Держава гарантує...

Конституція України проголосила державу соціальною, в якій людина вважається найвищою соціальною цінністю. Важливою ознакою соціальної держави є сприяння з її боку задоволенню інтересів усіх соціальних груп населення, зміцнення соціальної злагоди громадян тощо. Стратегія соціальної політики держави у якості основного напрямку, серед іншого, передбачає поліпшення становища у сфері забезпечення населення України доступним житлом.

У зв’язку з цим чинні нормативні акти мають бути спрямовані на належне використання житлового фонду, забезпечення житлових прав громадян, їх поліпшення, вичерпне охоплення питань, що є предметом правового врегулювання у житловій сфері та, безсумнівно, мають відповідати вимогам суспільства з урахуванням процесу його модернізації. Існування застарілих норм поряд з наявністю протиріч у новому законодавстві через недотримання принципів нормопроектувальної техніки зрештою має своїм негативним наслідком розбалансованість законодавства та в певних колізійних випадках неминуче призводить до деформації праворозуміння, зниження ефективності правового регулювання, формування викривленої правової свідомості, культури та поведінки.

Проблема колізій нормативно-правових актів у житловій сфері наразі є досить актуальною, адже до цього часу продовжують діяти морально застарілі норми Житлового кодексу, тому регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі вирішення житлових питань, вимагає нагальної потреби їх удосконалення та формування відповідної судової практики з даного питання.

У контексті вказаного окремо хотілося б зупинитися на застосуванні ст. 71 Житлового кодексу України (далі – ЖКУ), навівши реальний вражаючий приклад з власної практики. Проте, спочатку для кращого розуміння проблематики важливо бодай коротко ознайомитися з фабулою цивільної справи.

Так, на підставі ордеру на житлове приміщення, виданого за рішенням виконкому в 1973 р., був укладений договір найму житлового приміщення - двокімнатної квартири житловою площею 26,64 кв. м.

Основним квартиронаймачем за вказаним договором визначено певну особу. Зареєстрованими як члени сім’ї наймача в квартирі значаться дружина наймача та    пізніше – його син. Квартира не приватизована.

Згідно вимог чинного законодавства України житло повинно бути призначено для постійного проживання та використовуватися виключно за цільовим призначенням.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 64 ЖКУ члени сім’ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов’язки, що випливають з договору найму житлового приміщення.

Однак, всупереч нормативним вимогам, зокрема Правилам користування приміщеннями житлових будинків, затверджених постановою КМУ від 08.10.92 р. № 572, за роки проживання в зазначеній квартирі, а також на прилеглій до неї території загального коридору, наймачем та членами його сім’ї через недотримання особистої гігієни, гігієни приміщення та протипожежного стану були створені жахливі антисанітарні та небезпечні умови, що в будь-який час могли спричинити аварійну ситуацію, стати загрозою життю мешканців всього під’їзду. Відповідно, систематично та свідомо ігнорувалися й нормативні вимоги ст. 68 ЖКУ щодо зобов’язання своєчасного внесення квартирної плати та плати за комунальні послуги.

У свою чергу, повністю деморалізовані принципи співжиття даної сім’ї не мали ознак взаємоповаги, взаєморозуміння, гармонії та рівності. Син наймача вів антигромадський, аморальний спосіб життя, не працював, відбирав на власні потреби пенсію батьків, що була єдиним засобом для їхнього існування, нехтував своїми обов’язками по догляду та утриманню непрацездатних батьків, закріпленими ст. 51 Конституції України та ч. 1 ст. 202 Сімейного кодексу України, в результаті чого передчасно пішла з життя мати - дружина наймача. В подальшому асоціальна поведінка сина переросла у крайню форму та набула кримінального рівня: наймач житлового приміщення був позбавлений життя, яке згідно з Конституцією України визнається найвищою соціальною цінністю, власним сином, за що останній засуджений за ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України до 7 років позбавлення волі.

