Використання матеріалів НСРД у дисциплінарних справах порушує статтю 8 Конвенції про захист прав людини – Бурлаков

Член Вищої ради правосуддя, суддя Верховного Суду Сергій Бурлаков у своїй аналітичній статті дійшов висновку, що передача матеріалів негласних слідчих (розшукових) дій, здобутих шляхом втручання у приватне спілкування, до дисциплінарних органів та їх використання як доказів у справах суддів порушує статтю 8 Конвенції про захист прав людини (право на повагу до приватного життя та кореспонденції) (далі текст статті):

1. Чи забезпечується право особи на повагу до приватного життя та кореспонденції у зв’язку з використанням у дисциплінарній справі щодо судді матеріалів НС(Р)Д, отриманих внаслідок втручання у приватне спілкування?

У контексті цього права доцільно нагадати юридичну позицію Конституційного Суду України, який наголосив, що «Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб» (абзац четвертий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України).

Право людини на повагу до свого приватного життя і кореспонденції було задеклароване й гарантоване в Загальній декларації прав людини та закріплене в численних міжнародно-правових актах, підписаних і ратифікованих Україною.

Зокрема, стаття 12 Загальної декларації прав людини, прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року, встановлює, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань.

У статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції; органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Пунктом 1 статті 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію.

Гарантоване наведеними вище міжнародно-правовими актами право на повагу до приватного життя та кореспонденції було закріплене і в Основному Законі України. Стаття 31 Конституції України гарантує кожному таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. До того ж, відповідно до статті 32 Основного Закону України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Згідно зі статтею 9 Конституції України, статтею 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Відповідно до статей 6, 7 Закону України «Про правонаступництво України» Україна також підтверджує свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України. Україна є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки. Водночас статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права.

Ураховуючи наведені законодавчі приписи щодо застосування норм міжнародного права та практики ЄСПЛ, доцільним є аналіз допустимості (правомірності) та співмірності використання матеріалів НС(Р)Д у дисциплінарному провадженні крізь призму статті 8 Конвенції та прецедентної практики ЄСПЛ щодо її застосування з урахуванням особливостей національного законодавства України та меж дисциплінарного провадження.

У цьому контексті необхідно зауважити, що гарантії пункту 1 статті 8 Конвенції щодо права на повагу до приватного життя і кореспонденції повністю поширюються на зазначене вище приватне спілкування, шляхом втручання в яке в результаті проведення НС(Р)Д отримуються відомості, які згодом використовуються в дисциплінарних провадженнях як доказ.

Спираючись на досвід, який ЄСПЛ сформував у своїй багаторічній і сталій практиці, вважаємо важливим розглянути такі питання: чи відбулось втручання в гарантоване особі право на повагу до приватного життя та кореспонденції, чи було таке втручання виправданим.

1. Чи відбулось втручання в гарантоване особі право на повагу до приватного життя та кореспонденції?

Відповідаючи на це запитання, зазначимо, що ЄСПЛ у численних рішеннях використовує поняття «приватне життя» та «кореспонденція», не розмежовуючи їх та не визначаючи, які саме особисті інтереси були порушені (рішення ЄСПЛ у справі «Klass and Others v. Germany» від 6 вересня 1978 року, заява № 5029/71, § 41; рішення ЄСПЛ у справі «Kopp v. Switzerland» від 25 березня 1998 року, заява № 23224/94, § 50).

Вважаємо, що розмежування цих понять для цілей класифікації втручання у приватне життя та кореспонденцію як такого, що порушує права, гарантовані статтею 8 Конвенції, не має суттєвого значення і для мети цієї статті. Водночас стаття 31 Конституції України порівняно з пунктом 2 статті 8 Конвенції значно обмежує коло законних цілей, які виправдовують втручання в таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Саме тому надалі наводитимемо особливості застосування таких правових категорій, як «приватне життя» та «кореспонденція», що були сформовані у сталій практиці ЄСПЛ.

