ККС ВС роз’яснив межі дезертирства та нез’явлення на службу
Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 408 КК, у формі нез’явлення на службу обмежується лише діяннями, що вказані законодавцем у вичерпному переліку, а тому кваліфікація за відповідною частиною ст. 408 КК діянь особи, що не включені законодавцем до цього вичерпного переліку, зокрема нез’явлення військовослужбовця на службу в разі звільнення його з-під варти, є розширеним тлумаченням кримінального закону і застосуванням закону про кримінальну відповідальність за аналогією, що прямо заборонено приписами ч. 4 ст. 3 КК. Такий висновок зробила колегія суддів Третьої судової палати ККС ВС від 20.05.2026 у справі № 459/2030/24.
Обставини справи
Органом досудового розслідування військовослужбовці військової служби за призовом обвинувачувалися у тому, що під час проходження військової служби не з’явилися вчасно на службу до пункту постійної дислокації військової частини, а перебували поза її межами до моменту їх затримання під час спроби незаконного перетину державного кордону України поза межами пункту пропуску в напрямку Молдови.
Позиції судів першої та апеляційної інстанцій
Суди попередніх інстанцій визнали військовослужбовців винуватими і засудили за ч. 4 ст. 402 КК, а за ч. 4 ст. 408 КК визнали невинуватими та виправдали.
У касаційній скарзі прокурор вказує, що місцевий суд без належного обґрунтування дійшов висновку про невиявлення в діях військовослужбовців іншого складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК, а також про відсутність підстав для застосування положень ч. 3 ст. 337 КПК та виходу за межі раніше висунутого обвинувачення в частині зміни правової кваліфікації.
Позиція ККС ВС
Змінено рішення судів попередніх інстанцій, звільнено обвинувачених від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК.
Колегія суддів ККС вказала, що поняття дезертирства сформульовано у ч. 1 ст. 408 КК як самовільне залишення військової частини або місця служби з метою ухилитися від військової служби, а також нез’явлення з тією самою метою на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу.
Як неодноразово йшлося у судовій практиці, з об’єктивної сторони дезертирство полягає у діях або бездіяльності, які мають дві відповідні форми:
1) самовільне залишення військової частини або місця служби;
2) нез’явлення на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу.
У першій формі дезертирство є закінченим злочином з моменту, коли суб’єкт фактично залишив розташування військової частини (місця служби), а у другій – коли він не з’явився в частину (до місця служби) в установлений строк.
Колегія суддів ККС зауважує, що як в обвинувальному акті, так і в касаційній скарзі прокурора не йдеться про самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцями, тому ця форма дезертирства колегією суддів ККС не розглядається.
Водночас об’єктивна сторона цього злочину у формі нез’явлення на службу обмежується лише діяннями, що вказані законодавцем у вичерпному переліку, а тому кваліфікація за відповідною частиною ст. 408 КК діянь особи, що не включені законодавцем до цього вичерпного переліку, зокрема нез’явлення військовослужбовця на службу у разі звільнення його з-під варти, є розширеним тлумаченням кримінального закону і застосуванням закону про кримінальну відповідальність за аналогією, що прямо заборонено приписами ч. 4 ст. 3 КК.
Крім того, варто зауважити, що однією з ознак об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК (у формі нез’явлення військовослужбовця вчасно на службу, без поважних причин, тривалістю понад три доби, вчиненого в умовах воєнного стану), є відсутність військовослужбовця без поважних причин понад три доби після нез’явлення до військової частини або до місця служби, тобто коли він на законних підставах перебував за межами військової частини або місця служби та не з’явився протягом понад три доби із моменту, коли зобов’язаний був з’явитися.
Однак, у пред’явленому військовослужбовцям обвинуваченні не конкретизовано дату, визначену командуванням як кінцевий строк прибуття до військової частини чи іншого місця служби, не наведено відомостей про доведення такої дати до їхнього відома, а також не встановлено, що саме після спливу цього строку минуло понад три доби, протягом яких вони без поважних причин не з’явилися до визначеного командуванням місця служби. За таких обставин відсутні підстави для кваліфікації інкримінованих військовослужбовцям діянь за ч. 5 ст. 407 КК.
З постановою колегії суддів Третьої судової палати ККС ВС від 20.05.2026 у справі № 459/2030/24 (провадження № 51-2079км25) можна ознайомитись за посиланням.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
