Не все ділиться після розлучення: жінка в суді довела походження коштів і зберегла нерухомість
Розподіл майна після розірвання шлюбу — одна з найчастіших категорій сімейних спорів, де ключовим є питання: чи було майно спільним, чи особистим. Рівненський апеляційний суд у постанові роз’яснив, за яких умов презумпція спільної сумісної власності може бути спростована та яку роль відіграють докази походження коштів.
Ця справа показова тим, що навіть майно, набуте під час шлюбу, не завжди вважається спільним. Якщо один із подружжя доведе, що придбав його за власні кошти, отримані, наприклад, від продажу особистого майна, суд може визнати таке майно приватною власністю. Саме таку правову позицію і застосував апеляційний суд у цій справі.
Обставини справи № 570/3641/22
Рівненський апеляційний суд, задовольняючи апеляційну скаргу представника відповідачки за первісним позовом, оцінив надані докази за правилами ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України, та дійшов висновку, що нерухоме майно — незавершений об’єкт будівництва і земельна ділянка, на якій він розташований, придбане за її особисті кошти, отримані від продажу належного на праві особистої приватної власності майна.
Суд апеляційної інстанції переглянув рішення місцевого суду, оскаржене представником відповідачки за первісним позовом, яким первісний позов колишнього чоловіка до його довірительки про поділ майна подружжя задоволено й визнано житловий будинок та земельну ділянку об’єктом спільної сумісної власності подружжя та поділено це нерухоме майно між сторонами по ½ частині кожному. Визнано за позивачем за первісним позовом право власності на спірне майно.
Цим же судовим рішенням зустрічний позов апелянтки до колишнього чоловіка задоволено частково.
Визнано спільною сумісною власністю автомобіль Opel Omega, стягнуто на користь жінки у рахунок поділу авто грошову компенсацію ½ середньої ринкової його вартості й припинено право спільної сумісної власності колишнього подружжя на спірний автомобіль.
У задоволенні зустрічного позову в частині визнання житлового будинку та земельної ділянки особистою приватною власністю апелянтці відмовлено.
Не погоджуючись із таким судовим рішенням, представник відповідачки за первісним позовом в апеляційній скарзі просив суд скасувати оскаржене рішення суду попередньої інстанції в частині задоволення первісного позову про поділ майна подружжя та відмовити у задоволенні зустрічного позову його довірительки до колишнього чоловіка про визнання житлового будинку та земельної ділянки особистою приватною власністю. Ухвалити нове рішення у відповідній частині, яким у задоволенні первісного позову про поділ майна подружжя відмовити повністю.
Задовольнити зустрічний позов його довірительки до колишнього чоловіка про визнання житлового будинку та земельної ділянки особистою приватною власністю в повному обсязі.
Колегія суддів прийшла до висновку про задоволення апеляційної скарги, зважаючи на наступне.
Суд з’ясував, що у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, апелянтка набула у власність житловий будинок та земельну ділянку, а її колишній чоловік — транспортний засіб марки Opel Omega.
Після розірвання шлюбу позивач за первісним позовом, вважаючи спірні житловий будинок та земельну ділянку об’єктами права спільної сумісної власності подружжя, звернувся до суду для вирішення спору про їх поділ. У свою чергу, апелянтка звернулася до суду із зустрічним позовом про визнання вказаних об’єктів нерухомого майна її особистою приватною власністю та поділ належного колишньому чоловікові транспортного засобу як спільного сумісного майна подружжя.
Відповідно до ч. 1 ст. 60 Сімейного кодексу України (далі у тексті — СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Згадана норма свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим визначена презумпція може бути спростована одним із подружжя в судовому порядку у разі оспорювання ним поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Спростовуючи поширення на житловий будинок та земельну ділянку правового режиму спільного сумісного майна подружжя, апелянтка покликалася на придбання вказаного майна за кошти, що були виручені від продажу належної їй на праві власності квартири, що підтверджується договором купівлі-продажу нерухомого майна однокімнатної квартири.
Після відчуження квартири, відповідачка за первісним позовом на наступний день уклала договір купівлі-продажу незавершеного будівництва, об’єкта житлової нерухомості.
Як вбачається із п. 4 вказаного договору купівлі-продажу, продаж об’єкта вчинявся за суму, еквівалентну квартирі, відчуженій апелянткою.
Згідно з іншим договором купівлі-продажу, відповідачка за первісним позовом придбала земельну ділянку, на якій розташований об’єкт, за кошти, отримані від продажу квартири матір’ю та братом, у якій вона мала частку.
Проаналізувавши наявні докази та обставини справи, врахувавши приблизно однакову вартість нерухомого майна, апеляційний суд прийшов до висновку про придбання апелянткою незавершеного будівництва, об’єкта житлової нерухомості, та земельної ділянки, на якій вказаний об’єкт розташований, за особисті кошти, отримані від продажу належного їй на праві особистої приватної власності майна.
Таким чином, згідно з положеннями ст. 57 СК України, наявні достатні правові та фактичні підстави для визнання спірного майна особистою приватною власністю апелянтки, яка за допомогою належних та допустимих доказів спростувала презумпцію спільності майна подружжя.
Зважаючи на це, апеляційний суд не зміг погодитися з висновком суду попередньої інстанції, що наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договорів купівлі-продажу майна, зафіксовані у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки апелянтка у судовому порядку довела джерело походження коштів, за які набуте спірне майно.
Рівненський апеляційний суд не знайшов підстав для застосування до спірних правовідносин правової позиції Верховного Суду, висловленої у постанові від 03.06.2024 р. у справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23).
Як зазначено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц (провадження №14-43цс22), Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути висловлені судами.
У спорі, який переглянув суд апеляційної інстанції, наявність нотаріально засвідченої згоди ініціатора первісного позову на придбання дружиною спірного нерухомого майна не спростовує факту придбання такого майна за її особисті кошти.
Що стосується доводів позивача за первісним позовом про вкладення ним особистих коштів у будівництво житлового будинку, то апеляційний суд роз’яснив, що оскільки він не довів істотного збільшення вартості спірного нерухомого майна внаслідок його матеріальних чи фізичних вкладень, то його інтереси у спірних правовідносинах можуть бути захищені шляхом заявлення вимоги грошової компенсації понесених витрат, якщо такі затрати понесені за час перебування у шлюбі.
Що вирішила апеляція
Колегія суддів відмовила позивачеві за первісним позовом у задоволенні позову до колишньої дружини про поділ майна подружжя, а зустрічний позов апелянтки до колишнього чоловіка про визнання житлового будинку та земельної ділянки її особистою приватною власністю, стягнення компенсації задовольнила у повному обсязі.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