Стосовно цього насамперед вважаємо за потрібне зазначити, що прецедентна практика ЄСПЛ не встановила єдиного розуміння поняття «приватне життя», але надала настанови щодо його значення й обсягу для цілей статті 8 Конвенції.

Зокрема, визначаючи сферу застосування гарантованого пунктом 1 статті 8 Конвенції права на повагу до приватного життя, ЄСПЛ зазначив, що «приватне життя» є широким терміном, який не підлягає вичерпному визначенню (рішення ЄСПЛ у справі «Sidabras and Džiautas v. Lithuania» від 27 липня 2004 року, заяви № 55480/00 та № 59330/00, § 43). Стаття 8 Конвенції захищає право на особистий розвиток (рішення ЄСПЛ у справі «K.A. and A.D. v. Belgium» від 17 лютого 2005 року, заяви № 42758/98 та № 45558/99, § 83), будь-то в термінах особистості (рішення ЄСПЛ у справі «Christine Goodwin v. the United Kingdom» від 11 липня 2002 року, заява № 28957/95, § 90) або особистої автономії, що є важливим принципом, який лежить в основі тлумачення гарантій статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Pretty v. The United Kingdom» від 29 квітня 2002 року, заява № 2346/02, § 61). ЄСПЛ визнає, що кожна особа має право на приватне життя, без непотрібної уваги до себе (рішення ЄСПЛ у справі «Smirnova v. Russia» від 24 липня 2003 року, заяви № 46133/99 та № 48183/99, § 95). ЄСПЛ також вважає зайвим обмеження поняття «приватне життя» «внутрішнім колом», у якому особа може вести особисте життя за своїм вибором, таким чином повністю виключаючи навколишній світ поза межами цього кола (рішення ЄСПЛ у справі «Niemietz v. Germany» від 16 грудня 1992 року, заява № 13710/88, § 29). Отже, стаття 8 Конвенції гарантує право на «приватне життя» в широкому сенсі, до якого входить право вести «приватне соціальне життя», тобто можливість фізичної особи розвивати свою соціальну ідентичність. Стосовно цього відповідне право закріплює можливість підходу до інших осіб з метою встановлення та розвитку стосунків між ними (рішення ЄСПЛ у справі «Bigaeva v. Greece» від 28 травня 2009 року, заява № 26713/05, § 22; рішення ЄСПЛ у справі «Özpınar v. Turkey» від 19 жовтня 2010 року, заява № 20999/04, § 45). ЄСПЛ також доходить висновку про те, що до поняття «приватне життя» може входити професійна діяльність (рішення ЄСПЛ у справі «Fernandez Martinez v. Spain» від 12 червня 2014 року, заява № 56030/07, § 110; рішення ЄСПЛ у справі «Oleksandr Volkov v. Ukraine» від 9 січня 2013 року, заява № 21722/11, §§ 165-166), або діяльність, яка відбувається в публічному контексті (рішення ЄСПЛ у справі «Von Hannover v. Germany» від 7 лютого 2012 року, заяви № 40660/08 та № 60641/08, § 95). Обмеження професійного життя фізичної особи можуть охоплюватися статтею 8 Конвенції, якщо вони мають наслідки для способу, у який особа будує соціальну ідентичність шляхом розвитку стосунків з іншими людьми. Стосовно цього необхідно зауважити, що саме під час робочого життя більшість осіб мають значну, якщо не найбільшу, можливість розвинути відносини із зовнішнім світом (рішення ЄСПЛ у справі «Niemietz v. Germany» від 16 грудня 1992 року, заява № 13710/88, § 29).

Щодо поняття «кореспонденція», вважаємо за потрібне зазначити, що право на повагу до «кореспонденції» в розумінні пункту 1 статті 8 Конвенції має на меті захистити конфіденційність спілкування в широкому переліку різних ситуацій. Усі форми цензури, перехоплення, моніторингу, вилучення та інших перешкод підпадають під дію статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Potoczka and Adamco v. Slovakia» від 12 січня 2023 року, заява № 7286/16, § 69).

