Важливі рішення для агробізнесу та банків: нові кейси передані до Великої Палати
Сучасні реалії постійно диктують нові правила гри як для бізнесу так і громадян. І саме в умовах постійного оновлення законодавства судова практика дедалі частіше визначає реальний зміст правових норм. А рішення Великої Палати Верховного Суду, не просто змінюють раніше сформовані правові висновки, і вирішують виключні правові проблеми, а й забезпечують єдність судової практики.
Минулого тижня до Єдиного державного реєстру судових рішень були внесені ухвали Верховного Суду про передачу низки справ на розгляд Великої Палати, об’єднаних та судових палат касаційних судів і стосуються права оренди землі, чинність боргів та доступу до суду в справах проти країни-агресора. «Судово юридична газета» продовжує розглядати ухвали колегії Верховного Суду.
Переважне право чи воля власника земельної ділянки?
Ухвалою КЦС ВС від 4 лютого 2026 року на розгляд ВП ВС передано справу для конкретизації її висновку щодо початку перебігу строку дії договору оренди землі, якщо договір містить умову про набрання ним чинності після його державної реєстрації і така умова не визнана недійсною у встановленому законом порядку.
ТОВ, як первинний орендар, звернулося до суду з позовом до власника земельної ділянки та нового орендаря. Орендар мав договір оренди землі на 7 років, який автоматично був поновлений на один рік в силу дії на той момент норми підпункту 1 пункту 27 Розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України у редакції Закону України від 24 березня 2022 року № 2145-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення умов для забезпечення продовольчої безпеки в умовах воєнного стану». Проте власниця земельної ділянки, завчасно, тобто за 6 місяців, повідомила орендаря про небажання продовжувати договір. Орендар, своєю чергою, надіслав пропозицію поновлення з вищою орендною платою, що була проігнорована власницею, яка достроково зареєструвала припинення оренди та передала землю іншому підприємству. Позивач в судовому порядку намагався довести чинність його договору оренди землі.
У ВС наразі відсутня стала й послідовна практика щодо спорів про поновлення договорів оренди на новий строк у подібних правовідносинах. Перед ВП ВС постає питання, чи порушується переважне право первинного орендаря на укладення договору оренди на новий строк, який, керуючись положеннями або статті 777 ЦК України, або статті 33 Закону України «Про оренду землі», завчасно направив орендодавцю лист щодо укладення договору оренди на новий строк, у випадку, якщо орендодавець повідомив його про намір самостійно використовувати об`єкт оренди для власних потреб і не розглянув його пропозицію, але після закінчення первісного договору передав його в оренду іншому орендарю. Крім того, виникає питання, чи узгоджується така поведінка з принципом добросовісності. Наведена правова проблема стосується не однієї конкретної справи, а має значення для вирішення низки сотень подібних спорів щодо поновлення договорів оренди, строк дії яких вже завершився, або завершиться найближчим часом, що вже перебувають на розгляді у судах України і можуть виникнути в майбутньому.
Позови проти РФ: чи має позивач сплачувати судовий збір?
Ухвалою КЦС ВС від 11 лютого 2026 року на розгляд ВП ВС передано справу для відступу від висновку КГС ВС щодо звільнення позивача від сплати судового збору на підставі п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» виключно за пред’явлення позову безпосередньо до держави-агресора –російської федерації.
Позивач звернувся до суду з позовом до РФ про відшкодування моральної шкоди. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є громадянином України і починаючи з 2014 року, коли відповідач незаконно здійснив військове вторгнення, позивач зазнав моральної та психологічної шкоди своєму здоров'ю, а також значних майнових втрат. Вважає, що особисто йому спричинена майнова шкода в розмірі 1 990 149,79 дол. США. Крім того, такі дії з боку РФ завдали йому моральну шкоду в розмірі 500 000 грн. Позивач просив стягнути з відповідача на його користь компенсацію за заподіяну моральну шкоду в сумі 500 000,00 грн.
Постає питання, чи звільняє п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» всіх позивачів проти РФ, чи лише тих, хто особисто постраждав? У Верховному Суді сформувалася неоднорідна практика щодо застосування пункту 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», який передбачає звільнення від сплати судового збору у справах за позовами до держави-агресора.
Так, у постанові Верховного Суду від 11 листопада 2025 року у справі № 911/591/25 зазначено, що «відповідно до пункту 22 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора про відшкодування завданої майнової або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
У постанові Верховного Суду від 16 серпня 2023 року у справі № 463/5308/22 зазначено, що «апеляційний суд, залишаючи без руху апеляційну скаргу, а згодом її повертаючи, помилково не врахував приписи пункту 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір». Суд апеляційної інстанції належно не врахував те, що третя особа із самостійними вимогами щодо предмета спору звернувся до суду із позовом до держави-агресора про відшкодування шкоди, тому за законом, а саме відповідно до пункту 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору».
Колегія суддів вважає, що необхідним є встановлення однозначного розуміння пункту 22 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».
Чи має сторнування бухгалтерських проводок правове значення для матеріальних правовідносин?
