Справа про хабар у Верховному Суді: як трирічне розслідування корупції перетворилося на інструмент тиску на суддів
Попри демонстративну медійну рішучість у висуненні підозр суддям, антикорупційні органи діють в межах чітко окреслених рамок. Як стало відомо «Судово-юридичній газеті» з поінформованих джерел правоохоронці не планують виходити за межі вже визначених фігурантів, навіть якщо імена осіб з вищим адміністративним або політичним статусом могли бути в оперативних матеріалах чи на плівках НСРД.
Справа про отримання неправомірної вигоди у розмірі 2,7 млн доларів США, яка у 2023 році стала ударом по репутації судової влади України, у травні 2026 року увійшла у фазу активного процесуального розвитку. Попри те, що основні докази були зібрані ще під час першої хвилі обшуків, офіційні звинувачення групі суддів вищої інстанції були пред'явлені лише зараз.
Одним із найбільш дискусійних аспектів справи у професійному середовищі став тривалий проміжок часу між вилученням доказів і повідомленням про підозру. Серійні номери вилучених мічених купюр були відомі слідству ще у травні 2023 року.
Правоохоронні органи пояснюють затримку необхідністю проведення експертиз, аналізу результатів негласних слідчих (розшукових) дій та формування достатньої доказової бази. Водночас настільки тривале очікування може поставити під сумнів ефективність роботи антикорупційних органів.
А звуження кола осіб, щодо яких здійснюється кримінальне переслідування, до кількох фігурантів може бути результатом складних процесуальних і тактичних рішень. Розширення переліку підозрюваних у подальшому оцінюється як малоймовірне. Частина оперативних напрямів, які потенційно могли стосуватися ширшого кола осіб, не отримала розвитку.
Червоні лінії недоторканності
Слідство прийняло рішення зосередитися на виключному колі осіб. Вище керівництво судової гілки влади та куратори політичних процесів, які могли бути потенційними вигодонабувачами, залишаються поза периметром кримінального переслідування, що вказує на складні компроміси.
Факт того, що значна частина із суми ймовірного хабаря досі не знайдено, а список підозрюваних не розширюється пропорційно до кількості проведених обшуків, інтерпретується як ознака того, що правоохоронці досягли своєї мети у впливі на судовий орган, а подальші кроки щодо інших осіб не є їхнім пріоритетом.
Нинішня тактика САП та НАБУ несе серйозні процесуальні ризики, оскільки захист підозрюваних дедалі активніше апелює до факторів провокації та суб’єктивності свідків. Фактична база обмежена лише тим, що було знайдено в перший день розслідування. Відсутність нових фінансових проводок, прихованих активів чи інших речових доказів робить справу вразливою до аргументів захисту.
Тобто, концентрація зусиль на чотирьох фігурантах є не лише актом правосуддя, а й вимушеним кроком, зумовленим тим, що інших даних чи доказів у слідства не існує.
І мова вже йде не про блискавичну боротьбу з корупцією, а про складні компроміси, і послідовний опосередкований тиск на суддів, що здатні перетворювати кримінальний процес на інструмент формування «зручного» та лояльного правосуддя. Принцип справедливого суду є несумісним із ситуаціями, коли норми права застосовуються вибірково та залежать від політичної кон’юнктури або позиції міжнародних партнерів.
Доктрина заборони провокації
Практика Європейського суду з прав людини послідовно виходить із того, що застосування оперативних методів правоохоронцями є допустимим лише за умови суворого дотримання процесуальних гарантій. Відтак, під час судового розгляду Вищий антикорупційний суд постане перед завданням чітко розмежувати легітимне документування злочину від ознак можливої провокації, на яку, очевидно, спиратиметься сторона захисту.
Водночас сторона обвинувачення зазвичай наголошує на пасивному характері розслідування, коли правоохоронні органи лише фіксують протиправну діяльність, що вже триває. У таких кейсах САП та НАБУ доводять, що ініціатива щодо неправомірної вигоди виходила від самих фігурантів або посередників, а не від оперативних джерел.
Вирішальним для Суду є те, чи не було втручання правоохоронних органів визначальним чинником у розвитку подій. У справі «Yakhymovych v. Ukraine» ЄСПЛ наголосив, що докази, отримані внаслідок підбурювання, є несумісними з вимогами статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).
Суд перевіряє, чи існувала у особи попередня схильність до вчинення злочину до моменту втручання агентів держави. Якщо правоохоронці не просто «приєдналися» до злочинної діяльності, а активно стимулювали її, має місце провокація.
У справах «Ramanauskas v. Lithuania» та «Bannikova v. Russia» встановлено, що саме на сторону обвинувачення покладається обов’язок довести відсутності провокації, а національні суди зобов’язані здійснювати активну та всебічну перевірку таких доводів.
Трирічне очікування повідомлення про підозру за наявності зібраних доказів може розглядатися як форма позапроцесуального впливу, що потенційно створює стан постійної невизначеності та залежності для суддів.
Що ж до практики вибіркового повідомлення про підозру, то вона підтверджує, що метою є не справедливість, а контроль над ключовим судовим органом держави.
Автор Володимир Право
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