Надаючи «кожній особі» право на повагу до її «кореспонденції», стаття 8 Конвенції захищає конфіденційність «приватного спілкування», яким би не був зміст такої кореспонденції (рішення ЄСПЛ у справі «Frerot v. France» від 12 червня 2007 року, заява № 70204/01, §§ 53-54) і в якій би формі вона не виступала. Отже, стаття 8 Конвенції гарантує конфіденційність будь-якого обміну інформацією, до якого особи можуть вдаватись з метою спілкування (рішення ЄСПЛ у справі «Michaud v. France» від 6 грудня 2012 року, заява № 12323/11, § 90).

Крім того, стосовно поняття «кореспонденція» ЄСПЛ зазначив, що у формулюванні статті 8 Конвенції це слово не супроводжується жодним прикметником, на відміну від терміна «життя». Дійсно, ЄСПЛ уже постановляв, що в контексті кореспонденції шляхом телефонних дзвінків такі уточнення не робляться. У низці справ, які стосуються кореспонденції з адвокатом, навіть не передбачалася можливість того, що стаття 8 Конвенції може бути незастосовною на підставі того, що кореспонденція мала професійний характер (рішення ЄСПЛ у справі «Niemietz v. Germany» від 16 грудня 1992 року, заява № 13710/88, § 32). Крім того, ЄСПЛ постановляв, що телефонні розмови охоплюються поняттями «приватне життя» та «кореспонденція» в розумінні статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Roman Zakharov v. Russia» від 4 грудня 2015 року, заява № 47143/06, § 173). У принципі, це також стосується випадків, коли телефонні дзвінки робляться або отримуються з офісних приміщень (рішення ЄСПЛ у справі «Halford v. the United Kingdom» від 25 червня 1995 року, заява № 20605/92, § 44; рішення ЄСПЛ у справі «Amann v. Switzerland» від 16 лютого 2000 року, заява № 27798/95, § 44). Це стосується й електронних листів, надісланих з робочого місця, які користуються аналогічним захистом відповідно до статті 8 Конвенції, як і інформація, отримана за допомогою моніторингу користування мережею Інтернет (рішення ЄСПЛ у справі «Barbulescu v. Romania» від 5 вересня 2017 року, заява № 61496/08, § 72).

На завершення висвітлення особливостей застосування понять «приватне життя» та «кореспонденція», що були сформовані численною практикою ЄСПЛ та набули прецедентного значення, вважаємо за доцільне навести конкретні приклади втручання у право на повагу до приватного життя і кореспонденції.

Зокрема, ЄСПЛ визнав, що відбулось втручання в гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції право на повагу до приватного життя і кореспонденції у випадках:

• накладення арешту на кореспонденцію (рішення ЄСПЛ у справі «Volokhy v. Ukraine» від 2 листопада 2006 року, заява № 23543/02, §§ 42, 54);
• відкриття листа особи (рішення ЄСПЛ у справі «Narinen v. Finland» від 1 червня 2004 року, заява № 45027/98, § 32);
• відкриття та читання складеного аркуша паперу, на якому адвокат написав повідомлення і передав його своїм клієнтам (рішення ЄСПЛ у справі «Laurent v. France» від 24 травня 2018 року, заява № 28798/13, § 36);
• отримання змісту електронної пошти особи (рішення ЄСПЛ у справі «Macharik v. the Czech Republic» від 13 лютого 2025 року, заява № 51409/19, §§ 34, 35);
• запису розмови особи за допомогою підслуховувального пристрою (рішення ЄСПЛ у справі «Khan v. the United Kingdom» від 4 травня 2000 року, заява № 35394/97, §§ 9, 10 та 25);
• запису на плівку розмови за допомогою встановленого в будинку пристрою для прослуховування розмов (рішення ЄСПЛ у справі «Vetter v. France» від 31 травня 2005 року, заява № 59842/00, §§ 9, 10 та 20);
• запису особистої розмови на аудіопристрій під час зустрічі та фіксації події на відеокамеру (рішення ЄСПЛ у справі «Hambardzumyan v. Armenia» від 5 грудня 2019 року, заява № 43478/11, §§ 11, 58);
• відеозйомки розмови особи (рішення ЄСПЛ у справі «Berlizev v. Ukraine» від 8 липня 2021 року, заява № 43571/12, § 38);
• перехоплення телефонних розмов (рішення ЄСПЛ у справі «Malone v. the United Kingdom» від 2 серпня 1984 року, заява № 8691/79, § 64);
• проведення перевірки цифрового вмісту мобільного телефона заявника, включаючи SMS-повідомлення, надіслані та отримані заявником, та обмін повідомленнями між заявником і різними особами через мережі соціальних повідомлень (рішення ЄСПЛ у справі «Mukhtarli v. Azerbaijan and Georgia» від 5 вересня 2024 року, заява № 39503/17, § 212);
• обшук смартфона особи та/або його дзеркальної копії (рішення ЄСПЛ у справі «Saber v. Norway» від 17 грудня 2020 року, заява № 459/18, § 48);
• перехоплення приватних повідомлень за допомогою радіопередавача, відео- та аудіозаписів, а також транскрипції отриманих таким чином даних та їх можливого використання у кримінальному провадженні (рішення ЄСПЛ у справі «Contrada v. Italy» від 23 травня 2024 року, заява № 2507/19, § 82);
• збирання та збереження особистої інформації щодо телефонних контактів особи, а також щодо її електронної пошти та користування мережею Інтернет (рішення ЄСПЛ у справі «Copland v. the United Kingdom» від 3 квітня 2007 року, заява № 62617/00, § 44).

Широка практика ЄСПЛ дає можливість продовжувати цей перелік, але вважаємо, що наведених прикладів втручання в гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції право на повагу до приватного життя та кореспонденції цілком достатньо для мети цієї статті.

Отже, ураховуючи сформовані практикою ЄСПЛ особливості та сферу застосування понять «приватне життя» та «кореспонденція», вважаємо цілком очевидним те, що використовувані в дисциплінарному провадженні щодо судді матеріали НС(Р)Д, отримані внаслідок втручання у приватне спілкування, були отримані шляхом втручання в гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції право на повагу до приватного життя та кореспонденції.

Водночас аналіз статті 8 Конвенції дає підстави зробити висновок, що право на повагу до приватного життя та кореспонденції не є абсолютним і за певних умов втручання у права, гарантовані цією нормою, допускається. Відповідні умови визначено в пункті 2 статті 8 Конвенції. Зокрема, таке втручання може бути виправданим за пунктом 2 статті 8 Конвенції лише в разі, якщо воно відповідає закону, має одну або кілька законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення будь-якої такої цілі (рішення ЄСПЛ у справі «Hambardzumyan v. Armenia» від 5 грудня 2019 року, заява № 43478/11, § 59).

Отже, наступне питання, яке необхідно розкрити: чи було виправданим втручання у право особи на повагу до приватного життя та кореспонденції за статтею 8 Конвенції.

2. Чи було виправданим втручання в гарантоване особі право на повагу до приватного життя та кореспонденції?

Перш ніж розглянути це питання, вважаємо, що потрібно встановити: чи є перехоплення комунікацій та передання отриманих у такий спосіб відомостей для використання іншим правоохоронним органам аспектами єдиного втручання, чи становлять окремі втручання? Це питання було предметом дослідження ЄСПЛ, який зазначив, що передання даних іншим органам розширює коло осіб, яким відомі дані перехоплення, і може призвести до розслідувань або вжиття інших заходів проти суб’єкта даних, також виснував, що передання даних перехоплення для подальшого використання іншим правоохоронним органом становить окреме втручання у права, гарантовані статтею 8 Конвенції, відмінне від початкового перехоплення комунікацій, хоча й пов’язане з ним (рішення ЄСПЛ у справі «Ships Waste Oil Collector B.V. and Others v. the Netherlands» від 1 квітня 2025 року, заява № 2799/16 та 3 інші, § 149).

