Олена Білоконь,
к.ю.н., суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду,
Юлія Черняк,
д.ю.н., суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду,
спеціально для “Судово-юридичної газети”
Передумова проблематики. Внаслідок російської-української війни багато громадян України, у тому числі і тих, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов’язки і над якими встановлено опіку чи піклування, вимушено змінили місце проживання, виїхавши за кордон. У Спеціальній доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо додержання соціальних та економічних прав повнолітніх осіб, які потребують опіки та піклування, в умовах дії правового режиму воєнного стану, зазначено, що станом на 24 лютого 2022 року, за даними Центральної виборчої комісії, в Україні задокументовано 35 372 особи, які визнані недієздатними.
Упродовж 2023 року іноземні суди констатували істотний наплив заяв про обмеження у дієздатності та про визнання недієздатними громадян України, які проживають за кордоном. Йдеться також і про тих громадян України, які були визнані недієздатними українським судом і щодо яких закінчився 2-річний строк, встановлений рішенням українського суду відповідно до частини шостої статті 300 ЦПК України.
Справа про обмеження цивільної дієздатності чи про визнання недієздатним громадянина України, який проживає за кордоном, є справою з «іноземним елементом» (стаття 1 ЗУ «Про МПрП»), а отже, породжує питання міжнародної підсудності, а саме: суди якої держави – український суд як суд держави громадянства фізичної особи, чи іноземний суд як суд держави, в якій громадянин України наразі проживає, – є компетентними розглядати таку справу, а також питання взаємодії компетентних органів обох держав.
Джерелами правового регулювання визначення підсудності справ про обмеження у дієздатності чи про визнання недієздатним громадянина України, який проживає за її межами, є стаття 76 ЗУ «Про МПрП», стаття 295 ЦПК України, а також двосторонні договори України про правову допомогу у цивільних і сімейних справах. Останні зазвичай містять окрему об’ємну статтю, яка має назву «Обмеження в дієздатності або визнання особи недієздатною (повне і часткове визнання недієздатним») і закріплює не лише норми про міжнародну підсудність, але й колізійні норми, які визначають, правом якої держави має керуватися компетентний суд при вирішенні справи. Прикладом саме такої статті є стаття 22 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 року (надалі – Договір із Республікою Польща про правову допомогу).
Упродовж 2023 року до Верховного Суду, за посередництвом Міністерства юстиції України, надійшло декілька запитів від польських судів, в яких було відкрито провадження у справі про визнання недієздатним (або про обмеження у дієздатності) громадянина України, який проживає у Республіці Польща. Польські суди, посилаючись на положення статті 22 Договору між Україною і Республікою Польща, а також частину другу статті 295 ЦПК України, просили саме Верховний Суд підтвердити їхню юрисдикцію на розгляд справи.
Одразу зазначимо, що визначення компетентного суду у вказаних категоріях справ є актуальним не лише для польсько-української судової практики. Правила міжнародної підсудності, аналогічні за змістом до правил, які викладено у статті 22 Договору між Україною і Республікою Польща, є також у двосторонніх договорах України про правову допомогу з низкою інших держав: Литовською Республікою 1993 р. (ст. 23), Республікою Молдова 1993 р. (ст. 22), Естонською Республікою 1995 р. (ст. 23), Латвійською Республікою 1995 р. (ст. 22), Республікою Грузія 1995 р. (ст. 23), Республікою Македонія 2000 р. (ст. 21), Чеською Республікою 2001 р. (ст. 23), Румунією 2002 р. (ст. 23).
Усі перераховані статті двосторонніх договорів України про правову допомогу встановлюють для справ про визнання особи недієздатною або про обмеження особи у дієздатності міжнародну спеціальну (альтернативну) підсудність. Це означає, що заявник може на власний розсуд звернутися:
Розглянемо декілька можливих алгоритмів встановлення компетентного суду.
Ситуація 1. Актуальним місцем проживання громадянина України, інтереси та права якого потребують захисту шляхом обмеження у дієздатності чи визнання його недієздатним, є іноземна держава (приміром, Республіка Польща). Заявник вирішує подавати заяву про обмеження громадянина України у дієздатності (чи про визнання недієздатним) до українського суду.
