Воєнний стан в Україні: конституційні акценти на тлі військово-політичної ситуації

12:49, 21 декабря 2018
За нинішніх умов Україна вже готова до того, щоб асиметрично відповідати на воєнні акції Росії, яка любить заявляти про асиметричні відповіді на американські політичні та економічні виклики.
Воєнний стан в Україні: конституційні акценти на тлі військово-політичної ситуації

Володимир Кампо, 
член Асоціації суддів Конституційного Суду України, 
кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

Вступ. Інститут воєнного стану вперше з’явився в Конституції України 1978 року після змін до неї 14 лютого 1992 року. А також в офіційному проекті Конституції України (червень 1992 року), підготовленому під керівництвом проф. Л. Юзькова (1938-1995 роки), члена Конституційної комісії Верховної Ради України, першого голови Конституційного Суду України (далі — КСУ). Згодом цей інститут був закріплений у Конституційному договорі між Верховною Радою та Президентом України у 1995 році.

Слід зазначити, що Україна не одразу закріпила інститут воєнного стану у своїй конституційній системі. У Декларації про державний суверенітет України 1990 року, якою розпочався процес унезалежнення держави, про воєнний стан  не вказувалось. Як і в Акті про проголошення незалежності України 1991 року. Частково це можна пояснити проголошенням українським політичним класом  доктрини нейтрального статусу незалежної України у зазначеній Декларації та у Концепції нової Конституції України  (червень 1991 року). Криза радянської політичної системи, що була пов’язана з державним переворотом т. зв. Державного комітету з надзвичайних ситуацій СРСР 19-21 червня 1991 року, прискорила запровадження інституту воєнного стану в Україні. Під впливом цього перевороту була проголошена незалежність України 24 серпня того року, як прояв самозахисту української нації, а відтак стало очевидним, що державі потрібен інститут воєнного стану.  Тобто у разі загрози воєнного нападу - в Україні повинен був вводитися цей стан, щоб гарантувати її безпеку, незалежність і недоторканість кордонів.  Інститут воєнного стану в Україні був остаточно закріплений в її Конституції 1996 року. Відповідно до пункту 20 частини першої статі 106 Конституції України 1996 року (та її наступних редакцій 2004, 2010 і 2014 років) Президент України - у разі загрози нападу, небезпеки її державній незалежності - приймає відповідно до закону рішення  про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях. Таким чином, неодноразові конституційні зміни практично не стосувалися положень про інститут воєнного стану. Роль цього інституту фактично змінилася після Революції гідності (зима 2013-2014 років) у зв’язку з агресивною воєнною політикою Росії щодо України. Ця політика була пов’язана з реалізацією  імперської  ідеології та політики  т. зв. «русского мира», що офіційно проводиться стосовно України для знищення її національної державності.

Якщо протягом 1991-2013 років інститут воєнного стану носив чисто формальний характер, то у 2014 та наступних роках питання його введення – у зв’язку з військовою агресією Росії на українському Донбасі та нарощуванням її збройних сил в окупованому Криму і вздовж кордону з Україною – фактично стало питанням часу. Однак введення даного інституту  залежало не стільки від правових підстав чи політичної волі керівництва держави, скільки від об’єктивних політичних обставин.

 25 листопада 2018 року у Чорному морі поблизу Керченської протоки, яку Росія перекрила для проходу трьох українських військових кораблів в Азовське море, наголосимо - у зоні вільного судноплавства - прикордонні катери Російської Федерації протаранили один та відкрили вогонь на ураження по інших двох кораблях, поранивши трьох моряків.  Ця нічим не спровокована атака  російських катерів - за підтримки військової авіації тощо - була за міжнародним правом актом війни. Дана атака і стала приводом для запровадження воєнного стану в десяти прикордонних областях України, що межують з Росією або з територіями, на яких знаходяться російські війська (у т. зв. Придністровській Молдавській Республіці).        

Фактично вже п’ятий рік імперська Росія веде неоголошену війну проти незалежної України. 1 березня 2014 року безпідставно і всупереч духу Конституції Росії  верхня палата парламенту - Рада Федерації – постановою надала Президенту Росії В. Путіну право використовувати війська на території України. Російська імперська влада думала, що Збройні сили України будуть вести бої за Крим і Донбас, але так не сталося. На захист українського Донбасу прийшли  добровольчі батальйони з числа патріотичної молоді, насамперед, представники націоналістичних організацій, які втримали частину території Донецької та Луганської областей від російської окупації. 