Законодавче врегулювання:

на чию користь вирішується недосконалість правових норм?

На жаль, у нашому суспільстві, де повинні панувати високі загальнолюдські цінності, мораль, культура, свідомість та законослухняність, такі страшні приклади не прикрий виняток. Водночас, і стан законодавчого врегулювання існуючих ситуацій приводить у відчай.

Так, ст. 71 ЖКУ передбачається, що «при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім’ї за ними зберігається житлове приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім’ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а вразі спору - судом. Житлове приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем понад шість місяців у випадках (…) взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі – протягом усього часу перебування під вартою або відбування покарання, якщо в цьому будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім’ї. Якщо в будинку, квартирі (їх частині) не залишилися проживати інші члени сім’ї наймача, це житло може бути надано за договором оренди (найму) у встановленому законом порядку іншому громадянину до звільнення таких осіб з-під варти або до відбуття ними покарання».

Глибоке та всебічне тлумачення даної статті сприймається як таке, що передбачає можливість збереження житлових приміщень протягом усього строку у випадках, наведених вище, однак лише за певних умов. Перша з таких умов - в цьому будинку, квартирі (їх частині) мають залишитися проживати інші члени сім'ї. Як бачимо, в описаній ситуації така умова виконана не була: наймач був умисно позбавлений життя, а у неприватизованій квартирі, що є комунальною власністю, не залишилися проживати інші члени сім’ї.

Виходячи з положення абз. 2 тієї ж статті, другою умовою слід вважати застосування диспозиції цієї норми саме до наймача приміщення – особи, яка має відповідний статус наймача. Тобто, таким тимчасово відсутнім має бути саме наймач приміщення, а не його члени сім'ї, з яких у даному випадку статусу наймача – громадянина, на ім’я якого видано ордер згідно зі ст. 61 ЖКУ,  ніхто не набув.

Смерть особи відноситься до правоприпиняючих або ж до правозмінюючих юридичних фактів. Смерть наймача за договором житлового найму припиняє правовідносини з його участю (при цьому смерть одинокого наймача припиняє договір безумовно і назавжди). В силу ст. 106 ЖКУ повнолітній член сім’ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім’ї, які проживають спільно, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму житлового приміщення замість попереднього наймача. Фактично за чинним житловим законодавством України наймач має право передати свої обов’язки та права щодо володіння і користування житлом повнолітньому члену сім’ї, включеному до договору найму житла, за згодою інших повнолітніх членів сім’ї, однак такий перехід не відбувається автоматично. У такому випадку підлягає зміні договір найму житла, переоформлюються особові рахунки на сплату житлово-комунальних послуг. Слід зауважити, що у ситуації, що розглядається, зміні підлягала би й умова про сплату за користування житловим приміщенням, оскільки, наймач мав відповідні пільги, а член його сім’ї, за яким зберігається житлова площа, їх не мав, тому повинен був сплачувати вартість комунальних послуг за повною ставкою. З боку повнолітнього дієздатного члена сім’ї наймача дій щодо визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму житлового приміщення замість попереднього наймача не проводилося, оскільки коло його інтересів складали інтереси, що мають чітку антисоціальну направленість, а не піклування про непрацездатних батьків, суспільно корисну працю та збереження житла. Таким чином, хоча за змістом ст. 64 ЖКУ члени сім’ї наймача користуються усіма правами і несуть усі обов’язки нарівні з наймачем, це ще не означає, що колишній член сім’ї автоматично стає наймачем, тому у конкретному випадку зазначене не дає підстав вважати такі відносини наймом.

Як випливає з роз’яснень, наданих в п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.96 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування житловим приміщенням за особою, яка там проживала, чи вселилась туди як член сім’ї користувача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Таким чином, ст. 71 ЖКУ не слід тлумачити розширено, вказівки закону повинні сприйматися у прямому розумінні, оскільки будь-яке інше небуквальне розуміння даної норми надає можливість наймачу чи то членам його сім’ї залишати за собою право збереження житлового приміщення понад 6-місячний строк навіть у тому випадку, коли в ньому не залишилися проживати інші члени сім’ї, а строк ув’язнення є довічним, що, звичайно ж, не узгоджується з логікою та здоровим глуздом.