Отже, як уже було зазначено вище, ми не розглядатимемо питання щодо правомірності втручання в гарантовані статтею 8 Конвенції права на етапі початкового збирання доказів у межах кримінального процесу шляхом проведення відповідної НС(Р)Д.

Ураховуючи, що передання даних перехоплення для подальшого використання іншим правоохоронним органом є окремим втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції, продовжуючи наші міркування, вважаємо, що потрібно визначити, чи було таке втручання виправданим.

ЄСПЛ зазначає, що в контексті захисту даних – як і в контексті прослуховування телефонних розмов, таємного спостереження та прихованого збору розвідувальних даних – важливо мати чіткі, детальні правила, що регулюють обсяг і застосування заходів, а також мінімальні гарантії щодо, серед іншого, тривалості, зберігання, використання, доступу третіх осіб, процедур збереження цілісності та конфіденційності даних і процедур їх знищення, забезпечуючи таким чином достатні гарантії від свавілля та зловживань (рішення ЄСПЛ у справі «Ships Waste Oil Collector B.V. and Others v. the Netherlands» від 1 квітня 2025 року, заява № 2799/16 та 3 інші, § 156).

Незважаючи на те, що, як правило, передання перехоплених даних для використання з новою метою є менш значним, ніж початкове перехоплення комунікацій, воно є суттєвим втручанням у права суб’єкта даних, що має бути обґрунтовано відповідно до вимог пункту 2 статті 8 Конвенції. Тому ЄСПЛ постановив, що передання даних для використання поза початковим кримінальним контекстом їх збору повинно мати законну основу та бути передбачуваним для суб’єкта даних. Важливість достатнього законодавчого обмеження сфери можливих нових способів використання даних також була відзначена ЄСПЛ як гарантія від свавілля та зловживань. ЄСПЛ, крім того, вимагав, щоб таке передання та використання були переконливо обґрунтовані за обставин справи, посилаючись, зокрема, на важливість мети, яку має передання. Зрештою, оцінюючи необхідність у демократичному суспільстві передання даних з метою, що виходить за межі первісного кримінального контексту їх збору, ЄСПЛ врахував, що передання підлягало ефективному судовому перегляду (рішення ЄСПЛ у справі «Ships Waste Oil Collector B.V. and Others v. the Netherlands» від 1 квітня 2025 року, заява № 2799/16 та 3 інші, § 157).

Отже, передання матеріалів НС(Р)Д, отриманих у межах кримінального провадження в результаті втручання у приватне спілкування, та їх використання в дисциплінарному провадженні може бути виправданим за пунктом 2 статті 8 Конвенції, лише якщо воно відповідає закону, має одну або кілька законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції (в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб), та є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення будь-якої такої цілі. Дисциплінарне провадження до таких цілей не належить.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, щоб втручання було «відповідно до закону», воно повинно мати певну основу в національному законодавстві та відповідати вимогам якості: закон має бути доступним для відповідної особи та передбачуваним щодо його наслідків (рішення ЄСПЛ у справі «Ships Waste Oil Collector B.V. and Others v. the Netherlands» від 1 квітня 2025 року, заява № 2799/16 та 3 інші, § 170).

Правову основу проведення НС(Р)Д, захисту інформації під час проведення НС(Р)Д становлять Конституція України, КПК України, КК України, закони України «Про прокуратуру», «Про державну таємницю», «Про оперативно-розшукову діяльність». Процедура здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів урегульована Законом України «Про Вищу раду правосуддя».

