Якою має бути конституційна наука в  Україні у ХХІ столітті?

Володимир Кампо,

суддя Конституційного Суду України у відставці

Гіршого за невідповідність між формальною (писаною) Конституцією та Конституцією фактичною для перспектив розвитку держави і суспільства нічого бути не може. Це вбиває найважливіше — довіру до держави, віру у можливість ненасильницьким шляхом домогтися справедливості і, зрештою, підважує стійкість, cohesion країни перед лицем зовнішніх загроз. 

         О. Северин

Вступ. У добу інформаційних технологій, зокрема, цифрового права та електронної демократії, важливі функції виконує специфічна наукова дисципліна  —  конституційна наука, що стала не тільки національним, а й наднаціональним явищем. У багатьох країнах Європи, Америки чи Азії вона виступає фактором, що все більше впливає на їх демократичний конституційний розвиток. Через міжнародні організації (ООН, Венеціанську комісію тощо) зазначена наука сприяє формуванню світових та європейських стандартів такого розвитку тощо.

У національному вимірі конституційна наука — це сукупність або синтез міждисциплінарних правових та інших (економічних, історичних, політичних, філософських тощо) знань про конституційний розвиток  країни, про конституційні принципи, цінності та інститути влади як засоби управління державними і суспільними справами на основі та відповідно до конституції тощо. По суті — це енциклопедична наука, що охоплює  різноманітні знання про Конституцію, її правові, економічні, ідеологічні  та інші функції.

По-перше, конституційна наука насамперед вивчає динаміку конституційних процесів у державі та суспільстві, їх причинно-наслідкові, об’єктивно-суб’єктивні та інші зв’язки. Тому що її цікавлять закономірності та тенденції конституційного розвитку країни, а не чисто конституційна догматика чи статистика, хоч і вони мають для неї практичне значення.

По-друге, конституційна наука оперує не тільки категоріями сталості, визначеності, але й часто — відносності та ймовірності. Оскільки вона має справу не тільки з конституційними правовідносинами, відповідною конституційною практикою, але й з конституційними прогнозами та програмами  розвитку держави і суспільства.  

По-третє, конституційна наука  вивчає конституційні механізми здійснення державної влади, насамперед, процес управління державними і суспільними справами на основі та відповідно до положень конституції країни. Особлива увага приділяється державним управлінським рішенням щодо впровадження, захисту та охорони конституції.

По-четверте, доктринальною основою конституційної науки є переважно  соціологічний позитивізм, що спирається на суспільну солідарність та інші соціальні ідеї. Дана доктрина виступає в якості противаги вченням про Конституцію, заснованим на філософії юридичного позитивізму. 

Конституційна наука не є чітко формалізованою, але це не заважає їй реально існувати як певному міжгалузевому науковому напряму та мати свої пріоритети і перспективи розвитку. Її подальша формалізація буде залежати від певних обставин і традицій, що існують у тій чи іншій країні.

Проте вже сьогодні близькими до поняття конституційної науки є такі дисципліни, як  філософія конституційного права або ще більше — конституціоналістика. В деяких випадках можна знайти багато спільного між цією наукою та наукою публічного права тощо.

Відсутність єдиної назви для конституційної науки фактично вказує на існування різних концепцій її розвитку, що зовсім не заважає їх авторам втілювати у життя головну ідею цієї науки — про реалізацію, захист та охорону конституції відповідної країни. Проте ми будемо й надалі вживати термін «конституційна наука» як найбільш відповідний проблематиці, що нами розглядається та описується.

Історія становлення і розвитку. Історично українська конституційна наука зародилась наприкінці ХІХ — початку ХХ століття завдяки засновникам доктрини українського конституціоналізму новітньої доби, батькам української конституційної демократії М. Драгоманову (1840−1895 роки) та М. Грушевському (1866−1934 роки). Їхні головні ідеї — про парламентський суверенітет, ліберальну народну демократію, гідність і права людини, незалежність судової влади, верховенство закону, місцеве самоврядування, незалежність України та інші конституційні принципи, цінності та інститути влади — знайшли відображення в першій, а потім і в другій демократичній Конституції країни. Відповідно — Української Народної Республіки (далі — УНР) 1918 року та незалежної України 1996 року.

Відомо, що після проголошення незалежності у 1991 році було продовжено дію Конституції Української РСР 1978 року — з відповідними змінами 1990-1992 років, що діяла до 1996 року, коли була прийнята друга демократична Конституція України.  Зрозуміло, що продовження дії старої Конституції 1978 року, а не відновлення дії Конституції УНР 1918 року,  було кроком назад, який коштував країні двадцять три  роки цивілізаційної невизначеності, точніше, перебування в межах спільної з Росією пострадянської, а фактично — неорадянської цивілізаційної моделі дикого капіталізму. 

За час дії цієї цивілізаційної моделі мали місце певні зрушення та досягнення, зокрема, протягом кількох років після Помаранчевої революції 2004 року. Однак тільки Революція гідності (листопад 2013 року — лютий 2014 року) частково поклала край вказаній антидемократичній моделі розвитку українського  суспільства і держави. Проте не повністю, бо діюча влада не відмовилась від  практики дикого капіталізму та деяких інших елементів неорадянської цивілізаційної моделі.

Те, що малоросійство та меншовартістність українського політичного класу завжди шкодили Україні — загальновідомі. Ціна прорахункам і безвідповідальності  цього класу — безмірна. Якби після 1991 року Україна пішла своїм конституційним шляхом, то вже сьогодні у ній діяв би режим конституційної демократії як у країнах Європейського Союзу, а не гібридний режим перехідної демократії. Скоріш за все, нині Україна вже була б членом цього Союзу та НАТО і не мала б потреби, як сьогодні, планувати  проведення всеукраїнський референдум щодо ставлення українців до НАТО та Європейського Союзу! Проте, як кажуть, краще пізніше, аніж ніколи.