У цьому випадку компетенція українського суду грунтуватиметься на положеннях частини першої статті 22 Договору із Республікою Польща про правову допомогу («якщо цей Договір не передбачає інше, при обмеженні в дієздатності або визнанні особи недієздатною компетентним є суд тієї Договірної Сторони, громадянином якої є особа, яка має бути обмежена в дієздатності або визнана недієздатною») та пункту 9 першої частини статті 76 Закону України 2005 року «Про МПрП» («судам України підсудні справи окремого провадження, які стосуються особистого статусу або дієздатності громадянина України»).
Внутрішня територіальна підсудність справи конкретному місцевому суду України визначатиметься за клопотанням заявника ухвалою судді Верховного Суду відповідно до частини другої статті 295 ЦПК України.
Ситуація 2. Актуальним місцем проживання громадянина України, інтереси та права якого потребують захисту шляхом обмеження у дієздатності чи визнання недієздатним, є іноземна держава (приміром, Республіка Польща), і заявник вирішує подавати заяву про обмеження громадянина України у дієздатності (визнання його недієздатним) до суду саме цієї держави.
Виходячи з положень частини другої і третьої статті 22 Договору із Республікою Польща про правову допомогу, для встановлення компетенції польського суду потрібно дотримання низки передумов.
По-перше, польський суд як суд Договірної держави місця проживання громадянина України повинен повідомити відповідний український суд про те, що ним встановлено підстави для обмеження громадянина України в дієздатності або визнання його/її недієздатним(ою). Виходячи з практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, таким «відповідним українським судом» є місцевий суд (суд першої інстанції) за місцем зареєстрованого або постійного місця проживання (останнього відомого місця проживання) в Україні громадянина України, про обмеження в дієздатності або визнання недієздатним якого йдеться (ухвали Верховного Суду у складі Касаційного Цивільного Суду від 19 грудня 2023 року (провадження № 61-234вп23), від 05 жовтня 2023 року у справі № 597/1676/23 (провадження № 61-165вп23), від 11 квітня 2023 року (провадження № 61-44вп23).
По-друге, польський суд як суд Договірної держави місця проживання громадянина України може розглянути і вирішити справу про обмеження в дієздатності (визнання недієздатним) громадянина України, якщо відповідний український суд надасть йому право на вчинення цих процесуальних дій або не висловиться протягом трьох місяців. Приміром, Котовський міськрайонний суд Одеської області, розглядаючи повідомлення Окружного суду у м. Ченстохови про надходження заяви про визнання недієздатним громадянина України, застосував статтю 22 Договору із Республікою Польща про правову допомогу і, врахувавши громадянство, фактичне місце проживання, стан здоров’я, обставини, в яких опинилася ОСОБА, дійшов висновку про надання згоди Окружному суду в м. Ченстохови на виконання подальших процесуальних дій у справі за клопотанням Окружного прокурора в м. Ченстохови про визнання ОСОБИ недієздатною. Суд вважав, що розгляд вказаної справи компетентним судом Республіки Польща буде необхідним для захисту прав і законних інтересів громадянина України, розгляд справи на території України може бути утрудненим для учасників судового розгляду (Ухвала Котовського міськрайонного суду Одеської області від 08.02.2024 року у справі № 505/1601/23 (провадження № 2-о/505/55/2024).
По-третє, положення цивільного законодавства обох держав (українського та польського) щодо підстав для обмеження особи в дієздатності чи визнання особи недієздатною є однаковими. Так, відповідно до частини третьої статті 22 Договору з Республікою Польща про правову допомогу «суд за місцем проживання цієї особи може провести справу про обмеження в дієздатності або визнання її недієздатною відповідно до законодавства своєї держави, якщо причина обмеження в дієздатності або визнання недієздатною передбачається також законодавством тієї Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа».
По-четверте, рішення польського суду про обмеження в дієздатності або визнання недієздатним громадянина України пересилається Міністерству юстиції України, яке пересилатиме його відповідному місцевому суду (для цілей частини третьої статті 22) та компетентному органу опіки та піклування (для цілей частини четвертої статті 31 Договору з Республікою Польща про правову допомогу, яка регулює питання опіки та піклування).
Одночасно із питанням про визнання особи недієздатною/обмеження особи в дієздатності обов’язково вирішується питання про призначення такій особі опікуна/піклувальника (стаття 60 ЦК України).
