Юрисдикційні питання справ про розірвання іноземних шлюбів в Україні

12:00, 22 ноября 2021
Виходячи зі змісту міжнародних договорів України про правову допомогу, компетенція судів з вирішення справ про розірвання шлюбу може визначатися за декількома критеріями.
Юрисдикційні питання справ про розірвання іноземних шлюбів в Україні

Черняк Юлія Валеріївна,

доктор юридичних наук, доцент, суддя Верховного Суду, доцент кафедри міжнародного приватного права Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка

 

Укладені Україною міжнародні договори про правову допомогу у цивільних і сімейних справах передбачають декілька альтернативних критеріїв, за якими може бути визначено компетенцію судів з вирішення справ про розірвання шлюбу. Такі особливості правил міжнародної підсудності цієї категорії справ обумовлюють існування у міжнародному цивільному процесі явища, відомого як «forum shopping», та необхідність вирішення у судовій практиці проблеми «конкуренції юрисдикцій».

Для України, як для більшості держав сучасного світу, є характерною тенденція зростання кількості «іноземних» («міжнародних» або «змішаних») шлюбів. Йдеться про такі шлюби, в яких подружжя: 1) є громадянами різних держав; 2) проживає у різних державах; 3) проживає в одній державі, проте обоє мають громадянство іншої держави. Так само, як і національні, такі шлюби нерідко розриваються: отже, необхідно врегулювати порядок визначення сімейно-правового статусу осіб таким чином, щоб цей статус визнавався не лише у державі ухвалення судового рішення, але й в усіх інших державах, з якими подружжя мають зв’язок.

Оскільки справи про розірвання іноземних шлюбів є різновидом справ з «іноземним» елементом (стаття 1 Закону України «Про міжнародне приватне право»), то вони регулюються насамперед міжнародними договорами України. Основним видом таких міжнародних договорів є двосторонні договори України про правову допомогу і правові відносини у цивільних і сімейних справах. Частину цих договорів (наприклад, з Республікою Італія і Республікою Фінляндія) було укладено ще Радянським Союзом, і Україна зберігає в них участь як правонаступник Української РСР. Низку міжнародних договорів про правову допомогу, у тому числі з деякими державами-членами Європейського Союзу (з Грецькою Республікою, Латвійською Республікою, Литовською Республікою, Республікою Польща, Чеською Республікою та Угорською Республікою), Україна уклала вже як суверенна держава. Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, що укладена державами-членами Співдружності Незалежних Держав у 1993 році у Мінську, здійснено регіональну уніфікацію норм міжнародної підсудності справ про розірвання шлюбу.

Виходячи зі змісту міжнародних договорів України про правову допомогу, компетенція судів з вирішення справ про розірвання шлюбу може визначатися за декількома критеріями: 1) суд держави спільного громадянства подружжя; 2) суд держави громадянства одного з подружжя; 2) суд держави місця проживання одного з подружжя; 3) суд держави останнього спільного місця проживання подружжя. Важливо підкреслити, що між цими критеріями міжнародної підсудності немає субординації, вони є альтернативними. Це означає, що право вибору суду однієї з Договірних держав належить тому  з подружжя, хто бажає ініціювати судовий процес щодо розлучення і зробить це раніше за іншого з подружжя.