Тому у червні 2014 року на пропозицію В. Путіна відповідна постанова Ради Федерації була скасована. Звичайно, що Президент Росії ніяк не відзвітував про використання військ в Україні, бо не парламент його контролює, а він парламент. Так на зміну відкритій агресії російська імперська влада почала застосовувати до України приховану, гібридну війну.

Відомо, що атака російських катерів 25 листопада ц. р. була здійснена щодо території України, якими є українські кораблі, а значить зазначена постанова фактично не втратила силу. Російська імперська влада не вибачилась перед Україною за інцидент з цими кораблями і не притягла до юридичної відповідальності своїх прикордонників, а навпаки – їх заохотила.

Правлячі кола Російської Федерації не приховують, що у війні проти України вони ставлять за мету знищення її національної державності як такої. Привід – нібито захист прав російськомовного населення українського Донбасу, що привів до часткової його окупації. Так колись - перед Другою світовою війною - нацистська Німеччина, «захищаючи» права судетських німців у Чехословакії, окупувала частини її території. Як відомо, після війни територіальну цілісність  держави чехів і словаків було відновлено, а тих німців виселили до фатерланду.

Згідно з російською імперською доктриною українці та росіяни є братніми народами, а тому українцям не потрібна власна, незалежна держава. За цією доктриною українцям досить мати напівзалежну від Росії республіку, щось на зразок Білорусі. Як і колись - за часів Гетьманщини, царської Російської імперії та комуністичного Радянського Союзу, Україна має працювати не на себе, а - співпрацювати і допомагати будувати та захищати велику Росію – «оплот» всіх слав’янських народів.

Проте російська імперська доктрина глибоко суперечить демократичним ідеям і принципам  Конституції України, що гарантує повну незалежність України від Росії чи будь-якої іншої країни. Конституційна доктрина України виходить з того, що Український народ – громадяни України, підкреслимо, всіх національностей, в т. ч. й тих, які проживають у Криму й на Донбасі – здійснює свої суверенні права незалежно від будь-якої іншої державної влади, крім влади власної, національної  держави.

Воєнний стан. Введення указом Президента України воєнного стану у десяти областях на період з 28 листопада по 26 грудня 2018 року та його затвердження парламентським законом по суті означає реалізацію нового для держави сценарію її конституційного функціонування. Власне, ця новизна сценарію й обумовлює необхідність поглибленого вивчення конституційних акцентів дії даного  інституту.

Як вказують результати соціологічних опитувань, для російських громадян конституційно обґрунтоване введення Україною воєнного стану фактично рівноцінне…. оголошенню війни Росії. Не дивно, що понад 90%   цих громадян через введення цього стану  звинувачують Україну в агресивній воєнній політиці!

І це при тому, що за даними української розвідки на кордонах з Україною зосереджені надпотужні збройні сили і техніка Росії (друга армія у світі!), які у будь-який час готові до бойових дій не тільки на території України, але й - сусідніх країн Європейського Союзу! За таких військово-політичних умов  російські імперіалісти фактично мають розв’язані руки для завдання ударів по українським військовим і невійськовим цілям.

Введення воєнного стану – це завжди акт, який повинен відповідати не тільки формальним, але і об’єктивним суспільно-політичним обставинам. Для конституційності цього акту важливими є вимоги щодо його співмірності (пропорційності) та своєчасності тощо.

Відповідно до указу Президента України «Про введення воєнного стану» від 26 листопада 2018 року його підставами є: а) черговий акт збройної агресії з боку Російської Федерації, що відбувся 25 листопада 2018 року у районі Керченської протоки проти кораблів Військово-Морських Сил Збройних Сил України, що мав важкі наслідки; б) інші агресивні дії Російської Федерації в Азовському та Чорному морях; в) наявна загроза широкомасштабного вторгнення в Україну збройних сил Російської Федерації, на тлі окупації Російською Федерацією Автономної Республіки Крим і частини Донецької та Луганської областей.

