Таємні відомості в дисциплінарних справах суддів: коли порушують право на справедливий суд
Член Вищої ради правосуддя, суддя Верховного Суду Сергій Бурлаков у своїй статті стверджує, що дисциплінарне провадження щодо судді підпадає під дію статті 6 Конвенції про захист прав людини (право на справедливий суд), а використання в ньому матеріалів негласних слідчих (розшукових) дій, здобутих шляхом втручання у приватне спілкування, створює ризик порушення цього права (далі текст статті):
- ПОРУШЕННЯ ПРАВА ОСОБИ НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД У РАЗІ ВИКОРИСТАННЯ ТАЄМНИХ ВІДОМОСТЕЙ В ДИСЦИПЛІНАРНОМУ ПРОВАДЖЕННІ ЩОДО СУДДІ
Використання матеріалів НС(Р)Д, отриманих унаслідок втручання у приватне спілкування, в дисциплінарному провадженні також може порушувати право особи на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції, яка передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Для застосування цього правила у дисциплінарному провадженні стосовно судді спочатку необхідно встановити: а) чи є Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) «судом» у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції та б) чи поширюються на спірні відносини гарантії статті 6 Конвенції.
З першого погляду для будь-якого спеціаліста в галузі права з урахуванням численних висновків Великої Палати Верховного Суду відповідь є очевидною – так, Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) є «судом» у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції.
2.1. Чи є Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) «судом» у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції та чи поширюються на дисциплінарні провадження щодо суддів гарантії статті 6 Конвенції?
Для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції «суд» не обов’язково має бути судом загальної юрисдикції, що входить до стандартної системи судочинства відповідної країни (рішення ЄСПЛ у справі «Xhoxhaj v. Albania» від 9 лютого 2021 року, заява № 15227/19, § 284). Він може бути створений для вирішення конкретних питань, що можуть бути належним чином розглянуті поза межами звичайної судової системи. Орган, який не належить до судів Держави, може, однак, для цілей пункту 1 статті 6 підпадати під поняття «суд» у матеріальному значенні цього терміна (рішення ЄСПЛ у справі «Sramek v. Austria» від 22 жовтня 1984 року, заява № 8790/79, § 36). Лише той факт, що орган виконує багато функцій (адміністративну, регулятивну, судову, консультативну та дисциплінарну) сам по собі не суперечить визначенню органу як «суду» (рішення ЄСПЛ у справі «H v. Belgium» від 30 листопада 1987 року, заява № 8950/80, § 50).
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду дисциплінарні палати Вищої ради правосуддя у провадженні щодо притягнення судді до дисциплінарної відповідальності є квазісудом першої інстанції в розумінні стандартів за статтею 6 Конвенції. При розгляді Вищою радою правосуддя скарги на рішення її дисциплінарних палат по суті відбувається апеляційний перегляд (пункт 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 11-274сап21; пункт 22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2025 року у справі № 990SCGC/24/24).
З огляду на правовий статус, склад, функції, повноваження Вищої ради правосуддя та її дисциплінарних органів, у тому числі повноваження виносити рішення в дисциплінарних провадженнях щодо суддів аж до подання про звільнення судді з посади, немає підстав вважати інакше. Погоджуємося з тим, що Вища рада правосуддя та її дисциплінарні органи для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції підпадають під поняття «суд» у матеріальному значенні цього терміна. Необхідно зазначити, що наділення цих органів аналогами судових функцій у дисциплінарних провадженнях щодо суддів покладає на них обов’язок дотримання гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції. Орган, який не дотримується процесуальних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, не може вважатися «судом», установленим законом (рішення ЄСПЛ у справі «Eminağaoğlu v. Turkey» від 9 березня 2021 року, заява № 76521/12, §§ 99-105). Дійшовши висновку, що під час розгляду дисциплінарної справи Вища рада правосуддя та її дисциплінарні органи зобов’язані забезпечити право особи на справедливий суд, необхідно зазначити, що пункт 1 статті 6 Конвенції застосовується як у разі спору про цивільні права та обов’язки, так і при пред’явленні кримінального звинувачення, при цьому пункт 3 цієї статті захищає лише осіб, «звинувачених у вчиненні кримінального злочину».