Історичні події в Україні 1917-1921 років, без сумніву вплинули на географію розвитку її конституційної науки. Після поразки демократичної революції 1917−1918 років та по закінченню громадянської війни і національно-визвольної боротьби 1918−1921 років у Східній та Західній Україні конституційна наука розвивалася на західноукраїнських землях, що тимчасово входили до складу міжвоєнної (між Першою і Другою світовими війнами) Польщі та Чехословаччини. А також на зарубіжних теренах — у Канаді, США, а після Другої світової війни — у ФРН, зокрема в Українському вільному університеті у Мюнхені.

Після проголошення незалежності України в 1991 році конституційна наука була відроджена і стала фактором демократичної трансформації держави і суспільства. Особливу роль у відродженні цієї науки відіграв проф. Л. Юзьков (1938-1995 роки), перший голова Конституційного Суду України (1992-1995 роки), член Конституційної комісії, керівник робочої групи з підготовки  першого офіційного проекту Конституції України 1992 року, член Венеціанської комісії тощо.

Саме проф. Л. Юзьков вважав, що «над Конституцією не повинні стояти не тільки державні (правові) акти, але й будь-які інші соціальні акти: політичні, корпоративні, акти самоврядування». Таке універсальне розуміння верховенства  Конституції (по суті, цей принцип можна розуміти як гасло: Конституція — понад усе!)  було і залишається одним з ключових понять конституційної науки, що виходить за межі традиційної науки конституційного права.

Проблеми і перспективи розвитку. Для подальшого інтенсивного розвитку конституційної  науки в Україні протягом ХХІ століття потрібні різноманітні заходи змістовного, структурного та фінансово-матеріального характеру.  По суті, це відповідь на питання: яка конституційна наука потрібна Україні у цьому, а згодом і в наступному столітті? До таких заходів, на нашу думку, у першу чергу слід віднести наступні.

По-перше, конституційна наука потребує легалізації у навчальному процесі  як спеціальний курс для підготовки юристів та інших гуманітарних спеціалістів. Цю дисципліну необхідно вивчати студентам на старших курсах, зокрема, в магістратурі. Тому що майбутній фахівець має знати не тільки, як треба застосовувати положення Конституції України, але і як відповідна конституційна практика відбивається на тенденціях і закономірностях конституційного розвитку країни. Тобто він повинен бачити одиничне, часткове і загальне конституційного розвитку країни в єдності та збалансованості.

Крім цього, курс конституційної науки слід обов’язково ввести в усіх вищих навчальних закладах, що готують управлінців. Знання цієї дисципліни є необхідним для правильного розуміння цілей і завдань управлінської діяльності, закладених у Конституції України. Жоден державний службовець не повинен обіймати свою посаду без знання основ конституційної науки, оскільки у протилежному випадку — це загроза конституційній безпеці держави та її правопорядку.

У зв’язку з цим для запровадження курсу конституційної науки у вищих навчальних закладах необхідно підготувати навчальні  інструменти (підручники, посібники, практикуми тощо). Можливо, на конкурсній основі та за державний кошт, оскільки робота з підготовки цих інструментів вимагатиме  значних  матеріальних та  інтелектуальних затрат.

По-друге, після 70-ти років панування радянського тоталітаризму та так званої науки державного права новій конституційній науці незалежної України все ще важко долати стереотипи минулого.  Особливо це помітно у питаннях методології, оскільки вчені-конституціоналісти нерідко користуються старими спекулятивними методами, що часто робить їх дослідження далекими від конституційного життя країни, її потреб і запитів. 

Для подолання зазначених недоліків варто розвивати, крім існуючих юридичних, нові напрями конституційної науки: соціологічний, реалістичний, антропологічний, інформаційний, психологічний, філософський і т.д., що дозволять їй швидше звільнитися від методологічних та інших стереотипів минулого.

По-третє, конституційна наука може активно розвиватися лише тоді, коли будуть належні матеріальні та інші стимули з боку держави й суспільства. Наука — це не бізнес, вона сама на себе заробляти не може. Враховуючи зростаючу роль конституційних знань у суспільстві та державі, варто вжити урядові заходи, зокрема щодо заохочення науковців-конституціоналістів.

Так, можна було б, зокрема, запровадити 10−15 стипендій (по 25−30 тисяч гривен щомісяця протягом 2-3 років) для молодих талановитих авторів-конституціоналістів різних спеціальностей, які мали б готувати наукові праці європейського рівня. З тим щоб зробити якісний стрибок у розвитку конституційної науки та подолати в ній деякі негативні риси: меншовартісність, неконкурентоздатність, провінційність тощо.

У результаті інноваційну конституційну науку захочуть читати як українські, так і зарубіжні конституціоналісти. Праці представників такої науки можна було б перекладати англійською й іншими європейськими мовами, а також східними мовами  (китайською, арабською  тощо), використовувати як важливий елемент реклами України та з метою залучення зарубіжних інвестицій.  

По-четверте, українській юридичній науці дуже бракує фахового журналу, який дозволив би конституціоналістам професійно обговорювати та вирішувати у своєму фаховому середовищі наукові, методологічні, світоглядні та інші проблеми. В європейських країнах існують подібні журнали, що приносять користь для їх науки і практики. Подібний журнал дозволив би суттєво підняти загальний рівень конституційної науки в Україні та її консолідації задля вирішення стратегічних завдань.

На наш погляд, таким журналом міг би стати часопис «Конституційна наука і державні інститути», одним із головних завдань якого мало б бути формування конституційної ідеології як єдиної, універсальної в державі. А також сприяння у формуванні незалежних від політичних органів державної влади конституційних інститутів влади — Верховного Суду, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Конституційного Суду України, Національного банку України, Рахункової палати, Генеральної прокуратури, Служби безпеки України тощо. Щоб останні були ефективними конституційними гарантами стабільного та динамічного розвитку країни.

По-п’яте, вченим-конституціоналістам України варто було б  створити власну громадську організацію для об’єднання своїх творчих зусиль з метою розвитку конституційної науки, а також захисту власних інтересів тощо. У деяких країнах без рекомендації аналогічної організації не можна обійняти посаду професора університету з  конституційних дисциплін. Щось подібне варто було б запровадити і в Україні.