Аналіз умов та обставин введення воєнного стану в Україні вказує на те, що зазначений указ є співмірним або пропорційним тим загрозам, що існують для безпеки, незалежності й територіальної цілісності України. Очевидно, що у відповідь за керченський інцидент Україна не може діяти за феодальним принципом talion.

Тобто діяти аналогічно тому, як поступили - за вказівкою згори - російські прикордонники щодо українських військових кораблів. Росія тільки й чекає, щоб Україна дала серйозний привід для того, щоб задіяти свою військову потугу, роблячи при цьому вигляд, що вона нібито «захищається»!

Росія і зараз пробує представити керченський інцидент як військову провокацію ….. з боку ВМС України. Звичайно, що для неї напад – це кращий спосіб захисту. Проте даний викрутас російської державної машини і пропаганди скоріш призначений для внутрішньоросійського вжитку ніж для зовнішнього світу. Адже світ вже добре розібрався у даному інциденті – є відповідна резолюція Генеральної асамблеї ООН, а тому він знає і розуміє, чому  російська пропаганда намагається його перепрограмувати.

Окремі виступи груп демократично налаштованих російських громадян проти захоплення Росією українських військових моряків ніяк не можуть вплинути на її авторитарну владу. Та й самі ці виступи на фоні масової імперської істерії лише підкреслюють жалюгідність російської керованої демократії.

Зрозуміло, що доля українських військових моряків залежить від позиції української влади, але ще більше – від підтримки європейських та американських чинників. Така позиція - це не прояв української меншовартості, як може здатися, а реальна оцінка можливостей. Проте у вирішенні цього питання Україні повинна належати першість. Саме вона повинна ініціювати весь набір політичних, дипломатичних, інтелектуальних та інших засобів реагування на агресивні дії Росії.  Одним з них є введення воєнного стану, як  оборонного заходу Президента України і парламенту, що був необхідним і доцільним. 

Сьогодні між армією, державним апаратом і суспільством в Україні склалася національна злагода. Проте так було не завжди. Зокрема, у 2014-2016 роках, коли Україна ще не мала достатнього досвіду боротьби з російською агресією та окупацією, а також - недостатньою  була міжнародна підтримка. 

Очевидно, що тоді цієї злагоди бракувало і введення воєнного стану могло спровокувати зайве протистояння у суспільстві: громадяни боялися, що в них будуть відбирати автомобілі, не можна буде зняти гроші в банку тощо. Тому для протидії російській агресії на українському Донбасі чинна влада обмежувалась впровадженням АТО (АнтиТерористичної операції), що у 2018 році була трансформована в ООС (Операцію об’єднаних сил).

Очевидно, що більш досвідчена у питаннях воєнних операцій імперська Росія розраховувала на те, що недосвідчене у цих питаннях українське військове командування буде робити грубі помилки. Це дозволило б російським агресорам  здійснити більш масштабний військовий наступ, зокрема, за межами Донецької та Луганської областей та штучно створювати нові «народні республіки» у південно-східних областях України. Звичайно, що помилки українського військового командування були, але, на щастя, вони не позначилися на  стратегічній обороні країни.

 Однак весь час – з 2014 по 2018 рік - чинна державна влада не тільки забезпечувала оборону України від російських агресорів, не піддавалась на їх грубі провокації, але й зміцнювала тил, відновлювала економіку, підтримувала демократичні інституції та налагоджувала соціально-культурне життя українців. Це дало свої результати, які могли б бути значно більшими, якби українська влада більш реально займалася втіленням у життя засад конституційної демократії, насамперед, народного суверенітету, пріоритету гідності та прав людини, забезпеченням соціально-економічного розвитку країни, а також – боротьбою з конституційним нігілізмом, його наслідками.

Тому, коли у листопаді 2018 року українська влада ввела тимчасовий (на 30 днів) воєнний стан, вона була більш-менш упевнена, що ворог не зможе ні прорвати фронт на українському Донбасі, ні влаштовувати «референдуми» за нові «народні республіки» у південно-східних областях тощо. Цей стан викликав у біснуватих російських пропагандистів доктрини умиротворення України шок, від якого вони не можуть відійти.