Водночас, у різних справах ЄСПЛ розглядав застосування кримінально-правового аспекту пункту 1 статті 6 до дисциплінарного провадження. Він давно встановив, що дисциплінарне провадження як таке не може розглядатися як «кримінальне» (рішення ЄСПЛ у справі «Le Compte, Van. Leuven and De Meyere v. Belgium» від 23 червня 1981 року, заяви № 6878/75 та № 7238/75, § 42 та рішення ЄСПЛ у справі «Serge Durand contre la France» від 31 січня 2012 року, заява № 10212/07, § 56). Ці справи стосувалися кількох професійних категорій, у тому числі суддів (рішення ЄСПЛ у справі «Oleksandr Volkov v. Ukraine» від 9 січня 2013 року, заява № 21722/11, § 92-95; рішення ЄСПЛ у справі «Di Giovanni v. Italy» від 9 липня 2013 року, заява № 51160/06, § 35; рішення ЄСПЛ у справі «Sturua v. Georgia» від 28 березня 2017 року, заява № 45729/05, § 28; рішення ЄСПЛ у справі «Kamenos v. Cyprus» від 31 жовтня 2017 року, заява № 147/07, §§ 50 – 53).
Отже, Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) є «судом» у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції, який під час здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів зобов’язаний дотримуватися процесуальних гарантій пункту 1 статті 6 Конвенції у його цивільному аспекті.
Ураховуючи такий попередній висновок виникає необхідність проаналізувати, чи не призводить до порушення зазначених гарантій використання Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя (Вищою радою правосуддя) в дисциплінарному провадженні матеріалів НС(Р)Д, зібраних у кримінальному провадженні унаслідок втручання у приватне спілкування.
2.2. Чи не призводить до порушення гарантій пункту 1 статті 6 Конвенції використання Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя (Вищою радою правосуддя) в дисциплінарному провадженні матеріалів НС(Р)Д, зібраних у кримінальному провадженні унаслідок втручання у приватне спілкування?
Стосовно цього насамперед зазначимо, що право на справедливий судовий розгляд має тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, у якій, зокрема, проголошено, що верховенство права є частиною спільної спадщини Договірних Держав. Свавілля тягне за собою заперечення принципу верховенства права й не може бути допустимим щодо процесуальних прав так само, як і щодо матеріальних прав (рішення ЄСПЛ у справі «Grzęda v. Poland» від 15 березня 2022 року, заява № 43572/18, § 339). ЄСПЛ стверджує, що органи державної влади мають забезпечувати виконання вимог «справедливого суду» Конвенції в кожній окремій справі (рішення ЄСПЛ у справі «Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands» від 27 жовтня 1993 року, заява № 14448/88, § 33).
Розглядаючи скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції в контексті справедливості цивільно-правового розгляду, ЄСПЛ вказав на необхідність відповісти на запитання, яке полягає в тому, чи було провадження загалом, з урахуванням способу отримання доказів, справедливим. Це передбачає вивчення стверджуваної «незаконності» та, якщо йдеться про порушення іншого права Конвенції, характеру виявленого порушення. Щодо оцінки характеру протиправності або встановленого порушення Конвенції, то питання про те, чи використання як доказу інформації, отриманої з порушенням статті 8 Конвенції або національного законодавства, зробило судовий розгляд загалом несправедливим, що суперечить статті 6 Конвенції, має визначатися з урахуванням усіх обставин справи, у тому числі поваги до права заявника на захист, а також якості та важливості відповідних доказів. Зокрема, необхідно перевірити, чи було надано заявнику можливість оскаржити достовірність доказів та заперечити їх використання. Крім того, необхідно враховувати якість доказів, а також питання про те, чи обставини, за яких вони були отримані, ставлять під сумнів їхню достовірність або точність (рішення ЄСПЛ у справі «López Ribalda and Others v. Spain» від 17 жовтня 2019 року, заяви № 1874/13 та № 8567/13, §§ 150-152).
ЄСПЛ у рішенні у справі «Adomaitis v. Lithuania», що стосувалася таємного перехоплення телефонних розмов із метою забезпечення підстав для дисциплінарного стягнення начальника в’язниці у вигляді звільнення, щодо ефективності розгляду також зазначив, що наглядовий орган повинен мати можливість перевірити, чи були спірні заходи законно санкціоновані та реалізовані (рішення ЄСПЛ у справі «Adomaitis v. Lithuania» від 18 січня 2022 року, заява № 14833/18, § 68).
ЄСПЛ у рішенні у справі «Kraska v. Switzerland» визначив, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов’язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами (рішення ЄСПЛ у справі «Kraska v. Switzerland» від 19 квітня 1993 року, заява № 13942/88, § 30).
