Выдача приказов во исполнение решения хозяйственных судов: в поисках правовой определенности

«Не слід множити те, що існує, без необхідності»

Лезо Оккама (методологічна презумпція)

Денис Попков

суддя Східного апеляційного господарського суду

1. Практична реалізація принципу обов’язковості виконання судового рішення, закріпленого ч.1 ст.129-1 Основного Закону, якщо мова йде про необхідність забезпечення примусового виконання досягнутих результатів вирішення спору у порядку Закону «Про виконавче провадження», вимагає отримання стягувачем виконавчого документу – наказу суду.

Абзац 1 ч.1 ст.327 ГПК у редакції, що діє з 15.12.2017, визначає, що таку видачу наказу здійснює той суд, який розглядав справу як суд першої інстанції – тобто у переважній більшості випадків це місцевий господарський суд (ч.1 ст.24 ГПК). Покладання законодавцем вказаним приписом цієї функції саме на суд першої інстанції (незалежно від того, судом якої інстанції ухвалене рішення, яке набрало законної сили і підлягатиме виконанню) є цілком логічним та виправданим, адже:

• до повноважень суду першої інстанції віднесено вирішення процесуальних питань, повʼязаних з виконанням судового рішення, передбачених розділом V ГПК (крім зупинення виконання рішення та повороту виконання рішення у разі скасування рішення місцевого суду);
• наказ суду є підставою для відкриття виконавчого провадження, наявність якого зумовлює здійснення саме судом першої інстанції судового контролю за виконанням судових рішень у порядку розділу VI ГПК;
• запроваджена Законом від 03.10.2017 №2147-VIII «процесуальна революція» у аспекті визначення належного суду, управненого на видачу наказу, є «передбачуваною» тією мірою, що зберегла існуючий до 15.12.2017 стан речей – в умовах чинності попередньої редакції ГПК накази також видавалися виключно судом першої інстанції (п.2 Постанови Пленуму ВГСУ від 17.10.2012 №9).

2. Втім не було б підстав для формулювання такої назви цієї публікації, якщо б у вказану зрозумілу і логічну визначеність законодавець не додав «юридичного квесту» формулюванням п.19 Перехідних положень ГПК, яким до дня початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів запроваджено цікаву правову категорію «суд, який ухвалив відповідне рішення».

Оскільки  станом на поточний момент у відповідності до п.6 спільного Наказу ДСАУ та Мінюсту України від 14.06.2022  № 177/2370/5 досі не було опубліковано повідомлення про початок функціонування вказаного Реєстру в газеті "Голос України" та на вебпорталі судової влади України, і Реєстр не функціонує, а тому оформлення і видача виконавчих документів згідно п.19.1. Перехідних положень ГПК має здійснюватися саме «судом, який ухвалив відповідне рішення».

Щоб зрозуміти змістовне наповнення цієї категорії, варто, насамперед, звернути увагу, що у п.19.2. і 19.4. Перехідних положень ГПК законодавець використовує формулювання «суд, який розглядав справу як суд першої інстанції», що дає підстави для висновку про нетотожність цих категорій «за замовчуванням» (автоматично) – тобто «судом, який ухвалив відповідне рішення» може бути і не той суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, і створює колізію із правилом абз.1 ч.1 ст.327 ГПК.

За змістом абз.1 Перехідних положень ГПК, який вказує на визначені цими положеннями особливості введення змін до ГПК Законом від 03.10.2017 №2147-VIII, на перший погляд колізія між абз.1 ч.1 ст.327 ГПК та п.19.1. Перехідних положень має вирішуватися на користь останньої, як спеціальної норми.

3. Але чому на перший погляд? Спробуємо реконструювати мету законодавця для належного з’ясування його волі, звернувшись до пояснювальної записки відповідного законопроекту, розміщеної на сайті парламенту (http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=61415).

З цього приводу на себе звертає увагу такі формулювання ініціатора законопроекту:

•  у п.3.10. «Впровадження «електронного суду»: «Прикінцеві і перехідні положення законопроекту, а також похідні зміни до законів регулюють порядок поступового переведення судочинства у режим “електронного суду”. Слід водночас зауважити, що право учасників справи звертатися до суду “в паперовій формі” залишиться у них і після впровадження “електронного суду”.

•  у п.3.15. «Зміни до інших законів України»: «Зміни до окремих законів мають на меті також вдосконалення процедури виконання судових рішень. Зокрема, зміни до Кодексу законів про працю України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Сімейного кодексу України, Кримінально-виконавчого кодексу України, Законів України “Про нотаріат”, “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування”, “Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності”, “Про виконавче провадження” пропонуються у зв’язку із впровадженням Єдиного державного реєстру виконавчих документів, покликаного забезпечити автоматизацію роботи із виконавчими документами з моменту їх видачі судом і до повного їх фактичного виконання.

Запровадження механізмів функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів дасть змогу забезпечити:

- унеможливлення підроблення виконавчих документів, які подаються на виконання, оскільки виконанню підлягатимуть тільки виконавчі документи, які внесено до вказаного реєстру;

- відсутність необхідності отримувати в суді виконавчий документ в паперовій формі, що, в свою чергу, дасть змогу заощадити стягувачу час та кошти, які зараз стягувач змушений витрачати з метою отримати виконавчий документ у суді;….»