До речі, досвід створення громадської організації вчених-конституціоналістів в Україні вже був: йдеться про київське Товариство конституційного права (1996−2006 роки), ідея створення якого належала проф. Л. Юзькову. Воно створювалося з урахуванням того, що Україна піде шляхом запровадження конституційної демократії, при якій конституціоналісти посядуть гідне місце.

Проте не так сталося, як гадалося. Адже Україна ніяк не може вирватися з обіймів свого тоталітарного минулого та олігархічного сьогодення. Виявляється, що, за оцінками експертів, нині країні перейти до конституційної демократії важче ніж на початку 1990-х років, коли їй протистояла комуністична система. Тому об’єднання конституціоналістів в Україні потрібно як ніколи.

По-шосте, українську конституційну науку особливо турбує питання щодо викладання студентам в університетах науки конституційного права, яка є однією з ключових  дисциплін в її структурі тощо. Кримінальне і цивільне право студенти вивчають два роки, а конституційне право, яке формально є базовою галуззю права для всієї системи законодавства, — усього півроку. Нерідко студенти навіть не встигають запам’ятати прізвище професора, який їм читав курс конституційного права.  Те, що конституційне право треба викладати рік-півтора, не викликає жодних сумнівів, а основною формою перевірки поточних знань студентів мають бути не семінари, а тільки практичні заняття.

По-сьоме, викладання конституційної науки має вийти за межі юридичних факультетів університетів. Для студентів всіх неюридичних спеціальностей українських вищих навчальних закладів слід викладати курс  «Конституція України» як самостійну дисципліну. 

Ще у середині ХХ століття французький учений-конституціоналіст проф. М. Прело писав, що всі громадяни, зокрема ті, кого завдяки освіті вважають елітою суспільства, повинні (і це в їх інтересах) вивчати конституційні інститути для правильного їх використання, добросовісної оцінки, а в разі необхідності — розумного реформування. Курс «Конституція України» має викладатися окремо від інших юридичних дисциплін, оскільки його завдання виходять за суто правові межі і пов’язані з формуванням у студентів таких рис, як конституційний патріотизм, конституційна культура і конституційна відповідальність.

По-восьме, глибокі конституційні знання потрібні також учням середньої школи, які у 18 років стають повноправними громадянами України. За сталінських часів у школах був лукавий предмет — «Конституція СРСР», що виконував, зрозуміло, функцію ідеологічного придушення свободи й демократії.

Нині ж Конституція України закріплює спільні європейські демократичні цінності і могла б служити формуванню в учнів знань про гідність і права людини, верховенство права й конституційну демократію. Однак окремої навчальної дисципліни «Конституція України», що формувала б в учнів нове конституційне мислення і культуру, в школах немає. Очевидно, що цю ситуацію треба виправляти.

По-дев’яте, підвищення ролі конституційної науки в Україні актуальне і для Конституційного Суду України, який є одним із головних споживачів її інтелектуального продукту. Конституційним суддям постійно доводиться  шукати відповіді на дуже складні питання, які не те що конкретно, навіть на рівні доктрини не завжди розроблені конституційною наукою.

Звичайно, у суддів Конституційного Суду України є наукові консультанти, а у складі Секретаріату — відповідний науковий підрозділ. Проте консультанти та експерти, як правило, зайняті підготовкою конкретних судових справ, а не узагальненнями судової практики, її прогнозуванням та програмуванням тощо.

Цими останніми та деякими іншими проблемами стратегії наукового забезпечення діяльності Конституційного Суду України міг би зайнятися Інститут конституційної юстиції, створений при ньому. Цей Інститут мав би також виконувати не тільки дослідницькі, а й інші функції: консультативні, дорадчі, експертні, освітні, міжнародного співробітництва тощо.  

По-десяте, конституційна наука й практика потребують публічного визнання та морального заохочення з боку держави, зокрема, шляхом встановлення відповідних державних нагород, почесних звань тощо. Конституційний Суд України вже започаткував таку традицію, встановивши свою відзнаку для заохочення відповідних осіб за вагомий внесок у розвиток та забезпечення його діяльності. 

До зазначених нагород можна було б віднести орден Конституції України, який мав би вручатися українцям і зарубіжним представникам за їхній особливо вагомий внесок у розвиток конституційної демократії та конституційних цінностей. Або пам’ятні медалі, наприклад, до 100-річчя першої демократичної Конституції Української Народної Республіки 1918 року, до 30-річчя другої демократичної Конституції України тощо.

По-одинадцяте, конституційна наука повинна подбати про систематичну конституційну просвіту усього дорослого населення країни, наприклад, раз у 3-4 роки, особливо напередодні виборів. Ця просвіта має бути системною та   заохочуваною з боку держави.

Без зазначеної просвіти український народ не може належним чином реалізувати та захистити свої  конституційні права і свободи. Він пережив дві світові війни та військові окупації з Голокостом 1941-1944 років включно; дві громадянські війни після світових воєн; 70-річний імперський тоталітарний режим, включаючи ініційований ним  Голодомор 1932-1933 років, виселення до і після Другої світової війни сотень тисяч українців, кримських татар та представників інших національностей у віддаленні райони СРСР. На думку американського історика проф. Т. Снайдера, «за ті роки, коли Сталін і Гітлер були при владі, в Україні було вбито більше людей, ніж будь-де у Кривавих землях, в Європі і навіть у цілому світі».

Але гуманітарні катастрофи українського народу на цьому не закінчились. У 2014 році Росією був анексований український Крим та розпочата гібридна війна на Донбасі, що привела до появи в Україні понад півтора  мільйона біженців — переміщених  осіб. Все це також завдало і продовжує завдавати народу непоправних морально-психологічних травм, що негативно позначаються на його конституційній свідомості та дієздатності тощо. 