Визначаючи суд, компетентний вирішувати справу про розірвання «іноземного» шлюбу, позивач може впливати: 1) на вибір матеріального права, яке буде застосовуватися для розірвання шлюбу; 2) в ряді випадків, на визначення суду, компетентного вирішувати також спори про батьківські права та аліменти на користь дітей. Звичайно, визначення підсудності справи про розірвання «іноземного» шлюбу не вирішує автоматично питання про те, право якої держави буде застосовано для вирішення цієї справи по суті, тому що це питання вирішується на основі тих колізійних норм, які застосовує компетентний суд. Разом з тим у низці випадків міжнародними договорами України передбачено, що орган, компетентний вирішувати справу, застосовує до спірного правовідношення своє власне матеріальне право. Наприклад, відповідно до частини 2 статті 27 Договору про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах між Україною і Естонською Республікою 1995 року «якщо на момент подання заяви про розірвання шлюбу один з подружжя є громадянином однієї Договірної Сторони, а другий – другої Договірної Сторони, і один з них проживає на території однієї, а другий на території другої Договірної Сторони, тоді є компетентними установи обох Договірних Сторін. При цьому вони застосовують законодавство своєї держави». Аналогічні правила передбачено договорами про правову допомогу, укладеними між Україною та Латвійською Республікою (ч. 2 ст. 26), Литовською Республікою (ч. 2 ст. 27), Республікою Узбекистан (ст. 28),  Республікою Грузія (ч. 2 ст. 27), Корейською Народно-Демократичною Республікою (ч. 2 ст. 26), Республікою Куба (ч. 2 ст. 26). Деякими договорами України про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах (наприклад, ст. 27 (ч. 2, ч. 5) Договору між Україною і Республікою Македонія, ст. 27 (ч. 2, ч. 5) Договору між Україною і Республікою Молдова) встановлено, що «якщо справу про розірвання шлюбу розглядає суд, то він також є компетентним у вирішенні питань утримання, догляду та виховання неповнолітніх дітей подружжя, що розлучаються».

Такі особливості правил міжнародної підсудності справ про розірвання «іноземного» шлюбу обумовлюють існування у міжнародному цивільному процесі явища, відомого як  «forum shopping». Цей термін означає «суд, який є найбільш зручним для позивача». У європейській доктрині нерідко застосовується термін «race to (a friendly) court» (дослівно: «змагання за (найбільш дружній) суд»).

Основою вибору позивачем «найбільш зручного суду» з вирішення справи про розірвання шлюбу є вирішення питання про те, суд якої держави забезпечить оптимальні умови для захисту його прав та законних інтересів, а отже, є найбільш сприятливим і зручним для розгляду його справи. По відношенню до справ про розірвання шлюбу вищевказані терміни вживаються на позначення ситуацій, коли чоловік чи дружина намагаються звернутися з позовом про розлучення раніше за іншого і, таким чином, уникнути юрисдикції судів іншої держави й обійти застосування певного несприятливого для себе колізійного і матеріального права. Ще один важливий фактор вибору подружжям (його адвокатом) суду, з декількох визначених законодавством критеріїв міжнародної спеціальної підсудності, – це намагання кожної зі сторін справи домогтися вирішення справи за найбільш сприятливих для кожної з них процесуальних умов.  Адже відповідно до принципу lex fori суд застосовує ті правила процедури вирішення справи, які визначено правом його держави. Тому, передаючи спір на вирішення свого національного суду, кожен з подружжя розраховує створити для себе максимально пільгову, комфортну в процесуальному плані обстановку, а інша сторона, навпаки, потрапляє у відносно гірше процесуальне становище, оскільки апріорі їй складніше орієнтуватися у правилах іноземної процедури: вона не знає мови судового процесу, а внаслідок географічної віддаленості від суду їй знадобиться більше часу і витрат для направлення та отримання процесуальних документів, доведеться звертатися до інституту представництва.

Застосування правил міжнародної альтернативної підсудності справ про розірвання шлюбу нерідко призводить до ще однієї проблеми, яка пов’язана із тим, що тотожні позови одночасно перебувають у провадженні судів декількох держав. Такі ситуації позначаються терміном «конкуренція юрисдикцій» або «паралельна юрисдикція», а щодо самих позовів застосовується термін «lis-pendens related actions», що в перекладі з латини буквально означає «спір, який розглядається ще десь в іншому місці (або вже перебуває у процесі судового розгляду)».