Хоча з іншого боку, Росія – через маріонеткові Донецьку і Луганську «народні республіки» – вже давно запровадила жорстокий воєнний стан на цих українських територіях. Населення в них піддається систематичній ідеологічній обробці з боку російської імперської пропаганди, діє комендантська година,  громадян  можуть розстріляти без суду і слідства тощо. Про це досить докладно йдеться у фільмі кінорежисера С. Лозниці «Донбас».

З точки зору російської імперської пропаганди такий воєнний стан є нормою для Д/ЛНР і не викликає «заперечень».  Проте він не йде ні в яке порівняння з воєнним станом у незалежній Україні, де Конституція і закони гарантують права і свободи громадян тощо. Власне, це  і не подобається російській імперській пропаганді; вона була б безмежно рада, якби в Україні був воєнний стан як в Д/ЛНР, але - не навпаки. Однак такого не було і не буде.

Як відомо, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (частина перша статті 17 Конституції України). Сьогодні  народ дійсно став на захист своєї національної держави, а тому військова агресія Росії на українському Донбасі немає жодних військово-політичних перспектив. Частина російського істеблішменту це добре розуміє, але мусить миритися з агресивною політикою державної влади, бо  як вказує приклад  з опозиційним олігархом М. Ходорковським, загроза для особистої свободи чатує і на дуже-дуже  багатих росіян.

Єдність фронту і тилу, яку демонструє Україна, не може не стримувати російського агресора, який зрозумів, що має справу не лише із батальйонами добровольців, як це було на початку війни, але й із непогано оснащеними та підготовленими Збройними силами України, волонтерами, благодійниками, моральною підтримкою громадянського суспільства, на кінець, з країною перехідної конституційної демократії, що творить нову політичну практику.  Тому від стратегії бліцкригу та створення нових «народних республік», що мали об’єднатися у т. зв. Новоросію на південному сході України, цей агресор перейшов до тактики дрібних, але дошкульних воєнних ударів, як це мало місце 25 листопада ц.р.

Нова ситуація. За нинішніх умов Україна вже готова до того, щоб асиметрично відповідати на воєнні акції Росії, яка любить заявляти про асиметричні відповіді на американські політичні та економічні виклики. А тепер, схоже, сама матиме справу з українською політикою асиметрії.

Напевно, що Росія це зрозуміла після авантюри у Керченській протоці з українськими військовими кораблями і навряд чи в захоплення від політичних наслідків своєї провокації. Адже не її, що «нарікає» на нібито порушення її прикордонного режиму українськими військовими моряками, а саме  Україну, яка ввела воєнний стан, підтримали, насамперед, демократичні країни світу, міжнародні організації тощо.

Так,  за наслідками російської авантюри у Керченській протоці у  США була ухвалена резолюція «На підтримку України»,  в якій, по-перше, висловлена підтримка українському народу, що веде боротьбу за свободу та готовність надавати йому підтримку. По друге,  підтверджена позиція США про те, що вони будуть будь-де протистояти російській агресії. Важливі рішення з даних питань ухвалила Литва, а інші країни Балтії, Польща, Велика Британія і Швеція виступили за посилення санкцій щодо Росії. 

Донедавна було багато критики з боку українських політиків, громадських діячів і навіть окремих конституційних суддів щодо незастосування Президентом України права на введення воєнного стану. Ця критика мала певні позитивні моменти, хоч, з другого боку, вона носила дещо передчасний  характер, не узгоджувалась із внутрішньополітичною ситуації в країні.

Перед введенням воєнного стану було багато дискусій в українському парламенті, особливо, стосовно перспектив проведення наступних президентських виборів у березні 2019 року. Верховна Рада України скоротила до одного місяця термін воєнного стану та прийняла окрему постанову про те, що ці вибори  мають відбутися у встановлений Конституцією України термін.

Проте чи по-державному поступив парламент? Гадаємо, що ні, бо в першу чергу він повинен був думати про глобальні державні інтереси, що виражені у воєнному стані. Тому замість скорочення терміну цього стану потрібно було розумно скоротити передвиборний  період  для президентських виборів  2019 року, наприклад, до одного-півтори місяця.