Як справедливо зазначає О. Северин, власне неспроможність значної частини суспільства чинити принциповий опір порушенням Конституції, незалежно від політичного забарвлення порушників, і відрізняти конституційне від неконституційного якраз і є дріжджами, на яких зростає вседозволеність, беззаконня, сваволя реґіональних «пацанів». Для відновлення цієї спроможності людям потрібна елементарна конституційна просвіта, що дозволила б їм сформувати тверді конституційні переконання, конституційний патріотизм і конституційну відповідальність за стан справ у державі та суспільстві.

Спеціальні конституційні програми у ЗМІ та в Інтернеті, популярна конституційна література тощо повинні стати доступними для конституційно право- і дієздатних громадян, які мають право знати, зокрема, про свої конституційні права та обов’язки (стаття 57 Конституції України) тощо. З ініціативи громадських організацій та окремих вчених вже випускаються  окремі видання на популярні конституційні теми, але їх надзвичайно мало. Для охоплення конституційною просвітою ширшого кола українських громадян можливо варто було б випускати спеціальну «Конституційну газету», яка б стала незалежним джерелом конституційної інформації  для народу.

Отже, українській конституційній науці — для повноцінного розвитку та просування її ідей — потрібне нове дихання, яке, на наш погляд, їй може дати, зокрема, спеціальна державна програма з даного питання. Останню спільно з представниками конституційної спільноти та парламентарями  за дорученням уряду мали б підготувати Міністерство юстиції України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство економічного розвитку і торгівлі України та Міністерство фінансів України.

Розробка та прийняття Державної програми з розвитку конституційної науки в Україні зовсім не означає, що інші юридичні та гуманітарні дисципліни не варті чи не потребують державної уваги. Очевидно, що вони її варті хоча б тому, що в них є серйозні проблеми з досягненням  визначених Конституцією і законодавством України цілей і завдань.

Тому  у розвитку конституційної науки мають бути зацікавлені всі інші юридичні та гуманітарні дисципліни, оскільки це прискорить їх конституціоналізацію тощо.  Наприклад, дозволить привести у відповідність до структури та цінностей Конституції України, зокрема,   Кримінальний та інші кодекси України тощо. Оскільки деякі з останніх ще й сьогодні базуються на структурних підходах та цінностях радянських часів. Тому Державна програма з розвитку конституційної науки допоможе подолати ці недоліки та сприятиме ефективному розвитку всіх юридичних і гуманітарних  дисциплін.

Зрозуміло, що така програма, крім зазначених, могла б включати й багато інших питань, що потребують вирішення у суміжних з конституційною наукою сферах. Йдеться про видавництво конституційної літератури тощо.

Наведений вище перелік суспільних, теоретичних і практичних проблем української конституційної науки та засобів їх вирішення  вказує на те, що вона фактично стоїть перед новим етапом у своєму розвитку, який можна назвати модернізацією. Проте в суспільно-філософській думці України  деякі автори заперечують необхідність модернізаційних кроків у тій чи іншій сфері суспільного життя під приводом того, що більш ефективними є інноваційні підходи. Однак для таких висновків необхідні відповідні матеріальні, інформаційні, духовні та інші передумови, а їх поки що немає. Очевидно, що вони можуть  з’явитися, коли країна пройде етап її модернізації.

Зазначений етап модернізації конституційної науки потрібен для того, щоб вивільнити творчу енергію та інтелектуальний потенціал конституціоналістів всіх спеціальностей, які здатні вирішувати корінні питання конституційного життя країни на більш високому рівні ніж сьогодні. Насамперед, питання про формування нового, послідовно демократичного конституційного ладу, захисту європейських спільних демократичних цінностей, конституційної безпеки держави і подолання конституційних наслідків російської агресії на Донбасі та анексії Криму.

Досягти поставленої мети щодо модернізації конституційної науки в основному можна буде у найближчі 5-10 років, якщо Україна обере більш динамічний шлях свого суспільно-політичного розвитку за рахунок проведення реальних реформ тощо. Або ж через 10-15 років, якщо країна розвиватиметься повільніше, тобто традиційно.

Як справедливо зауважує академік НАН України, проф. Я. Яцків, «реальну незалежність і безпеку в сучасному світі мають лише ті країні, які здатні ефективно використовувати нові знання». Модернізована конституційна наука творить і ще більше творитиме у майбутньому дійсно нові знання, а тому державній владі в Україні треба це мати на увазі й скористатися для загального блага. Очевидно, що без цієї науки вирішення найбільш крупних державних проблем на шляху  євроінтеграції практично не можливе.

Якою  має  бути  конституційна  наука в  Україні у ХХІ столітті?  

Конституційна наука відрізняється від науки конституційного права, хоча з нею органічно і зв’язана спільним об’єктом дослідження — конституцією та її значенням у правовому забезпеченні функціонування держави і суспільства. Але між цими науками є і суттєві відмінності у цілях та завданнях, предметах і методах дослідження тощо. Тому конституційна наука, що значно ширше вивчає конституцію та її значення в конституційному житті, виступає для науки конституційного права свого роду творчою альтернативою та  путівником. 

Важливою проблемою для конституційної науки є питання про предмет її досліджень. Зокрема, ця наука досліджує конституційні принципи, цінності та інститути влади. Її дослідження необхідні для розуміння особливої ролі конституції у відносинах держави, суспільства та особи тощо.

Як вже зазначалось, конституційна наука вивчає конституційні принципи, до яких відносяться, зокрема, принципи конституційного континюїтету, верховенства  конституції, прямої дії її положень, захисту конституційних прав і свобод громадян, правової охорони конституції, демократичності процедур внесення змін до конституції та  відновлення дії її положень, конституційної ідентичності суб’єктів правовідносин, конституційного патріотизму  тощо. Дані принципи не є вичерпними, бо вони на практиці можуть розвиватись і доповнюватись тощо.

Особлива роль у конституційній науці належить дослідженню європейських спільних демократичних цінностей: гідності та прав людини[1], верховенства права[2] і конституційної демократії[3]. Власне, реалізація цих цінностей відрізняє демократичні країни від недемократичних, країни Європейського Союзу від інших європейських країн.