Будь-які прогалини, колізії та інші недоліки в законах за базовими конституційними принципами мають тлумачитися та використовуватися лише на користь особи. Однак, наскільки це є доцільним в конкретній ситуації?

Недосконалість викладення правових норм ст. 71 ЖКУ провокує виникнення юридичних конфліктів у практиці її застосування та є, відповідно, причиною виникнення юридичних спорів. Дана проблема потребує вирішення як на науковому, так і на законодавчому рівні, оскільки не має права на існування норма, що регулює одні й ті ж правовідносини й при цьому є різною за своїм тлумаченням та змістовним навантаженням, за сприйняттям.

Крім того, очевидно, що окремі норми ЖКУ від 30.06.83 р. № 5464-Х на сьогодні не відповідають нормам іншого чинного законодавства України. А вони мають корелювати з нормативними документами, прийнятими пізніше.

Враховуючи відсутність у житловому законодавстві окремих положень щодо позбавлення членів сім’ї права користування житлом внаслідок умисного позбавлення життя наймача в квартирах державного та комунального фонду, а також подібність за своїм змістом правовідносин щодо користування житловою площею у квартирах приватної власності з правовідносинами, що виникають з договору житлового найму, є цілком доцільною необхідність застосування аналогії закону до спірних правовідносин.

Даний висновок витікає також і з того, що згідно зі ст. 6 ЖКУ, всі, незалежно від форми власності, житлові будинки та житлові приміщення призначаються для постійного проживання громадян. У цих випадках різниться лише форма власності на житло (приватна, державна чи комунальна) з одночасною подібністю порядку та умов користування, найму, інших елементів правового статусу житла. У такому випадку правовідносини з використання житла хоча й ґрунтуються на різних правових підставах (на праві власності та договорі житлового найму), однак вони подібні за змістом. Тому застосування аналогії закону щодо застосування норм, які регулюють відносини приватної власності, є цілком доречним у застосуванні до відносин найму державного або комунального житла. При тому, що можливість застосування аналогії закону передбачає й чинне законодавство України.

На застосування аналогії орієнтує й Верховний Суд України.

Так, відповідно до п. 5 постанови Пленуму ВСУ від 12.04.85 р. № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» за умови розгляду спорів, не врегульованих житловим законодавством, суд має застосовувати норми цивільного законодавства. Крім того, за юридичною силою нормативно-правових актів із двох норм, які мають однакову юридичну силу та прийняті одним нормотворчим органом, але по-різному регулюють одні й ті ж правовідносини, пріоритет надається нормі, що прийнята пізніше, тобто застосуванню підлягають норми Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ). Отже, враховуючи подібність наведених правовідносин та пріоритетність норм ЦКУ при вирішенні даного питання, логічним було б застосування його ч. 1 ст. 1224, що передбачає усунення від спадкування осіб, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя.

Окрім вказаного вище, з приводу необхідності застосування аналогії у даному випадку, доцільно зазначити, що незалежно від того, який закон підлягатиме застосуванню в даних правовідносинах, в основу має бути покладено саме особу.

В даному випадку - це особа злочинця, що позбавила людину життя. Законодавець у    ст. 1224 ЦКУ однозначно підкреслює неприпустимість збереження чи переходу права на речове майно особі, що є злочинцем, в той час, як при неправильній юридичній інтерпретації ст. 71 ЖКУ намагається зберегти це право за такою особою.