Відповідно до приписів цих нормативно-правових актів негласне обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи, аудіо-, відеоконтроль особи, аудіо-, відеоконтроль місця, спостереження за особою, зняття інформації з електронних комунікаційних мереж, електронних інформаційних мереж, накладення арешту на кореспонденцію, здійснення її огляду та виїмки проводяться виключно з метою запобігання вчиненню тяжкого або особливо тяжкого злочину, запобігання і припинення терористичних актів та інших посягань спеціальних служб іноземних держав та організацій, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо (частина третя статті 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», частина друга статті 246 КПК України).

Крім того, зазначені нормативно-правові акти встановлюють, що використання результатів НС(Р)Д, отриманих у результаті втручання у приватне спілкування, допускається лише з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи.

Зокрема, гарантуючи кожному таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, статтею 31 Конституції України визначено, що винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

КПК України містить майже ідентичне положення, відповідно до якого інформація, отримана внаслідок втручання у спілкування, не може бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального провадження (частина третя статті 14). Водночас згідно з частиною третьою статті 15 КПК України не може бути використана інакше як для виконання завдань кримінального провадження також і інформація про приватне життя особи, отримана в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Використання результатів НС(Р)Д в інших цілях урегульоване статтею 257 КПК України, відповідно до якої, якщо в результаті проведення негласної слідчої (розшукової) дії виявлено ознаки кримінального правопорушення, яке не розслідується у даному кримінальному провадженні, то отримана інформація може бути використана в іншому кримінальному провадженні тільки на підставі ухвали слідчого судді, яка постановляється за клопотанням прокурора.

Водночас з аналізу нормативно-правових актів, які становлять правову основу проведення НС(Р)Д і врегульовують процедуру здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів, убачається, що вони не містять жодних положень, які б давали змогу передавати результати НС(Р)Д, отримані унаслідок втручання у приватне спілкування, для їх використання в дисциплінарному провадженні щодо судді.

Принагідно нагадаємо, що згідно з вимогами статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, передання результатів НС(Р)Д, отриманих унаслідок втручання у приватне спілкування, та їх використання в дисциплінарному провадженні щодо суддів не має відповідної правової основи в національному законодавстві України, а отже, не є таким, що «відповідно до закону».

Водночас обґрунтування цього висновку не буде повним, якщо не зазначити про випадки, у яких для легалізації передання результатів НС(Р)Д, отриманих внаслідок втручання в приватне спілкування, та їх використання в дисциплінарному провадженні використовуються письмові дозволи слідчого або прокурора. Зміст зазначених дозволів здебільшого зводиться до того, що орган досудового розслідування, посилаючись як на підставу для їх надання на статтю 222 КПК України, надає дисциплінарному органу дозвіл на розголошення відомостей досудового розслідування в межах певного кримінального провадження.

На нашу думку, варто критично ставитися до таких дозволів слідчих чи прокурорів, оскільки стаття 222 КПК України не надає права слідчому або прокурору передавати результати НС(Р)Д, отримані внаслідок втручання у приватне спілкування, для їх використання в дисциплінарному провадженні. Не надає такого дозволу і пункт 11 частини першої статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро». Протилежний висновок був би явно помилковим.

Частиною першою статті 222 КПК України встановлено, що відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.

До того ж зазначена норма не містить жодної згадки про можливість передання результатів НС(Р)Д поза межами кримінального провадження. Навіть більше, у таких листах-дозволах, як правило, фактично йдеться про надання дозволу Вищій раді правосуддя на розголошення відомостей досудового розслідування в межах кримінального провадження. Дозволу на передання результатів НС(Р)Д, отриманих у результаті втручання у приватне спілкування, для їх використання в дисциплінарному провадженні такі листи-дозволи не містять.

Доцільно констатувати, що КПК України не визначає, що охоплюється змістом поняття «відомості досудового розслідування». Незважаючи на це, аналіз положень КПК України свідчить про те, що результати НС(Р)Д, з-поміж інших даних, належать до відомостей досудового розслідування.