Парадокс, але серед зазначених цінностей найбільша з них — конституційна демократія — найменш захищена на практиці, хоча саме вона має першочергове значення для забезпечення інших цінностей: гідності та прав людини, а також верховенства права. Особливо питання про цю демократію актуальне для країн перехідної демократії (Грузія, Молдова, Україна), які сьогодні закладають основи свого майбутнього конституційного правління. Очевидно, що поки народ у цих країнах не буде масово виходити на вулиці і площі для захисту їх конституцій, доти питання про запровадження конституційної демократії в них буде відкритим.

Дуже цікавим об’єктом досліджень конституційної науки є конституційні інститути влади[4] — парламент, Президент, уряд, інші органи виконавчої влади, органи судової влади та місцевого самоврядування тощо. У кожній країні ці інститути складають певну систему, яка може бути демократичною, напівдемократичною,  а за певних умов — авторитарною,  диктаторською.

Відомо, що деякі автори свого часу ототожнювали поняття конституції та конституційного права (проф. К. Гессе, ФРН)[5], хоча  сьогодні вже існують дещо інші погляди на ці поняття. Так, вважається загальноприйнятим, що конституція має ототожнюватися зі способом організації суспільно-політичного життя; вона рівнозначна  формі держави або - системі правління[6].

Ще ширшим є розуміння конституції у прихильників доктрини органічного конституціоналізму. Так, на думку вченого-конституціоналіста В. Речицького, органічна конституція – це головний нормативний чинник встановлення та підтримання горизонтальних (слабко-синусовидних) ринкових взаємовідносин, ґарант свободи та недоторканности індивіда й громадянського суспільства загалом, правовий засіб прискорення всіх соціальних взаємодій. І лише по тому – інструкція для державного апарату, тобто засіб забезпечення стабільності  державного ладу[7].

Отже, сьогодні поняття конституції не можна ототожнювати з  поняттям конституційного  права; перше поняття більше асоціюється, на наш погляд, з поняттям  конституційної науки.  Але це не значить, що між конституційною наукою та наукою конституційного права має бути китайська стіна, бо вони мають спільний корінь – конституцію певної країни та працюють задля спільної мети, хоча і в  різних площинах.

Очевидно, що на поняття та предмет конституційної науки можуть існувати різні погляди, а це значить, що тут має діяти принцип наукового плюралізму, що має бути гарантією від однобокості та упередженості. Разом з тим слід зазначити, що серед європейських та українських  конституціоналістів існування цієї науки не викликає особливих заперечень, хіба що у частини ортодоксів, які не сприймають нові наукові віяння.

Разом з тим вже розпочаті та проводяться наукові дослідження застосування Конституції України судами, насамперед, Конституційним Судом України[8], в т.ч. за конституційними скаргами громадян[9], а також - процесу конституціоналізації відповідних галузей українського права[10], механізмів асоціації України з Європейським Союзом[11] тощо. Це значить, що проблеми полягають не стільки в розвитку української конституційної науки як такої, скільки в темпах її розвитку. Щоб додати такі темпи, потрібна глибока модернізація різних аспектів функціонування цієї науки.

Серед конституціоналістів не раз виникало питання: чи могла б Україна після проголошення її незалежності у 1991 році відновити дію Конституції УНР 1918 року? Тобто від початку цієї незалежності обрати чіткий європейський вектор суспільно-політичного розвитку? Очевидно, що так, тому що мільйони українців з гордістю тоді носили символічні паспорти УНР, видані організаціями Народного руху України. Були й інші свідчення того, що таке відновлення її дії можливе, але ця ідея не особливо хвилювала український політичний клас.

Адже для відновлення дії Конституції УНР 1918 року треба було б провести значну роботу  над текстом Конституції УНР (та можливо й над іншими  конституційними актами і проектами 1918-1921 років), як це зробили стосовно своїх конституцій прибалтійські республіки у 1990-1993 роках. А головне - необхідно було б  переконати українське суспільство у розумності та доцільності такого кроку. Проте ні одне, ні друге у незалежній  Україні не було зроблено.

Для конституційної науки історія з невідновленням дії Конституції УНР 1918 року залишається білою плямою, яку ще треба вивчити і заповнити. Чи пов’язано це з тим, що виховане радянською імперією тогочасне керівництво незалежної України  не було спроможне піти в плані конституційного розвитку країни іншим шляхом ніж той, яким рухалась Російська Федерація?

Остання пішла шляхом творення конституції, що не була зв’язана з її конституційним минулим. Бо в Росії на початку 1990-х років не було демократичної конституції, дію якої можна було б відновлювати. Так як після лютневої революції 1917 року і до жовтневого перевороту більшовиків ц.р.  її демократичні сили не встигли прийняти бодай якусь конституцію. Ці сили планували прийняти її на Установчих зборах у 1918 році, але більшовики їх просто розігнали.

Ще одне питання «спільної» конституційної історії України і Росії виникло вже після 1991 року. Відомо, що перша в історії Росії демократична Конституція була прийнята лише в 1993 році. Чи не тому Україна не «змогла» прийняти свою Конституцію ні у 1992, ні у 1993 році?

Якби все так сталося, тоді можливо і  Росія була б не «суверенною» (як сьогодні), а конституційною демократією. А значить російський авторитарний режим  не анексував би Крим, не вів би гібридну війну на Донбасі. Проте на початку 1990-х років Україні не вдалося рішуче змінити цивілізаційний напрям свого розвитку, хоча радянська імперія тоді була фактично ліквідована, а тому все залишалось по-старому до Революції гідності.

За часів радянського тоталітаризму в Україні (1921-1991 роки) функціонувала наука державного права, що утверджувала класові підходи до державно-правових явищ та інститутів, пріоритет інтересів держави над правами особи тощо. Про українську конституційну науку - з її демократизмом і патріотизмом - не могло бути й мови, бо вона переслідувалась тоталітарним режимом як буржуазно-націоналістична та антирадянська[12].

