КСУ оприлюднив рішення щодо критерій, за якими застава має бути реальною альтернативою триманню під вартою
Як раніше писала «Судово-юридична газета», Другий сенат Конституційного Суду України 21 липня на пленарному засіданні розглянув справу та ухвалив Рішення № 9-р(ІІ)/2026 за конституційною скаргою Дудіна Романа Володимировича щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу п’ятого частини п’ятої статті 182 Кримінального процесуального кодексу України. Про це повідомляє КСУ.
Суддя-доповідач у цій справі – суддя Конституційного Суду України Василь Лемак.
Оспорюваним приписом Кодексу встановлено, що у виключних випадках, якщо слідчий суддя, суд встановить, що застава у зазначених межах не здатна забезпечити виконання особою, що підозрюється, обвинувачується у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, покладених на неї обов’язків, застава може бути призначена у розмірі, який перевищує вісімдесят чи триста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб відповідно.
Конституційний Суд України у своєму Рішенні зазначає, що законодавче унормування застави, розмір якої покладає на особу, яку підозрюють чи обвинувачують, значне фінансове зобов’язання, має бути спрямоване на ефективну мотивацію особи утримуватися від неправомірної поведінки, оскільки лише в такий спосіб застава є реальною альтернативою запобіжному заходу у виді тримання під вартою. Тому законодавче врегулювання застави вимагає індивідуалізації стосовно особи, яку підозрюють чи обвинувачують, а також щодо обставин кримінального провадження, тобто розмір застави має бути відчутним для особи, однак не таким, що фактично унеможливлює її альтернативність триманню під вартою.
Правовий сенс інституту застави як засобу, що є менш обтяжливим втручанням держави у право на свободу та особисту недоторканність, гарантоване частиною першою статті 29 Основного Закону України, полягає в тому, що особа має реальну можливість замінити запобіжний захід у виді тримання під вартою на запобіжний захід у виді застави, беручи на себе одночасно процесуальні обов’язки, які випливають із досягнення завдань кримінального провадження. Застосування застави уможливлює досягнення цих завдань без застосування до підозрюваного чи обвинуваченого найсуворішого запобіжного заходу – тримання під вартою.
У другому реченні частини четвертої статті 182 Кодексу законодавець установив, що „розмір застави повинен достатньою мірою гарантувати виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов’язків та не може бути завідомо непомірним для нього“.
Конституційний Суд України окремо зауважує, що вимоги частини четвертої статті 182 Кодексу щодо обов’язку врахування обставин, ризиків та заборони завідомо непомірного розміру застави мають загальний характер та є застосовними й у виключних випадках, передбачених оспорюваними приписами Кодексу – абзацом п’ятим частини п’ятої статті 182 Кодексу.
Конституційний Суд України дійшов висновку, що абзац п’ятий частини п’ятої статті 182 Кодексу у взаємозв’язку з приписами частини четвертої статті 182, частини третьої статті 183 Кодексу встановлює параметри (обставини, ризики), які дають змогу слідчому судді, суду у вмотивованому рішенні на підставі індивідуальної оцінки таких критеріїв призначити справедливий та домірний розмір застави також і в тих випадках, коли застава у зазначених Кодексом межах (вісімдесят чи триста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб відповідно) не здатна забезпечити виконання особою, яку підозрюють чи обвинувачують у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, покладених на неї обов’язків у кримінальному провадженні.
Ураховуючи те, що законодавець не встановив максимального розміру (верхньої межі) застави у виключних випадках, зазначених в оспорюваних приписах Кодексу, Конституційний Суд України акцентує на тому, що майнова й інша соціальна диференціація сучасного суспільства є значною, а тому
будь-який максимальний розмір застави може виявитися нерелевантним у забезпеченні стримувальної ролі застави як запобіжного заходу в кримінальному провадженні.
Конституційний Суд України зважає на те, що оспорювані приписи Кодексу у взаємозв’язку з іншими приписами Кодексу передбачають потребу враховувати майновий стан особи, а тому дають змогу слідчому судді, суду на підставі індивідуальної оцінки визначити для неї такий розмір застави, який має стримувальний характер для кожної особи незалежно від показників її майнового стану.
Конституційний Суд України вважає, що абзац п’ятий частини п’ятої статті 182 Кодексу у взаємозв’язку з частиною четвертою статті 182 Кодексу є виправданим із огляду на вагомість таких конституційних цінностей, як право на свободу та особисту недоторканність (частина перша статті 29 Конституції України) та інтереси здійснення правосуддя відповідно до основних засад судочинства (частина друга статті 129 Конституції України).
Конституційний Суд України звертає увагу, що практика застосування оспорюваних приписів Кодексу судами системи судоустрою України має ознаки непослідовності та внутрішніх суперечностей.
Визнаючи абзац п’ятий частини п’ятої статті 182 Кодексу таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), Конституційний Суд України наголошує на суворій потребі його тлумачення та застосування судами системи судоустрою України з урахуванням сумісності цих приписів Кодексу з нормами, принципами й цінностями Конституції України, Конвенцією, а також практики Європейського суду з прав людини та спільної європейської конституційної традиції.
Конституційний Суд України вказує, що для реального досягнення мети альтернативності застави запобіжному заходу у виді тримання під вартою відповідно до усталених позицій Європейського суду з прав людини, визначаючи розмір застави у виключних випадках, слідчий суддя, суд у судовому рішенні зобов’язаний навести аргументи, які підтверджують установлення розміру застави поза граничними межами, визначеними оспорюваними приписами Кодексу.
Конституційний Суд України, враховуючи практику Європейського суду з прав людини, вважає, що для запобігання перетворенню застави на завуальований спосіб тримання особи під вартою слідчий суддя, суд, визначаючи розмір застави в судовому рішенні, повинен обґрунтувати фінансову спроможність особи, оцінити її легальні доходи й активи, урахувати не лише розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а й інші обставини, визначені Кодексом, а також наявність осіб, які перебувають на утриманні цієї особи; водночас активи для сплати визначеного розміру застави мають бути доступними особі, яку підозрюють чи обвинувачують, зокрема має бути враховано обставину, що стала підставою для накладення арешту на майно особи в межах кримінального провадження.
Із урахуванням позицій Європейського суду з прав людини Конституційний Суд України виходячи з принципу, за яким усі сумніви й припущення мають тлумачитися на користь особи, яку підозрюють чи обвинувачують, окремо наголошує на обов’язку слідчого судді, суду ретельно мотивувати розмір застави, зокрема, з посиланням на документи про фінансовий стан особи, обґрунтовувати кожний складник, що формує загальний розмір застави, уникати припущень про матеріальну спроможність особи, зазначати, чому саме такий розмір застави є достатнім для запобігання ризику переховування особи від органів досудового розслідування та суду, ураховувати її соціальні зв’язки (сім’ю, інші особисті комунікації), а також зв’язки за кордоном .
З огляду на викладене Конституційний Суд України наголошує, що саме дотримання слідчим суддею, судом наведених юридичних позицій щодо реальної альтернативності застави триманню під вартою забезпечує таке застосування абзацу п’ятого частини п’ятої статті 182 Кодексу, яке є сумісним із вимогами частини другої статті 29 Конституції України.
Дослідивши питання, порушені в конституційній скарзі, Суд визнав таким що відповідає Конституції України (є конституційним), абзац п’ятий частини п’ятої статті 182 Кримінального процесуального кодексу України.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