Адже для народу як джерела влади у державі (стаття 5 Конституції України) тримісячний передвиборний період нічого особливого не дає; народ буде приймати рішення в останні дні перед виборами. Цей тривалий період потрібен кандидатам у Президенти, для яких передвиборні заходи також є способом заробляння репутації та коштів для майбутніх парламентських виборів восени 2019 року. Отже, державні інтереси та інтереси кандидатів, як кажуть в Одесі, це дві великі різниці.

Очевидно, що після президентських виборів 2019 року обов’язково має бути відновлено дію воєнного стану, який повинен стати нормою життя України аж до завершення окупації Криму та звільнення українського Донбасу.  З невеликими перервами для проведення виборів і референдумів тощо. Відомо, що в деяких країнах роками діяв воєнний стан, наприклад, в окремих штатах Індії (Джамму і Кашмір), коли сепаратисти піднімали збройні повстання проти центральної влади тощо. І нічого, приходив час і цей стан скасовували.

Звичайно, що воєнний стан в Україні можна не продовжувати у майбутньому, як пропонують деякі політики. Але чи є для цього вагомі докази про відсутність для України воєнних загроз і небезпек з боку Росії? Таких доказів немає, а тому й підстав для не продовження зазначеного стану також немає.

Сьогодні очевидним є і певний негативний досвід. Введення воєнного стану було здійснено без широкої просвітницької роботи серед населення і це викликало відносно негативний резонанс. За деякими соціологічними даними біля 50% українців вважають, що цей стан був введений ….. для перешкоди майбутнім президентським виборам.

Непогано спрацювали політичні противники введення воєнного стану! Отже, просвітницька робота має бути важливою складовою цього стану, інакше армія і влада будуть самі по собі, а народ – сам по собі. А для імперської Росії – кращого не треба.

У той же час незалежна Україна більш-менш успішно проходить випробовування воєнним станом, який дещо змінив ритм і стиль державного життя. В областях, де діє воєнний стан, проходять військові навчання сил територіальної самооборони, налагоджується більш тісна взаємодія військовиків і правоохоронців, покращується матеріальне забезпечення військових частин і багато іншого. З другого боку, громадяни не знають будь-яких обмежень своїх конституційних прав і свобод, у нормальному режимі функціонують місцеві органи виконавчої влади та самоврядування, банки, транспорт, зв’язок, лікарні, школи тощо.

Захист військовослужбовців. Особливо важливе питання сьогодні – захист і звільнення українських воєнних моряків, які після інциденту в Керченській протоці 25 листопада ц.р. перебувають у російському полоні. Відчувається, що Президент Росії В. Путін хоче взяти реванш за те, що Президент США Д. Трамп відмовляється з ним зустрітись, поки Росія не звільнить цих українців. В. Путін робить все, щоб доказати: міжнародне право і мораль не мають для Росії жодного значення, якщо зачеплені її  імперські амбіції та інтереси. 

Очевидно, що ООН, Рада Європи, ОБСЄ та інші міжнародні організації повинні активніше захищати українців-військовиків - жертв військової агресії Росії, якими  статтями її кримінального кодексу не прикривали б свої неправомірні дії  російські правоохоронці. Всі ці дії мають бути оскаржені в органи Ради Європи, інших міжнародних організацій, членом яких є Росія. Мабуть, що пора вводити солідні штрафи для країни, що не виконує рішення цих органів, якщо вона хоче  залишатися їх членом.

Очевидно, що Росія не вправі ставити свою політику і  законодавство вище за Статут ООН, Конвенцію про права людини та основоположні свободи 1950 року, що є конституцією Ради Європи тощо. Може Росія стала зразковою конституційною демократією, де діють принципи політичної конкуренції та політичної відповідальності тощо й тому дозволяє собі не виконувати деякі рішення світових та європейських структур, як, наприклад, окремі країни Європейського Союзу?

Зовсім ні. Росія – це типовий авторитарний режим особистої влади, що визнає тільки силу: військову, ідеологічну, економічну, інтелектуальну, культурну тощо. Тому поки цивілізований світ не буде виявляти, крім  економічної сили, ще й ідеологічну, інтелектуальну, культурну й іншу силу демократичного світу, вона нічого не зрозуміє і не стане виправлятися як це вже робили «круті» політичні режими: Іран та інші.