На рівні внутрішнього національного законодавства України проблему lis pendens–related actions врегульовано у статтях 186 (п. 3 ч. 1) і 257 (п. 4 ч. 1) ЦПК України, які покликані не допустити «подвійне» відкриття провадження у справі та її розгляд як декількома українськими судами, так і українським та іноземним судами. Окрім того,  Закон України «Про міжнародне приватне право» містить у статті 75 (ч.2) правило такого змісту: український суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо в суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави розглядається справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Надзвичайно важливу роль у регулюванні проблеми lis pendens-related actions відіграють договори України про правову допомогу (наприклад: ст. 20 (ч. 4) Договору між Україною і Латвійською Республікою 1995 р., ст. 21 (ч. 3) Договору між Україною і Литовською Республікою 1993 р., ст. 21 (ч. 3) Договору між Україною і Румунією 2005 р., ст. 21 (ч. 2) Договору між Україною і Чеською Республікою 2001 р., ст. 19 (ч. 2) Договору між Україною і Республікою Македонія). Одразу варто зробити застереження, що ці договори пропонують два варіанти врегулювання конфлікту юрисдикцій. Перший варіант – це закриття провадження у справі тим судом, який відкрив провадження у справі пізніше, і другий варіант – це залишення заяви без розгляду тим судом, який відкрив провадження у справі пізніше. Так, згідно з ч. 3 ст. 21 договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах у випадку порушення провадження у справі між тими самими сторонами, із того самого предмета й за тієї самої підстави в судах обох Договірних Сторін, компетентних згідно з цим Договором, суд, який порушив справу пізніше, припиняє провадження у справі. Статтею 21 Договору між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах 2001 р. визначено інше правило: якщо тотожні справи було порушено в установах юстиції обох Договірних сторін, компетенцію котрих встановлює Договір, то установа юстиції, яка порушила справу пізніше, залишає її без розгляду.

Взагалі проблема lis pendens-related actions є однієї з найбільш складних у міжнародному цивільному процесі і передбачає надання відповіді на низку питань, зокрема: 1) хто з учасників процесу і які саме процесуальні дії повинен вчинити, якщо в юрисдикційних органах принаймні двох держав заявлено тотожні позови; 2) на якій стадії цивільного процесу може бути заявлено відвід суду у зв’язку з існуванням паралельного судового процесу за кордоном; 3) на кого з учасників справи покладається обов’язок доводити або спростовувати факт наявності в іноземному суді провадження за тотожним позовом; 4) як кваліфікується термін «відкриття провадження у справі» у різних національних системах цивільного процесу.

Практикою Верховного Суду вже сформульовано відповіді на деякі з цих питань. Так, у 2018 році Верховний Суд розглянув справу за позовом громадянки України до громадянина Республіки Польща про розірвання шлюбу (справа № 604/614/17) і постановою від 17 жовтня 2018 року залишив без змін постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 12 квітня 2018 року, якою було скасовано рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 27 грудня 2017 року про розірвання шлюбу та залишено позов про розірвання шлюбу без розгляду. Верховний Суд застосував статтю 26 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1994 року, пункт 4 ч. 1 статті 257 ЦПК України і статтю 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» та постановив, що апеляційний суд дійшов правильного висновку про необхідність скасування рішення суду першої інстанції та залишення позову громадянки України без розгляду, оскільки сторони проживають і працюють у Республіці Польщі, відповідач є громадянином Польщі, і на час звернення з цим позовом до українського суду  справа за позовом про розірвання шлюбу між сторонами вже розглядалася в Окружному суді у м. Варшаві.

Ця справа є ілюстрацією того, що базовим принципом вирішення проблеми паралельних судових процесів є принцип «Qui prior est tempore, potior est jure», що дослівно перекладається так: «Хто раніше за часом, той є першим у праві» і означає, що законну перевагу в продовженні судового процесу має суд тієї держави, який відкрив провадження у справі першим. Це просте, на перший погляд, правило далеко не завжди легко застосовувати на практиці, якщо національне процесуальне право держав має різні підходи до визначення моменту, з якого провадження у справі вважається відкритим, а також стосовно встановлення тотожності (ідентичності) позовів.