Разом з проф.. Л. Юзьковим українську конституційну науку відроджували такі вчені, як Ф. Бурчак, І. Бутко, В. Василенко, В. Волков, С. Головатий, Ю. Грошевий, А. Заєць, М. Козюбра, В. Копейчиков, М. Корнієнко, П. Мартиненко, А. Мацюк, В. Мелащенко, М. Орзіх, В. Погорілко, В. Речицький, В. Тацій, І. Тимченко, Є. Тихонова, О. Фрицький, М. Цвік, В. Чушенко, В. Шаповал, їхні численні  учні та колеги.

Звичайно, що зазначені вчені далеко не однаково ставились до питання про рух України  на Захід чи на Схід, як і щодо багатьох інших світоглядних питань. Проте вони були єдині в тому, що країні потрібна Конституція незалежності,  демократії та національної єдності.

Значення епохи проф. Л. Юзькова полягало у тому, що він започаткував ліберально-демократичні принципи розвитку конституційної науки: її моральності та незалежності від кон’юнктурної політики; рівності вчених незалежно від їх наукового статусу тощо;  толерантності до чужих наукових поглядів, у т.ч. й терпимості до інакомислення; чесної конкуренції наукових ідей тощо. І тепер - через десятиліття певної деформації цих принципів їх  ще належить відродити.

За останні 20 років українська конституційна наука суттєво змінилася: з’явилися цікаві монографії, збірники праць, численні наукові статті тощо з питань  теорії та практики реалізації  Конституції України; було проведено десятки науково-практичних конференцій, круглих столів, семінарів на ці та інші конституційні теми. Однак розвиток цієї науки не позбавлений серйозних недоліків.

На жаль, у конституційній науці ще порівняно мало оригінальних робіт європейського рівня; невелика кількість вчених-конституціоналістів публікують свої праці в європейських країнах тощо. Іноді вчені скаржаться, що їх праці не знаходять втілення у конституційній практиці діяльності органів державної влади. Однак як держава може використовувати їх праці, якщо вони часто-густо не відповідають певним стандартам? Правда є й інший бік цієї проблеми: пострадянській державі не завжди подобаються наукові пропозиції, що виходять за межі традиційного конституціоналізму, на якому базується її суспільний договір з кланово-олігархічною системою.

Саме з огляду на міцність позицій останньої в Україні поширюються думки про те, що цю систему реформувати не можливо — ні еволюційно, ні революційно. На думку українського соціолога І. Бекешкіної «ще один Майдан може зруйнувати  все, але побудувати  щось заново — уже не зможе»[13]. Тому потрібен третій шлях — утвердження конституційної демократії та перетворення положень Конституції у безпосередньо діюче право.

Звичайно, що конституційна наука в Україні не може і ще деякий час не зможе розвиватися так інтенсивно, як це відбувається на Заході чи у сусідній Східній Європі. Причини — насамперед цивілізаційні, а вже потім — історичні, соціальні, доктринальні, методологічні та інші.

Україна — це країна переважно православної цивілізації, що ставить державу над суспільством, виховує громадян у дусі колективізму перших християнських громад, вважає державу джерелом прав людини, а про її гідність фактично не згадує.  Для цієї цивілізації характерною є  правова невизначеність норм, що регулюють відносини між людьми, через що вони часто конфліктують і не можуть створити повноцінне громадянське суспільство. Виходить парадокс: одні громадяни змушені шукати захисту в різних органах державної  влади від інших громадян, тоді як у цивілізованих країнах вони насамперед захищаються від агентів цієї влади.

Очевидно, що конституційній науці з її принципами та цінностями треба долати «вузькі» місця зазначеної  цивілізації та заснованої на ній традиційної культури, але не завжди це вдається. Бо сила цивілізаційної інерції буває більшою ніж сила впорядкованого руху  суспільства  до нової цивілізаційної моделі, що синтезує краще старе і помірковане нове.

Конституція і закони України формують правове поле для цієї  моделі, але ще потрібні нові люди, готові до її впровадження. На думку, українського експерта В. Нахмановича, країна має стати самодостатньою цивілізацією з національною ідеєю і суспільною мораллю, солідарністю і співпрацею[14]. І в цьому у неї практично немає іншої історичної альтернативи. Як, наприклад, у сучасного Ізраїлю, який виборює своє право на процвітання  шляхом розвитку суспільно-політичної активності громадян, інноваційної економіки, високого рівня обороноздатності країни  і т.д.

З точки зору конституційної науки напрошується висновок: Українським православним церквам слід думати не лише над об’єднанням в одну помісну церкву, але й про часткову зміну канонів з урахуванням нових духовних потреб їх вірних. Можливо не зовсім у дусі реформаторських ідей М. Лютера та інших релігійних просвітителів, хоч це також було б непогано. А скоріше за прикладом європейських  православних церков — Болгарської,  Елладської (Грецької) чи Румунської  тощо. Тим більше, що Російська православна церква, до якої входить Українська православна церква Московського патріархату, практично не рахується з інтересами українських вірних[15].

Проте цивілізаційні проблеми не повинні перешкоджати подальшому розвитку української  конституційної науки, заснованої на європейських спільних демократичних цінностях. Для цього громадянському суспільству і державним органам  потрібно кардинально змінити своє відношення до неї та до умов її функціонування.

Практична роль. Фактично конституційна наука може переживати  різні етапи, підйоми і падіння — залежно від внутрішніх умов її розвитку. Але часом зовнішні запити  на цю науку можуть переважати, коли для її розвитку внутрішні стимули є надто низькими.

На практиці конституційна наука аналізує, обґрунтовує, прогнозує  та  програмує  конституційний розвиток  суспільства і держави. Цей розвиток обумовлений не тільки правовими явищами, але й у першу чергу - процесами гуманітарного розвитку суспільства.

Тому зазначена наука відрізняється більш  глобальним поглядом на конституцію, її принципи, цінності та інститути влади ніж це практикують інші конституцієзнавчі науки. Іншими словами, вона  не обмежується формально-юридичним розглядом  питань конституційного значення, а й широко користується при цьому даними гуманітарних наук: історії, соціології,  політології, психології, економіки, екології  тощо. 