Позиція судів:

очікування не справдилися

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» в редакціях до 30.09.2016 року, що був чинним на момент розгляду даного спору в судах, до компетенції вищого спеціалізованого суду було віднесено забезпечення однакового застосування судами у своїй діяльності норм Конституції України та законів України шляхом надання методичної допомоги на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики. Крім того, саме суди касаційної інстанції були уповноважені надавати спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції. Фактично здійснення роз’яснення нижчестоящим судам змісту правових норм даних статей та порядку їх застосування мали б результатом певне упорядкування конкретних житлових правовідносин та преюдиційне значення для вирішення справ, що розглядалися судами, водночас були би вельми корисними також і для інших категорій правників.

Постановою Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 23.12.11 р. № 13 «Про узагальнення судової практики розгляду судами спорів, що виникають із договору найму жилого приміщення (статті 61-71 Житлового кодексу України)» судовій палаті у цивільних справах спільно з управлінням вивчення та узагальнення судової практики і статистики на основі узагальнення судової практики у справах даної категорії було доручено підготувати інформаційний лист апеляційним судам. Однак, орієнтири, надані Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних та кримінальних справ при розгляді справ даної категорії в узагальненні судової практики, не відповіли на проблемні питання та не забезпечили однозначного сприйняття суперечливих норм, тож виявилися для даного випадку абсолютно беззмістовними.

Пошук справедливості в судових інстанціях як національного механізму і засобу захисту прав і свобод людини не був увінчаний успіхом. «Принципові та безпристрасні» судді як першої, так і апеляційної інстанцій не надто зосереджувалися на суті понять законності, справедливості і моралі та, за наявності розмитих граней у законодавчому регулюванні даного питання, неоднорідної судової практики та відсутності позиції в питанні збереження житлового приміщення за особою, що не є наймачем та умисно позбавила життя наймача, підтримали саме ту сторону судового спору, яка не мала ні законного, ні морального права користуватися спірною квартирою. Натомість, сім’я з малолітньою дитиною, що була вселена на підставі договору житлового найму в згадану квартиру за розпорядженням районної адміністрації до моменту закінчення відбування покарання членом сім’ї наймача квартири, залишилася на вулиці. Не підвела в даній ситуації й виконавча служба з її зазвичай одвічними розшуками майна боржника та десятиліттями не виконуваними судовими рішеннями, та провела зразково показове виселення з чітким дотриманням строків, але без дотримання законодавчо встановленої процедури. Вища судова інстанція не переглянула винесені рішення по суті, оскільки не вбачала для цього достатніх та обґрунтованих підстав. Ось так розвивалася судова практика розгляду цього житлового спору.

Тож, як бачимо, на даний момент діє суперечливе та неузгоджене законодавство, що встановлює неправомірні переваги на користь особи, яка є членом сім’ї наймача та скоїла злочин проти особи наймача.

В той же час, якби квартира перебувала у приватній власності особи, нічого подібного не відбувалося б. Мимоволі постають питання, який зиск приватизувати квартиру, коли у наймача та членів його сім’ї виявляється більше прав, ніж у власника, який сенс займатися суспільно корисною працею та десятиліттями чекати омріяне житло, коли держава недосконалим законодавством гарантує можливість його отримання іншим шляхом.

Надаючи пріоритетність особі злочинця, який позбавив людину життя, що за Конституцією України визнається найбільшою соціальною цінністю, держава засвідчує безвідповідальність державних органів в даному питанні, породжує правовий нігілізм та сприяє прямому порушенню законних прав та інтересів інших осіб, у той час як за невблаганною статистикою майже 40 відсотків українських сімей не мають власного житла, серед яких і ветерани війни, і інваліди, і багатодітні сім’ї і сім’ї - переселенці з Донбасу, що втратили житло.

Блог отражает исключительно точку зрения автора. Текст блога не претендует на объективность и всесторонность освещения темы, о которой идет речь.

Мнение редакции «Судебно-юридической газеты» может не совпадать с точкой зрения автора. Редакция не несет ответственность за достоверность и толкование приведенной информации и выполняет исключительно роль носителя.