У постанові від 06 жовтня 2020 року у справі про розірвання шлюбу між громадянами України, які виїхали разом з дитиною на постійне місце проживання до Франції і на час розгляду справи в українському суді постійно проживали у м. Марсель (справа № 523/4522/18), Верховний Суд вказав на те, що суди України залишають позов про розірвання шлюбу між громадянами України, які проживають за межами нашої держави без розгляду, якщо в суді  Договірної Сторони знаходиться справа зі спору між тими самими сторонами з тотожного предмета позову, тотожної підстави позову, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Встановивши, що вимоги дружини у поданому нею до суду Франції клопотанні в частині розірвання шлюбу та вимоги чоловіка у позові, поданому до Суворовського районного суду міста Одеси, є тотожними, спір виник між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для залишення позову без розгляду. За таких обставин апеляційним судом було правильно встановлено, що у провадженні іншого суду, а саме суду м. Марсель (Франція), знаходиться справа про розірвання шлюбу між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Постановою Верховного Суду від 06 жовтня 2020 року постанову Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2019 року залишено без змін.

Справи про розірвання іноземних шлюбів є також прикладом міжнародних сімейних справ, спеціальні правила міжнародної підсудності яких встановлено і у ЦПК України. Так, ст. 29 ЦПК України встановлено, що підсудність справ про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України, визначається суддею Верховного Суду, визначеним у порядку, передбаченому статтею 33 цього Кодексу, одноособово. Як убачається зі змісту цієї статті, йдеться про розірвання не будь-яких «іноземних» шлюбів, а лише шлюбів між громадянами України або між громадянином України та іноземцем, які проживають за кордоном. Варто вказати на дві суттєві ознаки, які виділяють норму статті 29 ЦПК України з-поміж інших правил міжнародної підсудності у національному праві України. По-перше, ця норма дозволяє розширити компетенцію вітчизняних судів з вирішення справ, які пов’язані в тому числі з іноземною державою, хоча в них беруть участь громадяни України. По-друге, ця норма вилучає питання міжнародної підсудності деяких справ про розірвання шлюбу зі сфери правил підсудності, які встановлено законодавством України, і передає вирішення цього питання на розсуд Верховного Суду. Зазначимо, що саме такий підхід до вирішення питання міжнародної підсудності справ про розірвання шлюбів не притаманний сучасному національному законодавству держав Європейського Союзу і бере витоки ще з радянських часів, коли його необхідність пояснювалася таким чином: інший порядок врегулювання призвів би до безпідставного розширення юрисдикції іноземних судів у справах, які зачіпають інтереси радянських громадян-відповідачів, а також до безпідставного позбавлення радянських громадян можливості звертатися до радянського суду із заявою про розірвання шлюбу з іноземцем. Існування норми статті 29 ЦПК України вказує на збереження презумпції того, що саме вітчизняні суди можуть найкращим чином забезпечити захист сімейних прав громадян своєї держави.

Нині єдиним прикладом універсальної уніфікації норм, які регулюють питання міжнародної підсудності справ про розірвання шлюбу є Конвенція про визнання рішень про розлучення та про окреме проживання подружжя, прийнята Гаазькою конференцією з міжнародного приватного права у 1970 році. На даний момент її учасницями є 20 держав: Албанія, Австралія, Китай, Кіпр, Чехія, Данія, Єгипет, Естонія, Фінляндія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Молдова, Словаччина, Швеція, Швейцарія, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії. Можливість приєднання до Конвенції передбачена статтею 28 Конвенції.

Установлені цією Конвенцією правила підсудності слід кваліфікувати як правила «непрямої» міжнародної підсудності, оскільки вони застосовуються вже на стадії визнання судового рішення для оцінки того, чи мав суд держави-учасниці компетенцію ухвалювати те судове рішення, яке підлягає визнанню на території інших держав-учасниць.