Подальший аналіз зобов’язує розглянути питання, чи може реально Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) забезпечити право особи на справедливий суд у контексті наведених вище позицій ЄСПЛ.
Для зручності теоретичного аналізу змоделюємо ситуацію, за якої за результатами розгляду дисциплінарної справи підстава для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності була встановлена Дисциплінарною палатою Вищої ради правосуддя (Вищою радою правосуддя) виключно на основі матеріалів НС(Р)Д, отриманих шляхом втручання в гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції право на повагу до приватного життя і кореспонденції. При цьому в межах дисциплінарної справи до Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя (Вищої ради правосуддя) суддя надав письмові (усні) пояснення по суті дисциплінарної скарги та висловив заперечення щодо використання в дисциплінарному провадженні як доказів матеріалів НС(Р)Д. Уявімо, що своє заперечення суддя обґрунтував тим, що відповідні матеріали НС(Р)Д були отримані в межах і для цілей кримінального провадження, а тому можуть бути використані виключно для виконання завдань кримінального провадження та не можуть бути використані в дисциплінарному провадженні щодо судді.
Уявімо, що, незважаючи на те, що відповідні доводи судді були слушними й важливими, Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) повністю їх проігнорувала, лише зазначивши, що Закон України «Про Вищу раду правосуддя» не містить вимог стосовно належності та допустимості доказів.
За таких обставин видається, що, ігноруючи конкретний, доречний і важливий аргумент судді, щодо якого відкрито дисциплінарну справу, Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) не виконала своїх зобов’язань здійснити ґрунтовний розгляд поданих суддею аргументів та вже лише цим допустила порушення права особи на справедливий судовий розгляд.
Навіть більше, стверджуючи про відсутність визначених законодавством вимог щодо належності та допустимості доказів, Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) фактично констатувала, що має безмежні дискреційні повноваження у вирішенні питань належності та допустимості доказів та їх оцінки, що саме по собі ставить під сумнів дотримання дисциплінарним органом гарантованого особі права на справедливий суд, оскільки не відповідає принципу верховенства права, яке, з-поміж іншого, з метою убезпечення осіб від свавілля держави, вимагає наявності законодавчих приписів, якими обмежуються дискреційні повноваження органів державної влади, у тому числі судів (один із аспектів принципу законності, який є одним з елементів принципу верховенства права). Залишається тільки сподіватися, що не настане той момент, коли твердженням про відсутність визначених законодавством вимог щодо належності та допустимості доказів виправдовуватиметься використанням доказів, отриманих унаслідок катування чи інших ганебних явищ середньовіччя.
Утім, у змодельованій теоретичній ситуації характерним є не лише те, що висновок Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя (Вищої ради правосуддя) про можливість використання як доказів матеріалів НС(Р)Д обґрунтований відсутністю визначених законодавством вимог щодо належності та допустимості доказів, а й те, що використання таких матеріалів суперечить статті 31 Конституції України. І з цього приводу доречно повторити наведену нами на початку цієї статті тезу про те, що стаття 31 Конституції України порівняно з пунктом 2 статті 8 Конвенції значно обмежує коло законних цілей, які виправдовують втручання в таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.
Зазвичай уникаючи розгляду помилок щодо питань факту або права, яких припустилися національні суди, ЄСПЛ у низці справ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у випадках, коли допущені помилки є «свавільними або явно необґрунтованими». Так було, наприклад, у справі «Dulaurans v. France» від 21 березня 2000 року, заява № 34553/97 (§ 38), у якій ЄСПЛ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції через «явну помилку в оцінці» – тобто помилку факту або права, допущену національним судом, яка є настільки «очевидною», що може бути охарактеризована як «явна» в тому сенсі, що жоден розумний суд не міг би її допустити, як це було підкреслено в пункті 61 рішення ЄСПЛ у справі «Bochan v. Ukraine (№ 2)» від 5 лютого 2015 року, заява № 22251/08; § 170 рішення ЄСПЛ у справі «Khamidov v. Russia» від 15 листопада 2007 року, заява № 72118/01, у якій оскаржуване провадження було «грубо свавільним».
На жаль, доходжу висновку, що в уявно змодельованому дисциплінарному провадженні може мати місце саме така очевидна та явна помилка, оскільки, використовуючи як доказ матеріали НС(Р)Д, отримані унаслідок втручання у гарантоване особі право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, дисциплінарний орган свавільно нехтує конституційною гарантією на таємницю кореспонденції та допускає серйозне та кричуще порушення одного з фундаментальних прав людини, визначених і гарантованих Основним Законом України.