Звичайно, що конституційна наука — це новий тип комплексної юридичної дисципліни, що формується не за галузевим предметом наукової діяльності, а за сферою дії одного акта — конституції. Юридичні науки вже знають подібні наукові дисципліни, наприклад, адміністративну науку, особливо розвинуту в Франції[16]. За зазначеним принципом можуть також формуватись й інші юридичні дисципліни, наприклад,  муніципальна (комунальна)  наука[17], фінансова наука  і  т.д.  

Розвитку конституційної науки активно сприяє діяльність національних конституційних судів, а також - судів загальної юрисдикції, що систематично конституціоналізують, тобто розширюють межі застосування і використання конституційних принципів, цінностей та інститутів влади на інші галузі законодавства, крім конституційного. Зокрема, при вирішенні практичних питань правотворення та особливо правозастосування: спорів, конфліктів, правопорушень, що виникають у відповідних галузях  такого законодавства.

Інші органи державної влади (парламент, уряд і т.д.), здійснюючи правотворчу та правозастосовну функцію, також можуть конституціоналізувати чинне галузеве законодавство та практику його застосування. Але ця їх діяльність носить дещо умовний, незавершений характер, оскільки остаточну крапку у даній справі ставлять суди.

Не дивно, що, звертаючись до практикуючих юристів — суддів, адвокатів, прокурорів, юрисконсультів тощо, нині  суддя Верховного Суду докт. юрид. наук В. Кравчук радить завжди починати з Конституції України[18]. Саме практикуючі юристи мають стати головними конституціоналістами у державі, оскільки від їх розуміння ролі та значення Конституції України залежить процес її реалізації, захисту та охорони. Політичні органи державної влади можуть тільки пригальмовувати або прискорювати цей процес, але не можуть його ні зупинити, ні повернути назад.

Проте практикуючим юристам важливо знати, що конституціоналістом серед них може вважатися не стільки той, хто сліпо дотримується букви Конституції України, хоч це часом також важливо. Скільки той, хто  реалізує і використовує конституційні принципи, цінності та інститути влади, пристосовуючи їх (не зловживаючи при цьому правом!) до потреб розвитку демократичного конституційного ладу країни.

На практиці можна спостерігати розвиток обох підходів до реалізації та використання положень Конституції України: і як букви діючого права, і як сукупності її принципів, цінностей та інститутів. Проте саме другий варіант є більш позитивний і перспективний для захисту гідності та прав людини, для впровадження верховенства права і конституційної демократії, тобто європейських спільних демократичних цінностей.  Тому що він робить Конституцію України «живою», динамічною, вічно актуальною.

Очевидно, що розвиток конституційної науки — це, насамперед, справа вчених-конституціоналістів, незалежно від їх галузевої правової чи гуманітарної спеціалізації. В Україні значення та роль  цієї універсальної науки, як і її головного об’єкта досліджень — Конституції України, ще глибоко не усвідомлена науковим середовищем, яке зайняте переважно своїми галузевими проблемами.

Структурно конституційна наука складається з її ядра —  теорії  конституції, а також доктрин конституціоналізованих підгалузевих інших юридичних та гуманітарних дисциплін. З одного боку, мова йде про конституційне адміністративне право, конституційне муніципальне право, конституційне кримінальне право, конституційне цивільне право, конституційне трудове право і т.д.

В Україні зазначені дисципліни ще тільки формуються, а в зарубіжних країнах вони  вже давно стали поширеними[19]. Ідеї формування і розвитку цих дисциплін свого часу відстоював суддя Конституційного Суду України у відставці, нині покійний проф. П. Мартиненко. За його ініціативою ці ідеї були проголошені в якості однієї із статутних цілей київського Товариства конституційного права (1996-2006 роки)[20]. 

З другого боку, треба вести мову про конституційну економіку[21], конституційну історію[22], конституційну політику[23], конституційну психологію, конституційну соціологію, конституційну філософію та інші підгалузеві напрями гуманітарних наук. Ці напрями також виконують важливі функції у системі конституційної науки, забезпечуючи її необхідний зв’язок з проблемами і результатами впливу конституції на гуманітарну сферу.

Отже, конституційна наука, на наш погляд, має виступати надгалузевою структурою, що формує науковий простір для глобального осмислення конституційних процесів у державі та суспільстві. Україні без такої науки ніяк не може обійтись, тому що підняти роль і значення її Конституції  у державному і суспільному житті можливо тільки за допомогою концентрації наукових зусиль та громадської уваги саме на Основному Закону країни.

[1] Див.: Дженис М., Кэй Р., Брэдли Э. Европейское право в области прав человека. (Практика и комментарии). Пер. с англ. – М.: «Права человека», 1997.  – 640 с.; Права і свободи людини і громадянина в Україні (доктрина Європейського суду з прав людини і Конституційного Суду України): навчальний посібник; вст. слово і заг. ред. проф.  Мартиненка П.Ф., Кампа В.М. – К.: Юрінком Інтер, 2013. – 376 с.; Дудаш Т.І. Практика Європейського суду з прав людини: навч.-практ. посіб. / Т.І. Дудаш. – К.: Алерта, 2013. – 368 с.

[2] Див.: Аллан Т.Р.С. Конституційна справедливість. Ліберальна теорія верховенства права / Пер. з англ.. Р. Семківа. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 385 с.; Головатий С. Верховенство права. Монографія: У 3-х кн. Книга 1. Верховенство права: від ідеї - до доктрини.  – К.: Видавництво «Фенікс», 2006. – 623 с.

[3] Див.: Розанвалон П. Демократична легітимність. Безсторонність, рефлективність, наближеність / Пер. з фр. Є. Марічева. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянської академії», 2009. – 287 с.; Проблеми модернізації політичних систем сучасності: Монографія / М.І. Панов (кер.  авт.  кол.), Л.М. Герасіна, О.Г. Данильян та ін..; За заг. ред. Л.М. Герасіної, О.Г. Данильяна. – Харків: Право, 2008. – 320 с. 