Проте положення частини першої статті 222 КПК України не існують автономно, їх необхідно тлумачити в системному зв’язку з іншими положеннями КПК України.

Використання результатів НС(Р)Д в інших цілях урегульоване зазначеною вище частиною першою статті 257 КПК України, яка також не містить посилання на можливість використання результатів НС(Р)Д у дисциплінарному провадженні.

Вище вже йшлося про те, що інформація, отримана внаслідок втручання у спілкування, так само, як і інформація про приватне життя особи, отримана в порядку, передбаченому КПК України, не може бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального провадження (частина третя статті 14, частина третя статті 15, частина перша статті 257 КПК України).

Отже, якщо й розглядати частину першу статті 222 КПК України як норму, яка дозволяє передання відомостей досудового розслідування за межі кримінального провадження, то в частині передання результатів НС(Р)Д, отриманих у результаті втручання у приватне спілкування, зазначена норма суперечить положенням частини третьої статті 14, частини третьої статті 15, частини першої статті 257 КПК України.

Конституційний Суд України у пункті 2.1 рішення від 18 червня 2020 року № 5-р(II)/2020 констатував, що принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): «закон пізніший має перевагу над давнішим» (lex posterior derogat priori) – «закон спеціальний має перевагу над загальним» (lex specialis derogat generali) – «закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим» (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.

У разі якщо норми нормативних актів рівної юридичної сили містять різні моделі правового регулювання, перевагу при застосуванні слід надавати тій нормі, яка регулює вужче коло суспільних відносин, тобто є спеціальною (постанова Верховного Суду від 29 січня 2019 року у справі № 807/257/14).

Цілком очевидно, що норми частини третьої статті 14, частини третьої статті 15 КПК України є загальними нормами і «відомості досудового розслідування» в частині інформації про приватне життя є приватним випадком щодо загального правила: врегульовують питання використання інформації, яка охоплюється та становить лише частину змісту поняття «відомості досудового розслідування».

Отже, можна дійти висновку, що положення частини першої статті 222 КПК України в системному зв’язку з положеннями частини третьої статті 14, частини третьої статті 15, частини першої статті 257 КПК України, не надають право слідчому або прокурору передавати результати НС(Р)Д, отриманих унаслідок втручання у приватне спілкування, для їх використання в дисциплінарному провадженні щодо судді.

Доцільно підкреслити, що в системі видів публічно-правової відповідальності кримінальна відповідальність є найсуворішою, зважаючи на ступінь обмеження прав і свобод, що загрожують особі, яка її зазнає. Відповідно і процес її забезпечення та притягнення до неї (власне, кримінальний процес) містить такі дозволені законом дії агентів держави, які спрямовані на максимально ефективне збирання і закріплення доказів, та які неприпустимі в інших процесах, предметом яких також є питання публічної відповідальності особи, але не настільки значної, як кримінальна. Складно навіть уявити ситуацію, за якої б законодавець, щоб уникнути свавілля та зловживань, обмежив можливість використання таких матеріалів не інакше як з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи та дозволив використання таких матеріалів в іншому кримінальному провадженні тільки на підставі ухвали слідчого судді, і водночас надав слідчому та прокурору безмежне право передавати відповідні матеріали будь-яким особам і органам. Та обставина, що результати НС(Р)Д, отриманих внаслідок втручання у приватне спілкування, були поіменовані та передані як «відомості досудового розслідування», не скасовує визначені Конвенцією, Конституцією України та КПК України гарантії та обмеження на передання та використання таких матеріалів. Крім того, у частині першій статті 87 КПК України зазначено, що недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Докази, отримані завдяки недопустимим доказам, є також недопустимими.

