Рівненський апеляційний суд задовольнив скаргу аграрної фірми та скасував рішення першої інстанції, яким було задоволено позов про повернення земельної ділянки та анулювання записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Суть спору полягала у тому, що власник землі заперечував факт укладення договору оренди, натомість орендар наполягав на існуванні договірних правовідносин. Про це повідомляє пресслужба суду.
Апеляційний суд встановив, що позивачеві згідно з розпорядженням однієї з районних державних адміністрацій Рівненщини виділено в натурі земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства, право власності на яке він зареєстрував у відповідності до норм чинного законодавства.
У матеріалах справи міститься Інформаційна довідка про внесення державним реєстратором запису про право оренди спірної земельної ділянки, що належить позивачеві, строком на 7 років на підставі договору оренди землі, а також копії квитанцій про сплату орендарем орендної плати за її користування.
Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, заперечуючи укладення між ними договору оренди землі, посилаючись на те, що він цей договір не підписував, оскільки на дату укладення правочину не набув права власності на спірну земельну ділянку.
Задовольняючи позов про витребування у відповідача земельної ділянки та скасування записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, суд першої інстанції послався на те, що твердження позивача про неукладеність правочину відповідачем не спростовані, і це є підставою вважати неукладеним договір оренди землі.
Колегія суддів, переглядаючи апеляційну скаргу, подану представником аграрної фірми на це судове рішення, прийшла до висновку про її задоволення за наступних підстав.
Суд попередньої інстанції, стверджуючи, що договір між сторонами не укладався та не підписувався, мав врахувати, що саме позивач повинен доводити те, що він не підписував договір як результат домовленості двох сторін, спрямованої на встановлення певних цивільних прав та обов’язків, відповідно — що між сторонами не виникли правові відносини з договору оренди землі, оскільки позивач не виявив своєї волі на укладення таких правочинів. Натомість відповідач має доводити виникнення між сторонами правовідносин з договору оренди землі, виконання такого договору сторонами внаслідок досягнення домовленості з приводу користування земельною ділянкою орендодавця та отримання останнім орендної плати.
Вказане відповідає правовій позиції Верховного Суду, що висловлена ним у постанові від 01 лютого 2023 року у справі № 530/130/21.
На спростування доказів позивача про те, що договір оренди належної йому земельної ділянки не укладався, відповідач надав суду першої інстанції докази визнання позивачем факту укладення договору — квитанції про виплату передбаченої договором орендної плати, яку позивач отримував.
Зазначені докази вказують на те, що між сторонами існують договірні відносини, які свідчать про наявність волевиявлення позивача на укладення спірного договору, незважаючи на заперечення ним факту підписання цього правочину.
Верховний Суд у постанові від 01.02.2023 року у справі № 530/130/21, переглядаючи рішення судів у справі з подібними правовідносинами, зазначив таке: «Верховний Суд наголошує на тому, що у справі, яка переглядається, позивачі довели лише факт не підписання ними текстів договорів, проте їхні фактичні дії щодо отримання орендної плати, укладення додаткових угод до договорів оренди землі переконливо доводять визнання ними фактів укладення згаданих договорів з відповідачем, що відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21), ухваленій після подання касаційної скарги у справі, що переглядається, а тому Верховний Суд має повноваження вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України та застосувати цей правовий висновок до спірних правовідносин».
У зв’язку з наведеним, висновок суду першої інстанції про неукладеність між сторонами договору оренди землі, та, як наслідок, наявність підстав для повернення земельної ділянки, є помилковим, оскільки місцевий суд обмежив предмет доказування у справі лише встановленням факту підписання чи не підписання договору.
Такі висновки суперечать правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, зробленим у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21), що виконання правочину його учасниками може бути способом волевиявлення до вчинення правочину відповідно до його істотних умов, передбачених законодавством.
Помилковим є також висновок суду попередньої інстанції про неукладеність договору на підставі твердження позивача про те, що кадастровий номер спірній земельній ділянці присвоєний пізніше, аніж був укладений договір оренди землі.
На думку апеляційного суду, зазначені факти можуть свідчити про допущену при укладенні договору помилку в даті договору, але жодним чином не вказувати на неукладеність правочину. Крім цього, право оренди на вказану ділянку зареєстроване за відповідачем на день набуття позивачем права власності на спірну земельну ділянку.
Враховуючи те, що суд попередньої інстанції неповно з’ясував фактичні обставини справи, неправильно застосував норми матеріального права, Рівненський апеляційний суд скасував оскаржуване рішення й ухвалив нове, яким відмовив у задоволенні позову про витребування земельної ділянки та скасування рішень у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.