Після розірвання договору довічного утримання не можна окремо вимагати право власності — позиція Верховного Суду
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу на судові рішення у справі № 463/2891/14-ц про визнання права власності на квартиру, що виникла з правовідносин договору довічного утримання.
Предметом перегляду стало питання можливості визнання права власності на частину майна після розірвання такого договору.
Суть справи
У червні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом про визнання права власності на квартиру, посилаючись на укладений 22 травня 2004 року договір довічного утримання, посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований у відповідному реєстрі.
За умовами договору позивач зобов’язався забезпечувати відчужувача довічним матеріальним утриманням у натуральній формі, що включало безоплатне проживання, триразове харчування, забезпечення одягом, лікарськими засобами, надання побутових послуг, а також здійснення догляду та надання необхідної допомоги. Договором також було передбачено обмеження щодо вселення та реєстрації інших осіб у квартирі. Вартість такого утримання сторони визначили у розмірі 350 грн щомісячно.
Позивач зазначав, що належно виконував умови договору протягом тривалого часу, однак у подальшому відчужувач звернулася до суду з вимогою про його розірвання. Рішенням апеляційного суду договір було розірвано у зв’язку з неможливістю подальшого виконання, а право власності на квартиру визнано за відчужувачем.
Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що фактичні витрати на виконання договору значно перевищували встановлений розмір щомісячного забезпечення та загалом перевищили вартість квартири на момент укладення договору. На цій підставі він вважав, що має право на набуття права власності на спірне майно.
Під час розгляду справи було також встановлено, що позивач на підтвердження виконання зобов’язань надавав докази здійснення витрат, зокрема оплати комунальних послуг, зв’язку, електроенергії, газу, а також грошових переказів.
У зв’язку зі смертю первісного відповідача до участі у справі було залучено правонаступника.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, частково задовольнив позов та визнав за позивачем право власності на одну другу частину квартири.
Суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач належно виконував свої обов’язки за договором, однак ці обставини оспорювалися у касаційній скарзі та не мають вирішального значення для вирішення спору.
З огляду на це суди застосували положення частини другої статті 756 Цивільного кодексу України та дійшли висновку про наявність підстав для залишення за набувачем права власності на частину майна.
Доводи відповідача щодо неналежного виконання договору судами були відхилені як необґрунтовані.
Позиція та висновки Верховного Суду
Верховний Суд зазначив, що підстави касаційного оскарження визначені у частині другій статті 389 ЦПК України, та дійшов висновку про обґрунтованість касаційної скарги.
Суд касаційної інстанції наголосив, що відповідно до частин першої, другої та п’ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим, тобто ухваленим відповідно до норм матеріального права з дотриманням процесуальних норм та на підставі повно і всебічно встановлених обставин справи.
Верховний Суд встановив, що у попередній справі про розірвання договору довічного утримання вже було вирішено питання щодо правового режиму спірної квартири, зокрема визнано право власності на неї за відчужувачем. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 22 листопада 2012 року у справі № 1312/1002/12 вже було розірвано договір довічного утримання та визнано право власності на квартиру за відчужувачем.
За таких обставин суди попередніх інстанцій, визнаючи право власності за позивачем на частину квартири, фактично поставили під сумнів судове рішення, яке набрало законної сили, що суперечить принципу обов’язковості судових рішень, закріпленому у Конституції України та ЦПК України.
Верховний Суд погодився з доводами касаційної скарги про те, що положення частини другої статті 756 ЦК України не передбачає можливості пред’явлення самостійного позову про визнання права власності, а відповідне питання мало вирішуватися виключно в межах справи про розірвання договору довічного утримання, в якій воно вже було вирішене судом.
При цьому у справі, в якій розглядався спір про розірвання договору, позивач не заявляв вимоги про залишення за ним права на частину майна.
Крім того, суд звернув увагу, що право власності на всю квартиру вже було визнано за відчужувачем у попередньому судовому рішенні.
З урахуванням викладеного Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, у зв’язку з чим їхні рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Також Верховний Суд здійснив новий розподіл судових витрат та стягнув з позивача на користь відповідача судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг у загальному розмірі 9 327,50 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набрала законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