Відповідно до статті 31 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
У Конституції України встановлено, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1); людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (стаття 3); усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21); конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (частина друга статті 22).
В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії (частини перша, друга статті 8 Конституції України).
Визначення в Конституції України людини як найвищої соціальної цінності в Україні покладає обов’язок як на державу, так і на її громадян виявляти необхідну повагу до кожної людини. Частиною першою статті 68 Основного Закону України передбачено, що кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Держава зобов’язана не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень конституційних прав, а й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожною особою, яка перебуває під її юрисдикцією (Рішення Конституційного Суду України від 5 червня 2019 року у справі № 3-р(І)/2019).
Таким чином, під час розгляду дисциплінарної справи Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) зобов’язана забезпечити дотримання прав і свобод людини, гарантованих Конституцією України. Виконуючи зазначений обов’язок, дисциплінарний орган зобов’язаний детально розглянути аргументи судді щодо неможливості використання матеріалів негласних слідчих (розшукових) дій у дисциплінарному провадженні щодо судді з урахуванням положень статті 31 Конституції України.
Положення зазначеної норми не є розпливчатими й двозначними. Перше речення статті 31 Конституції України чітко визначає безумовне та всеосяжне право особи на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.
Друге речення встановлює вичерпний перелік винятків із зазначеного права, які можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. Цим положенням Конституції України фактично врегульовано питання забезпечення справедливого балансу між правами фізичних осіб та інтересами суспільства, відповідно до якого можливість втручання в гарантовані статтею 31 права виправдовується чітко визначеною метою. Оскільки друге речення статті 31 Конституції України передбачає виняток із права, гарантованого в першому реченні цієї норми, його потрібно тлумачити обмежено. Отже, втручання в гарантоване право особи на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції є допустимими згідно з Конституцією України лише з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. Крім зазначеного винятку, стаття 31 Конституції України не містить жодних умов, дотримання яких обумовлювало би відміну або скасування прав, гарантованих цією нормою. Оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії та покликані гарантувати практичні та ефективні права, право особи на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції гарантується також у випадках, коли їх зміст з тих чи інших причин став доступний третім особам у зв’язку з порушенням обмежень, установлених статтею 31, та поза волею суб’єкта відповідних прав. У протилежному випадку положення статті 31 Конституції України були б ілюзорними та повністю неефективними, оскільки не важко зрозуміти, як поява такої інформації у відкритому доступі може використовуватися для її легітимізації з метою обходу суворих законодавчих обмежень на її використання.
Під час розгляду дисциплінарної справи Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) встановлює наявність або відсутність обставин, що є підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Водночас запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи не є ні метою, ні завданням дисциплінарного провадження, вирішення зазначених питань здійснюють відповідні органи в порядку, визначеному кримінальним процесуальним законодавством України.
Таким чином, установлені статтею 31 Конституції України випадки, які дозволяють втручання в гарантоване право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, не дозволяють використовувати в дисциплінарних провадженнях як доказ матеріали НС(Р)Д.
Ураховуючи, що в уявно змодельованій ситуації єдиними доказами на підтвердження обставин, що можуть стати підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, є виключно матеріали НС(Р)Д, використання яких у дисциплінарному провадженні не дозволено Конституцією України, можна констатувати, що на підставі таких доказів Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) не може в жодному разі дійти висновку про наявність у діях судді складу дисциплінарного проступку і, як наслідок, притягнути суддю до дисциплінарної відповідальності.
Я підтримую тезу про те, що будь-які злочинні дії є недопустимими, тим більше, якщо такі дії порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя. Водночас, якщо такі дії є настільки ганебними та суспільно небезпечними, що відповідно до статті 31 Конституції України виправдовують втручання у право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, особа, за наявності для цього підстав, повинна постати перед судом, уповноваженим законом установити істину у кримінальній справі, у належній правовій процедурі. На наше глибоке переконання, Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя (Вища рада правосуддя) як квазісуд під час ухвалення рішення в дисциплінарній справі не може в ім’я правосуддя порушувати принцип верховенства права, ґрунтуючи своє рішення виключно на доказах, використання яких у дисциплінарному провадженні не дозволено Основним Законом України та порушує конституційне право особи на таємницю кореспонденції.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
