Арбітраж і право на справедливий суд: позиція ЄСПЛ
Право на звернення до суду є однією з ключових гарантій захисту особи у разі виникнення цивільного спору. Водночас воно не означає обов’язкового звернення саме до державного суду у кожному випадку. У низці правовідносин сторони можуть заздалегідь погодитися на альтернативний спосіб вирішення спору, зокрема арбітраж.
Такі спори становлять предмет оцінки Європейського суду з прав людини (European Court of Human Rights), який виходить із того, що гарантії статті 6 Європейської конвенції з прав людини (European Convention on Human Rights) забезпечують право на справедливий суд, але не виключають можливості добровільного вибору альтернативного механізму вирішення спору. Водночас такий вибір є допустимим лише за умови відсутності примусу та наявності усвідомленої згоди сторін.
Тому допустимість арбітражу або іншої альтернативної процедури залежить від того, чи були забезпечені базові процесуальні гарантії та чи була згода сторін достатньо чіткою і однозначною.
У практиці Суду сформовано підхід, за яким значення має не лише факт укладення арбітражної угоди, а й реальна поведінка сторін у процесі.
Зокрема, у справі Suovaniemi and Others v. Finland заявники, погодившись на арбітраж у межах корпоративного спору, брали активну участь у провадженні, але не заявили вчасних заперечень щодо складу арбітражу. ЄСПЛ розцінив це як поведінку, що свідчить про прийняття обраного механізму вирішення спору та фактичну відмову від подальших процесуальних заперечень у межах статті 6 Конвенції.
Інший аспект добровільності та усвідомленості відмови був розкритий у справі Tabbane v. Switzerland.
Заявник уклав міжнародний комерційний договір, який містив арбітражне застереження та положення про остаточність рішення без можливості судового оскарження. Після ухвалення рішення він оскаржив його в національних судах, посилаючись на відсутність повного розуміння наслідків такої відмови.
Національні суди встановили, що арбітражне застереження було погоджене сторонами добровільно та відповідало вимогам внутрішнього права. ЄСПЛ погодився з цим висновком, підкресливши, що відмова від доступу до суду є сумісною зі статтею 6 Конвенції за умови її чіткості, добровільності та передбачуваності наслідків.
ЄСПЛ наголосив, що така відмова є проявом договірної свободи сторін у міжнародному комерційному обороті та не порушує сутність права на справедливий суд, якщо арбітражне провадження забезпечує належний рівень процесуальних гарантій.
Щодо доводів про порушення принципу рівності сторін, ЄСПЛ встановив, що заявник не був поставлений у суттєво менш сприятливе процесуальне становище, оскільки мав доступ до необхідних матеріалів справи та можливість належним чином захищати свої інтереси.
Таким чином, практика ЄСПЛ не лише визнає допустимість відмови від доступу до суду, а й фактично встановлює критерії її юридичної дійсності, які застосовуються національними судами при оцінці арбітражних застережень.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