Двосторонніми договорами України визначено, що у справах про опіку та піклування, за загальним правилом, компетентним є орган опіки та піклування і застосовується законодавство Договірної Сторони, громадянином якої є особа, що потребує опіки або піклування (ч.1 ст. 31 Договору із Республікою Польща про правову допомогу). Ці положення договорів узгоджуються із ст. 24 Закону України «Про міжнародне приватне право», згідно з якою встановлення і скасування опіки та піклування над малолітніми, неповнолітніми, недієздатними особами, особами, цивільна дієздатність яких обмежена, регулюються особистим законом підопічного (lex personalis). Щодо особистого закону фізичної особи, то він визначається ст. 16 цього Закону.
Отже, питання про встановлення опіки або піклування щодо громадянина України, який проживає в Республіці Польща і щодо якого польський суд ухвалив рішення про обмеження в дієздатності чи визнання недієздатним, вирішуватиме згідно із законодавством України український місцевий суд за місцем реєстрації громадянина України за поданням органу опіки і піклування.
Проте, виходячи зі змісту Договору з Республікою Польща про правову допомогу, із цього загального правила є винятки, коли тимчасово та з обмеженими повноваженнями компетенцію на прийняття заходів опіки та піклування щодо громадянина України матиме польський орган опіки і піклування, і застосованим буде не українське, а польське право.
Такі винятки пов’язані із терміновою необхідністю захисту прав, інтересів або майна громадян України, які проживають на території Республіки Польща і за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права або виконувати свої обов’язки.
Так, польський суд у невідкладних випадках задля захисту прав, інтересів або майна таких осіб може винести тимчасове розпорядження (частина четверта статті 22 Договору із Республікою Польща про правову допомогу) або вжити інші заходи опіки/піклування, які залишаються в силі доти, доки український орган опіки та піклування не винесене іншого рішення (частини четверта, п’ята статті 31 Договору з Республікою Польща про правову допомогу). Прикметно, що за такої ситуації польський суд діятиме як так званий «суд за необхідністю» (forum necessitates) і ухвалюватиме по відношенню до громадянина України тимчасові розпорядження, копії яких мають бути надіслані відповідним місцевому суду України та органу опіку та піклування України.
Також допускається передача обмеженої компетенції українським органом опіки та піклування компетентному органу Республіки Польщі як Договірної Сторони, на території якої знаходиться місце проживання або перебування, або майно громадянина України, який є під опікою чи піклуванням (частини шоста, сьома статті 31 Договору з Республікою Польща про правову допомогу).
Перспективи подальшого міжнародного правового регулювання. У 2000 році під егідою Гаазької Конференції з міжнародного приватного права прийнято Конвенцію про міжнародний захист повнолітніх. Конвенція набула чинності 01 січня 2000 року, і наразі її учасниками є 15 європейських держав (це майже всі держави-члени ЄС, а також Сполучене Королівство Великої Британії і Північної Ірландії). Крім того, її підписали Італія, Ірландія, Люксембург, Нідерланди і Польща. Що стосується України, то законопроєкт про приєднання до Конвенції перебуває на опрацюванні в профільних департаментах Мін’юсту з метою вивчення питання щодо відповідності положень Конвенції законодавству України.
Конвенція спрямована на «забезпечення захисту у міжнародних ситуаціях повнолітніх осіб, які у зв’язку з хворобою або недостатністю особистих здібностей, не можуть захищати свої інтереси». Однією із цілей Конвенції є визначення того, органи якої держави мають юрисдикцію застосовувати заходи, спрямовані на захист повнолітньої особи або її майна. Загальним критерієм визначення міжнародної юрисдикції справ про визнання особи недієздатною та встановлення режиму захисту самої особи та її майна є її звичайне місце проживання (стаття 5). Субсидіарно юрисдикцію у цих справах мають також суди держави громадянства повнолітньої особи (ст. 7) і суди держави, в якій знаходиться майно повнолітньої особи (ст. 9). Окремо Конвенцією врегульовано питання захисту повнолітніх недієздатних осіб, які вимушено виїхали зі своєї держави та стали біженцями, зокрема внаслідок військових дій у державі свого громадянства чи місця проживання (статті 6, 10, 11). У цілому правила Конвенції щодо визначення юрисдикції є доволі гнучкими і закріплюють одну із тенденцій сучасного міжнародного цивільного процесу, яка поступово знаходить своє відображення і в українській судовій практиці, а саме: необхідність співробітництва між юрисдикційними органами Договірних держав, у тому числі з питань передачі юрисдикції.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.