Зрештою, якщо гіпотетично припустити, що частина перша статті 222 КПК України існує автономно і, всупереч іншим положенням КПК України, надає слідчому або прокурору право передавати результати НС(Р)Д, отриманих унаслідок втручання у приватне спілкування, для їх використання у дисциплінарному провадженні щодо судді, ця норма явно не відповідає вимогам якості закону. Варто повторити, що відповідно до усталеної практики ЄСПЛ для того, щоб втручання було «відповідним до закону», воно повинно мати певну основу в національному законодавстві і відповідати вимогам якості: закон має бути доступним для відповідної особи та передбачуваним щодо його наслідків.

ЄСПЛ зробив висновок, що передання перехоплених матеріалів за межі початкового кримінального контексту для їх збору повинно обмежуватися такими матеріалами, які були зібрані у спосіб, що відповідає Конвенції. Обставини, за яких може відбуватися таке передання, повинні бути чітко визначені в національному законодавстві. У цьому контексті ЄСПЛ відзначив, що у разі, коли повноваження, надані виконавчій владі, здійснюються таємно, ризики свавілля та зловживань є очевидними. Саме тому вкрай важливо мати достатньо чіткі правила щодо того, коли передання даних перехоплення може відбуватися без відома зацікавлених сторін. Внутрішнє законодавство має бути достатньо чітким, щоб дати громадянам належне уявлення про обставини й умови, за яких органи державної влади уповноважені вдаватися до будь-яких таких заходів. Крім того, оскільки практичне впровадження таких заходів не підлягає контролю з боку відповідних осіб або широкої громадськості, закон повинен чітко визначати обсяг будь-яких дискреційних повноважень, наданих компетентним органам, та спосіб їх здійснення, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання. Закон повинен передбачати гарантії щодо перевірки, зберігання, використання, подальшої передачі та знищення переданих даних (рішення ЄСПЛ у справі «Ships Waste Oil Collector B.V. and Others v. the Netherlands» від 1 квітня 2025 року, заява № 2799/16 та 3 інші, § 160).

З аналізу частини першої статті 222 КПК України, пункту 11 частини першої статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» вбачається, що ці норми не визначають обставин, за яких слідчий, прокурор або детектив мають право передавати результати НС(Р)Д, отриманих унаслідок втручання у приватне спілкування, за межі кримінального провадження, так само, як і не визначає умов, мети, підстав, обсягу дискреційних повноважень слідчого чи прокурора та способу їх здійснення, кола суб’єктів, яким допускається передача таких матеріалів. За таких обставин доходимо висновку, що, якщо і розцінювати частину першу статті 222 КПК України як таку, що надає слідчому, детективу або прокурору право передавати результати НС(Р)Д, отриманих унаслідок втручання у приватне спілкування, за межі кримінального провадження, ця норма не відповідає вимозі передбачуваності як складника верховенства права.

З огляду на зазначене вважаємо, що передача результатів НС(Р)Д, отриманих унаслідок втручання у приватне спілкування, та їх використання в дисциплінарному провадженні не були «відповідними до закону» у значенні пункту 2 статті 8 Конвенції.

Згідно із прецедентною практикою ЄСПЛ, якщо було доведено, що втручання не відповідало закону, то зазвичай порушення статті 8 Конвенції встановлюються без визначення того, чи переслідувало втручання «законну мету», чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві». Дійшовши висновку, що втручання не можна вважати здійсненим «згідно із законом», ЄСПЛ констатував порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що не зобов’язаний визначати, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення однієї із цілей, перелічених у пункті 2 статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Berlizev v. Ukraine» від 8 липня 2021 року, заява № 43571/12, §§ 39, 41 та 42).

Беручи до уваги викладені міркування, також не вважаємо за необхідне розглядати, чи були виконані інші вимоги пункту 2 статті 8 Конвенції. Установивши, що передання результатів НС(Р)Д, отриманих унаслідок втручання у приватне спілкування, та їх використання в дисциплінарному провадженні щодо суддів не має відповідної правової основи в національному законодавстві України, здійснюється не «відповідно до закону» і всупереч закону, доходимо висновку, що має місце порушення статті 8 Конвенції.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.