стан здоров’я.

Нагадаємо, що триває доопрацювання законопроєкту №14191 щодо посилення державної підтримки сімей з дітьми з інвалідністю та осіб з інвалідністю з дитинства. Ініціатива передбачає не лише збільшення виплат, а створення комплексної системи підтримки: раннє втручання для дітей, супровід асистентів у садках і школах, а також фінансування відпочинку для батьків, які здійснюють постійний догляд.

Окрему роль також відіграє Закон «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні», який регулює систему медичної, професійної та соціальної реабілітації.

Питання доступності також регулюються державними будівельними нормами, які встановлюють вимоги до безбар’єрності будівель, транспорту та громадського простору, а трудове законодавство передбачає гарантії для працівників з інвалідністю та обов’язки роботодавців щодо створення належних умов праці.

Практика Верховного Суду

Як вже писала «Судово-юридична газета» одним із найбільш конфліктних напрямів стали спори щодо діяльності МСЕК та перегляду інвалідності. У справі № 360/660/25 ВС аналізував межі судового

контролю за рішеннями медико-соціальних експертних комісій та питання законності повторних перевірок інвалідності в умовах реформування системи МСЕК. Суд підтвердив право Центральної МСЕК заочно переглядати та скасовувати рішення про встановлення інвалідності в умовах воєнного стану, якщо невідповідність медичних документів є очевидною, а процедура перевірки проведена в межах повноважень і відповідно до законодавства.

У постанові від 8 січня 2025 року у справі № 809/1117/18 Верховний Суд наголосив, що роботодавець має право застосовувати пільгову ставку ЄСВ для працівників з інвалідністю лише після отримання належно оформленої довідки МСЕК. Суд також зазначив, що сам факт подальшого продовження інвалідності не дає підстав автоматично застосовувати пільгову ставку без відповідного документального підтвердження.

Цікавим також є кейс № 640/11812/21, де КАС ВС вказав на обов’язок ЦВК створити умови щодо проведення інклюзивних виборів для осіб із порушенням зору.

У постанові від 21 січня 2025 року у справі № 600/3715/22-а Верховний Суд дійшов висновку, що медичний працівник має право на страхову виплату у зв’язку з інвалідністю після COVID-19 лише за умови, якщо групу інвалідності та ступінь втрати працездатності встановлено протягом одного року з моменту захворювання. Суд підтвердив, що недотримання цього строку є підставою для відмови у виплаті, навіть якщо захворювання було пов’язане з виконанням професійних обов’язків.

Підхід ЄСПЛ та міжнародні стандарти

Практика ЄСПЛ також поступово формує сучасне розуміння інклюзивності як обов’язку держави забезпечувати не лише формальну рівність, а й реальну доступність прав.

Так, у справі Çam v. Turkey Суд визнав дискримінацією відмову незрячій студентці у вступі до музичної академії без належної оцінки можливості адаптації навчання. А у справі Enver Şahin v. Turkey ЄСПЛ наголосив, що недоступність університетської інфраструктури для особи на кріслі колісному може порушувати право на освіту та принцип недискримінації.

Саме під впливом практики ЄСПЛ та Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю українські суди переважно оцінюють не лише буквальне дотримання процедури, а й пропорційність обмежень та реальну доступність прав.

Основні проблеми правозастосування

1)    Формальна інклюзивність

Попри наявність законодавства, інклюзивність в Україні часто залишається формальною. Об’єкти можуть відповідати вимогам ДБН, але фактично бути недоступними для людей з інвалідністю. Це стосується публічних будівель, транспорту, судів та укриттів.

2)    Надмірна бюрократизація

Практика спорів щодо МСЕК демонструє складність процедур підтвердження інвалідності та отримання соціальних гарантій. Особи часто змушені проходити повторні перевірки або оскаржувати рішення через процедурні порушення.

3)    Неоднакове застосування принципу розумного пристосування

В Україні досі немає усталеного підходу до меж обов’язків роботодавців, органів влади чи освітніх установ щодо адаптації умов для осіб з інвалідністю. Через це судова практика залишається неоднорідною.

4)    Недостатня доступність судової системи

Частина судів досі не має належної адаптації, а цифрові сервіси не завжди враховують потреби людей із порушеннями зору чи слуху. Це ускладнює реальний доступ до правосуддя.

Загалом, можемо підсумувати, що інклюзивність в Україні поступово перетворюється на окремий стандарт правозастосування, який охоплює не лише соціальний захист, а фактично всю систему реалізації прав людини.

Водночас українська модель інклюзивності все ще перебуває на етапі формування. Багато механізмів досі працюють переважно формально, а судова практика у таких спорах залишається різною. Саме тому подальше формування єдиних підходів Верховним Судом матиме ключове значення для розвитку безбар’єрного та справді інклюзивного середовища в Україні.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.