Ухвалою КГС ВС від 9 лютого 2026 року на розгляд ОП КГС ВС передано справу для відступу від висновків КГС ВС про те, що повернення (сторнування) банком коштів, списання яких з поручителя було правомірним, свідчить про непогашення зобов’язання боржника та збереження дійсного права вимоги, яке може бути відступлене новому кредитору за статтями 512, 514 ЦК України.
ТОВ звернулось до суду з позовом до ПрАТ про стягнення заборгованості. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ПрАТ не виконало своїх зобов`язань за договорами поруки, згідно з якими поручилося перед кредитором за повне виконання обов`язків боржника за рядом кредитних договорів. Позивач підтвердив наявність права на звернення з вимогою до ПрАТ за договором про відступлення права вимоги.
Суд першої інстанції встановив, що до позивача перейшло право вимоги до ПрАТ як поручителя і вимоги були заявлені в межах лімітів відповідальності, передбачених кожним із договорів. Заперечення ПрАТ щодо неукладеності договорів поруки та відсутності їх оригіналів суд відхилив, пославшись на рішення у справі № 910/19560/16, якими факт укладення договорів уже було встановлено.
Апеляційний суд змінив мотивувальну частину рішення, однак залишив його без змін по суті. Так, апеляційний суд підтвердив укладеність договорів поруки і що позивач повністю сплатив вартість придбаного права вимоги. Крім того суди врахували, що у 2019 році Банк сторнував операції зі списання коштів поручителя, поновивши кредитну заборгованість позичальників. Кошти були повернуті на рахунок для обліку кредиторської заборгованості ПрАТ. Відтак апеляційний суд дійшов висновку, що доказів виконання відповідачем своїх зобов’язань як поручителя немає, а право нового кредитора вимагати виконання договорів поруки є дійсним та правомірним.
Колегія Верховного Суду зазначила, що самостійне повернення банком коштів шляхом сторнування бухгалтерських проводок не має правового значення для матеріальних правовідносин. Сторнування є виключно бухгалтерською процедурою та не належить до передбачених Цивільним кодексом України підстав виникнення чи відновлення зобов’язань. Відповідно, зобов’язання, припинене належним виконанням, не може бути поновлене односторонніми діями кредитора. Якщо право вимоги припинилося, воно вважається відсутнім для цілей правонаступництва, а договір про його відступлення не може породжувати правових наслідків, оскільки неможливо передати право, якого первісний кредитор уже не має.
На думку колегії, у даній ситуації має місце фундаментальна помилка у правозастосуванні — надання бухгалтерській процедурі пріоритету над нормами матеріального права. Такий підхід створює ризики для принципу res judicata та правової визначеності, оскільки фактично допускає можливість скасування вже встановленого факту припинення зобов’язання. Рішення Великої Палати матиме принципове значення для формування єдиної практики щодо розмежування бухгалтерських процедур банку та матеріально-правових підстав припинення зобов’язань.
Як притягнути до відповідальності підрядника за зрив строків?
Ухвалою КГС ВС від 11 лютого 2026 року на розгляд ОП КГС ВС передано справу для відступу від висновків КГС ВС про те, що визнання недійсною додаткової угоди до договору про закупівлю щодо продовження строку його дії через відтермінування виконання робіт є належним та ефективним способом захисту, навіть якщо на час звернення з позовом роботи вже виконані та оплачені, а договором не передбачено відповідальності підрядника за порушення строків виконання зобов’язань.
Орган прокуратури в інтересах держави звернувся до суду з позовом до ТОВ, в якому просив визнати недійсною додаткову угоду до договору закупівлі, укладеного між селищною радою та відповідачем та стягнути з відповідача на користь селищної ради штрафні санкції. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірну додаткову угоду укладено з порушенням вимог пункту 4 частини 5 статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі», статті 180 Господарського кодексу України, частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України, а саме, необґрунтовано продовжено строк дії договору та терміни виконання робіт. Відповідач, як підрядник по договору про закупівлю мав зробити капітальний ремонт водовідвідного лотка, проте не вклався в терміни, зазначені в договорі, саме тому сторонами була підписана додаткова угода.
Колегія Верховного Суду зазначила, що спірна додаткова угода суперечить пункту 4 частини 5 статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі», оскільки, погіршення погодних умов у грудні місяці, з розумною обачністю мали б бути враховані на момент укладення договору, а в матеріалах справи відсутнє належне документальне підтвердження об`єктивних обставин, що спричинили продовження строку дії договору. Суди відмовили у позові з підстав обрання неефективного способу захисту порушеного права, оскільки визнання недійсною спірної додаткової угоди, в цьому випадку не є ефективним способом захисту, адже задоволення цієї позовної вимоги не здатне поновити будь-які права та спричинить лише правову невизначеність у спірних правовідносинах між селищною радою та підрядником.
На розсуд ВП ВС передані питання, чи може прокурор оскаржувати продовження строків, якщо будівництво вже завершене? Чи вважається це ефективним способом захисту для повернення штрафів у бюджет? Чи може держава в особі прокурора захищати інтереси громади всупереч волі самої селищної ради?
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