Захист українських військових моряків, які фактично є полоненими імперської Росії, повинен здійснюватися на підставі міжнародних конвенцій про права військовополонених. Проте ця справа має і внутрішньоукраїнський вимір. Українців-жертв російської каральної системи має захисти спеціальний закон: «Про захист українських військовослужбовців - жертв російської каральної системи». Такий закон має визначити поняття військовослужбовця - жертви російської каральної системи, його правовий статус, гарантії прав на правову допомогу, матеріальну підтримку сімей тощо.

Крім цього, українським парламентом має бути прийнята Державна програма захисту та реабілітації військовослужбовців - жертв російської каральної системи, розроблену урядом на період без обмеження терміну дії. Ця Програма повинна визначити конкретні механізми (правові, економічні, фінансові, культурні тощо) захисту та реабілітації цих жертв. Фонд цієї Програми міг би формуватись за рахунок державних коштів і приватних пожертв.

Характерно, що все більше українських військових моряків, яких російські прикордонники взяли 25 листопада ц.р. у полон і проти яких порушили кримінальні справи за нібито незаконний перетин російського кордону, під час слідчих дій заявляють, що вони є військовополоненими, а не правопорушниками. Це робить позицію Росії з даного питання ще більш ущербною.

Замість висновків. Наш час - можливо один з найбільш драматичних і небезпечних у відносинах  незалежної, демократичної України з імперської Росії. Адже російські імперіалісти, поки вони знаходяться при державній владі, ніколи не змиряться з волею українців до свободи і незалежності, а тому можуть жорстоко мститися за всі нібито завдані їм «образи»: економічні санкції США та країн Європейського Союзу, резолюції осуду міжнародних організацій, протидію російській імперській пропаганді тощо. Це значить, що Україні треба бути готовою до будь-якого негативного розвитку подій у стосунках з імперською Росією та у ній самій.

До прийняття Президентом П. Порошенком указу про введення воєнного стану в конституційній науці панували дещо схематичні уявлення про цей інститут, що було пов’язано з відсутністю військово-політичної практики. Тепер же, коли Україна фактично засвоює цей інститут, виникають проблеми, що потребують наукового осмислення.

Напевно, що Міноборони разом з Міністерством закордонних справ України повинні організувати хоча б одну національну та одну міжнародну конференцію, наприклад, у Литві з питань нападу російських прикордонників на українських воєнних моряків та введення воєнного стану у десяти областях України.

Крім цього, має бути запроваджена широка конституційна просвіта населення з питань такого введення через ЗМІ тощо. Держава повинна негайно замовити розробку науково-практичної літератури про воєнний стан: брошур для масового читача, посібників для викладачів і студентів, одну-дві якісні монографії для інтелектуальної публіки.

Агресивна політика імперської Росії проти незалежної України у 2014-2018 роках фактично розкрила багато особливостей пануючого в Росії авторитарного режиму особистої влади: ставка на грубу військову силу, на пропаганду і дезінформацію, на підрив економіки і соціального спокою в країні тощо. Як не дивно, але найслабше місце цього режиму – конституція Росії 1993 року, що фактично не виконується і не дотримується, оскільки діє фіктивна,  «тіньова» конституція.

Перший досвід після введення воєнного стану залишає позитивне враження, а тому він має бути використаний у майбутньому. З обов’язковим врахуванням вимог верховенства права: засад пропорційності, законності мети тощо. Адже без осмислення конституційної суті захисту незалежності та територіальної цілісності держави - він у значній мірі втрачає сенс. Саме тому Збройні сили України і народ у боротьбі з російським агресором, насамперед, захищають конституційні цінності: гідність і права людини, верховенство права і конституційну демократію. Бо без цього немає майбутнього в Україні.

Очевидно, що для ефективного впровадження воєнного стану в десяти областях України потрібна національна єдність Українського народу – всіх громадян, незалежно від їх походження, майнового стану, національності, мови, релігії, статі тощо. Будь-яка класова, расова, національна, релігійна чи інша  ненависть між українцями під час дії цього стану  повинні присікатися й особливо суворо каратися.