[4] Див.: Grandguillot D. Institutions politiques et administrative. France, Union europeenne, ONU.   4-e edition/ - Paris:alino editeur, EJA. -  2007. – 285 p.;   Droit public general. Institutions politiques, administratives et communautaires. Manuel. 3-e edition. -  Paris: LexisNexis SA, 2006. –  1324 p.

[5] Див.: Хессе К. Основы конституционного права ФРГ. – М.: «Юридическая литература». – 1981. – С. 18.

[6] Banaszak B. Prawo konstytucyjne. - 8.  Wydannie. – Warzsawa:  Wydawnictwo C. H. Beck, 2017.  - S. 38.

[7] Див.: Речицький В.  Прості цінності конституціоналізму // Критика, № 9-10 (155-156), жовтень 2010.

[8] Наприклад, див.: Проблемы современной конституционалистики: учеб. пособ. /  М.Ф. Орзих, А.Р. Крусян [и др.]; под ред. М.Ф. Орзиха. – К.: Юринком Интер, 2012. – 368 с.; Проблеми сучасної конституціоналістики. Випуск 2: Конституційні перетворення в Україні: навч. посіб. / М.П. Орзіх, В.М. Шаповал, А.Р. Крусян [та ін..]; за заг. ред. М.П. Орзіха. – К.: Юрінком Інтер, 2012. – 432 с.

[9] Див.:  Гультай М.М. Конституційна скарга у механізмі доступу до конституційного правосуддя: монографія / М.М. Гультай. – Харків: Право, 2013. – 424 с..

[10] Див.: Теорія і практика конституціоналізації галузевого законодавства України: монографія [наук. ред. Ю.С. Шемшученко, відп. ред.. Н.М. Пархоменко]. – К.: Вид-во «Юридична думка», 2013. – 308 с.

[11] Див.: Стрельцова О.В. Конституціоналізація процесу асоціації України з Європейським Союзом: теорія та практика: монографія / за наук. ред.. О.В. Марцеляка. – К.: Алерта, 2017. – 532 с.

[12] Прикладом розправи тоталітарної держави над дисидентом-конституціоналістом по духу можна назвати, зокрема, засудження радянським судом у 1979 році шестидесятника  Ю. Бадзя за його полемічний трактат «Право жити (Україна у складі СРСР, людина у системі тоталітарного соціалізму)».

[13] Наприклад, див.: Капсамун І.,  Торба В. «Ми маємо плекати свою альтернативу». Сьогодні в Україні відзначають День Гідності та Свободи // День, вівторок, 21 листопада 2017. – С. 4.

[14] Див.: Сірук М. «Україна стане самодостатньою цивілізацією або … просто зникне» // День, № 214, вівторок 28 листопада 2017. – С. 11.

[15] Детальніше див.:  Капсамун І., Торба В. «… По суті, Росія не є християнською країною». Архиєрейський собор Російської православної церкви в оцінках українських та закордонних експертів // День, № 216, четвер, 30 листопада 2017. – С. 4-5.

[16] Наприклад, див.: Drago R. Cours de science administrativе: licence, 4-eme annee. – Paris: Cours de droit, 1966. – 229 p.

[17] Див.: Payre R.Une science communal? Reseaus reformateurs  et municipalite providence. – Paris: CNRS EDITIONS, 2007. – 309 p. 

[18] Див.: Кравчук В. Починайте з Конституції України! // Право України, 2014, № 3.  – С. 244.

[19] Наприклад, див.: Anne-Marie Le Bos-Le Pourhiet,  Association française des constitutionnalistes. Droit constitutionnel  local: égalité et liberté locale dans la Constitution : colloque international. -  Presses Univ. d'Aix-Marseille, 1999 – 426 р. [Електронний ресурс]/ Режим доступу: https://books.google.com.ua/books/about/Droit_constitutionnel_local.html?id=vqqJPQAACAAJ&redir_esc=y;  Droit penal et droit constitutionnel [Електронний ресурс] / Режим доступу:    http://www.conseil-constitutionnel.fr/conseil-constitutionnel/root/bank_mm/pdf/Conseil/penalconstit.pdf.;  Аlves J. D.  Persecução Criminal Constitucional. – San Paulo, 1953;  (Portuguese Edition) Kindle Edition. Copiright a  2014. – 98 p. 

[20] Детальніше про Товариство конституційного права див.: Росіхіна В. Товариство конституційного права 1996-2006 рр. – У зб.: Конституція і конституціоналізм в Україні: вибіркові проблеми. Збірник наукових праць членів Товариства конституційного права з нагоди десятої річниці Конституції України, Конституційного Суду України та самого Товариства / Аідпов. Ред.. проф.. Мартиненко П.Ф. і доц. Кампо В.М. – К.: «Купріянова», 2007. – С. 281-318. 

[21] Див.: Конституційні засади економічної системи України: монографія / В.А.  Устименко, З.А. Джабраїлов, В.М. Кампо та ін..; за ред. В.А. Устименка; НАН України, Ін-т економіко-правових досліджень. – Донецьк: Юго-Восток, 2011. – С.  146-187.;   Баренбойм П. Д. Конституционная экономика : учебник для юридических и экономических вузов / П. Д. Баренбойм, Г. А. Гаджиев, В. И. Лафитский, В. А. Мау. – М. : ЗАО “Юстицинформ”, 2006. – 528 с.

[22] Див.: Томенко М.В. Історія української Конституції: навч. посіб. / Микола Томенко. – К.: Освіта, 2009. – 464 с.

[23] Див.: Конституційна реформа знову на порядку денному в Україні. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pravo.org.ua/ua/news/5804-

Блог отражает исключительно точку зрения автора. Текст блога не претендует на объективность и всесторонность освещения темы, о которой идет речь. 

Мнение редакции «Судебно-юридической газеты» может не совпадать с точкой зрения автора. Редакция не несет ответственность за достоверность и толкование приведенной информации и выполняет исключительно роль носителя.