Порівняно з чинними для України двосторонніми договорами про правову допомогу, Гаазька конвенція 1970 р. передбачає більш широкий перелік альтернативних критеріїв визначення міжнародної підсудності справ про розірвання шлюбу, а саме: 1) суд держави звичайного місця проживання відповідача; 2) суд держави звичайного місця проживання позивача, за умови, що таке звичайне проживання тривало не менше року безпосередньо до відкриття провадження та/або подружжя звичайно проживало там разом; 3) суд держави, громадянами якої є обоє з подружжя; 4) суд держави громадянства позивача, за умови що позивач мав там звичайне місце проживання, та/або позивач мав там звичайне місце проживання протягом одного року, коли цей період принаймні частково припадає на дворічний період, що передує відкриттю провадження; 5) суд держави громадянства позивача, якщо дотримано дві вимоги: позивач був присутній у цій державі на день відкриття провадження і обоє з подружжя мали останнє спільне місце проживання у такій державі, право якої, на день відкриття  провадження, не передбачало розлучення.

Більшість із цих критеріїв визначення міжнародної підсудності відтворено у Регламенті Європейського Союзу № 2201/2003 від 27 листопада 2003 р. про міжнародну підсудність, визнання та виконання судових рішень у шлюбно-сімейних справах та у справах стосовно батьківської відповідальності (Регламент Європейського Союзу Brussels IIbis), який є основним правовим актом, відповідно до якого встановлюється міжнародна підсудність справ про розірвання шлюбу судам держав Європейського Союзу.

Підсумовуючи, зазначимо, що подальший розвиток права про міжнародну підсудність справ про розірвання іноземних шлюбів відбуватиметься у напряму розширення переліку можливих підстав міжнародної підсудності цієї категорії справ. Цікаво, що в проекті нової редакції регламенту Європейського Союзу Brussels IIbis передбачено також можливість визначення для справ про розірвання шлюбу міжнародної договірної підсудності. Що стосується України, то вважаємо, що у найближчому майбутньому найважливішу роль у визначенні компетенції українських судів з вирішення справ про розірвання іноземних шлюбів будуть продовжувати відігравати саме двосторонні договори України про правову допомогу і правові відносини у цивільних та сімейних справах.  Водночас ці договори не можуть бути єдиним і пріоритетним для України джерелом регулювання у цій сфері відносин. По-перше, поширеною є ситуація, коли «іноземний елемент» у справі має походження з тієї держави, з якою Україна не уклала договір про пра­вову допомогу. Наприклад, Україна дотепер не має договорів про правову допомогу з Великобританією, Швейцарією, Японією, Ізраїлем, з багатьма державами Європейського Союзу та Латинської Америки. По-друге, не всі укладені Україною договори про правову допомогу регулюють питання міжнародної підсудності сімейних спорів. Наприклад, правила визначення міжнародної підсудності відсутні в Договорі між Україною та Республікою Болгарія про правову допомогу в цивільних справах та в Угоді між Україною та Грецькою Республікою про правову допомогу в цивільних справах, а також у найновіших двосторонніх договорах України про правову допомогу з Республікою Сенегал 2013 р., Республікою Індія 2012 р., Ісламською Республікою Іран 2004 р. У зв’язку з цим надзвичайно важливо, що Міністерством юстиції України подано до Верховної Ради України проект Закону України про приєднання України до Конвенції про визнання рішень про розлучення та про окреме проживання подружжя, вчиненої 01 червня 1970 року в м. Гаага. Участь України у цій Конвенції не лише дозволить уніфікувати правила визначення міжнародної підсудності справ про розірвання іноземних шлюбів, але й гарантуватиме визнання рішень українських судів у цій категорії справ в усіх інших державах-учасницях.

 Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Youtube Право ТВ, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Автор: Юлія Черняк
Следите за самыми актуальными новостями в наших группах в Viber и Telegram.
Что важнее: регламент или программа «Слуг народа» – комментируют депутаты
Что важнее: регламент или программа «Слуг народа» – комментируют депутаты
Loading...
Сегодня день рождения празднуют
  • Світлана Харченко
    Світлана Харченко
    суддя Київського окружного адміністративного суду
загрузка...