Із запровадженням тимчасового воєнного стану українським областям  потрібно підтримувати горизонтальні відносини з опорою на Київ і Центральну Україну, що є елементом формування патріотичного громадянського суспільства. Особливо по лінії Центр-Схід, Центр-Захід, Центр-Південь та Центр-Північ. Ці відносини повинні мати на меті поглибити засади національної солідарності та міжобласної співпраці. Профільне міністерство з регіонального розвитку разом з Міноборони України повинні над цим питанням добре попрацювати.

Як відомо, Друга світова війна закінчилась перемогою країн конституційної демократії (США, Велика Британія, Канада та інші) над нацистською Німеччиною, бо вони воювали за ідеали свободи і демократії та за відродження конституційної демократії у самій Німеччині. А це значить, що і сьогодні українська конституційна демократія має сподіватися на перемогу  в ідеологічній, інтелектуальній і політичній боротьбі з імперією, що спирається на авторитарно-тоталітарну доктрину «русского мира».

Проте ця перемога не має служити розколу чи розвалу Російської Федерації, як іноді думають деякі радикальні українські політики. Інакше в її регіонах будуть гуляти місцеві тобто російські гіві, мотороли, захарченки, плотницькі та інша бандитська братія. Однак від такої біди в Росії самій Україні легше не буде, а тому її перемога повинна послужити відродженню в цій країні конституційної демократії, елементи якої закладені в її чинній Конституції.

На прес-конференції 17 грудня ц.р. Президент П. Порошенко заявив, що  у зв’язку з президентськими виборами воєнний стан в Україні не буде продовжений після завершення 30-денного терміну його дії, якщо не буде  повномасштабного вторгнення військ Російської Федерації  за межами зіткнення на українському Донбасі. Проте схоже, що Росія дуже хоче провчити Україну за нібито «провокацію» в Керченській протоці, за воєнний стан і за багато іншого.

Того ж дня – 17 грудня 2018 року - міністр закордонних справ Росії  К. Лавров  заявив, що на останню декаду грудня ц.р.  Президент П. Порошенко нібито планує збройну провокацію на кордоні з Кримом. «Він отримає відповідь – заявив цей міністр – мало не покажеться». Фактично це ніщо інше як пряма воєнна погроза Києву, реалізація якої може бути здійснена під будь-яким приводом. На жаль, деякі українські високі чини скептично ставляться до слів представника Кремля, але даремно. Як би потім не посипати голову попелом, як це вже було.

Фактично світ стикається з новим політико-правовим явищем, коли імперська Росія намагається перепрограмовувати  власну військову агресію на українському Донбасі в … громадянську війну українців, а спровоковані нею воєнні інциденти  ….. у кримінальні правопорушення нібито вчинені українськими військовиками  тощо.  На жаль, таке штучне перепрограмування подій не помічається окремими країнами, що економічно чи політично залежать від Росії.

…За час дії воєнного стану Український народ почав усвідомлювати значимість нового для нього конституційного інституту. Проте не все так просто, як здається. В умовах дії цього стану державній владі та громадянському суспільству треба краще працювати, особливо з населенням південно-східних областей України, частина якого недолюблює чинну владу за її відірваність від народу та байдуже ставлення до нього.  Зокрема, розвиваючи засади конституційної демократії, особливо її соціально-економічної складової,  конституційну просвіту тощо.

Навіть невеликий екскурс у питання воєнного стану в Україні вказує на важливість його конституційного аналізу. Тому перед вченими-конституціоналістами стоїть важливе завдання – відгукнутися своїми дослідженнями і публікаціями на актуальні проблеми становлення і розвитку цього важливого  конституційного інституту.

Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Навіщо НАЗК проводить експертизу законопроекту про адвокатуру
Сегодня день рождения празднуют
  • Людмила Бывшева
    Людмила Бывшева
    судья Высшего административного суда Украины
  • Николай Короткевич
    Николай Короткевич
    судья Верховного Суда Украины
  • Валерий Лашевич
    Валерий Лашевич
    судья Киевского апелляционного суда
  • Галина Мостовая
    Галина Мостовая
    судья Высшего специализированного суда Украины по рассмотрению гражданских и уголовных дел
  • Евгения Тополюк
    Евгения Тополюк
    судья Луганского апелляционного суда