Як можна побачити із виділених фрагментів пояснювальної записки, розглядувані Перехідні положення ГПК були покликані забезпечити перехід від існуючого «паперового» до «електронного» формату видачі і подальшої обробки виконавчих документів. Однак, із цією метою «транзиту форм» кореспондується не правило абз.1 ч.1 ст.327 ГПК, яке визначає субʼєкта видачі наказу, а положення абз.2 цієї норми, що стосується саме процедури викладення наказів суду в електронній формі! Дійсно, «розпорошення» функції з видачі наказу між судами всіх інстанцій, яке запроваджено формулюванням  п.19.1. Перехідних положень ГПК «суд, який ухвалив відповідне рішення», жодною мірою не повʼязано із визначеним законодавцем поступовим  переходом до оптимальної форми видачі наказів, оскільки суд першої інстанції у будь-якому разі фізично здатен виконати функцію з оформлення і видачі наказу завдяки доступу до ЄСІТС, де розміщені судові рішення всіх інстанцій, підписані ЕЦП суддів, які їх ухвалили.

4. Окрім вказаної вище невідповідності між метою запровадження п.19.1. Перехідних положень ГПК та використаною «юридичною технікою» досягнення такої мети у діючому законі варто звернути уваги на можливість множинного тлумачення формулювання «суд, який ухвалив відповідне рішення», яке породжує дилеми довкола уповноваженого суду на вчинення дії з оформлення і видачі наказу.

Так, якщо визначати уповноважений на видачу наказу суд через ознаку, який «ухвалив відповідне рішення» у тому сенсі, що «відповідне рішення» це те рішення, яке і має бути виконане згідно виданого наказу, то такий підхід забезпечує зрозумілість і передбачуваність лише для таких «ідеальних» ситуацій:

(1) суд першої інстанції задовольнив вимоги позову (повністю чи частково – не має значення), які передбачають примусове виконання (наприклад, про стягнення коштів), і таке рішення або залишено без змін за результатами апеляційного (і касаційного) перегляду чи взагалі не оскаржувалося – у цьому випадку «відповідне рішення» ухвалене судом першої інстанції, і саме він має видавати наказ (накази) на його примусове виконання;

(2) суд першої інстанції повністю відмовив у задоволені позову, але таке рішення за результатами апеляційного (або касаційного) перегляду було скасоване з ухваленням нового рішення про задоволення позову (повністю чи частково) – у цьому випадку «відповідне рішення» це те нове рішення за результатами оскарження, яке було ухвалене по суті розгляду справи судом апеляційної (або касаційної) інстанції, і саме суд відповідної інстанції за логікою п.19.1. Перехідних положень ГПК мав би видавати і оформлювати відповідний наказ на примусове виконання «свого» рішення.

Однак, життя взагалі, і юридичне зокрема, є набагато різноманітніше означених «ідеальних» конструкцій.

4.1. Так, змоделюємо ситуацію «віднімання від первісного обсягу задоволених позовних вимог»: рішенням суду першої інстанції задоволено позов, але за результатами апеляційного або касаційного перегляду таке рішення було скасоване частково і у певній частині позовних вимог було відмовлено (чи провадження було закрито або позов залишено без розгляду) та як це доволі часто буває для більш зрозумілого для всіх учасників справи сприйняття результатів перегляду (та, власне, і подальшого оформлення наказу) резолютивна частина викладена повністю у новій редакції з урахуванням остаточних коригувань вищої інстанції. Рішення суду якої інстанції тут слід вважати «відповідним»(?): відповідна частина, що має бути примусово виконана, була  визначена судом першої інстанції і таке визначення цієї частини вимог розцінене як правомірне, а з іншого боку, остаточна редакція резолютивної частини, яка і має бути відображена у наказі суду (п.5 ч.1 ст.4 Закону «Про виконавче провадження»), з’явилася завдяки  постанови апеляційної (касаційної) інстанції.

4.2. Уявімо іншу ситуацію «додавання до первісного обсягу задоволених позовних вимог»: суд першої інстанції заявлені позовні вимоги задовольнив частково, тоді як позивач, оскаржуючи це рішення лише в частині відхилених позовних вимог (а це визначає і межі перегляду справи в наступній інстанції), отримав задоволення своєї апеляційної (або касаційної) скарги – відхилена місцевим судом частина позовних вимог стала визнаною і задоволеною. Оскільки позивач в решті решт набув право на стягнення і суми, визначеної судом першої інстанції, і тієї суми, що була «додана» апеляційним (касаційним) судом, то скільки у цьому випадку з’являється у межах однієї справи для одного стягувача «видавників» наказів (?): суд кожної інстанції у тій частині, що визначена до стягнення саме ним або якась одна з судових інстанцій «візьме» на себе місію видачі «узагальненого» наказу з урахуванням всіх складових сум стягнення.

4.3. Як відомо, рішення суду будь-якої інстанції включає окрім резолютивної ще й мотивувальну частину.  За результатами апеляційного чи касаційного перегляду відповідна інстанція управнена за наявністю відповідних підстав змінити мотивувальну та/або резолютивну частину рішення суду «попередньої» інстанції.  Наразі, п.19.2. Перехідних положень ГПК не містить жодних вказівок для визначати суд, який має видавати наказ, у таких випадках, адже все одно матиме місце як «збереження» за результатами перегляду справи певної частина рішення (за сумою чи обґрунтування), постановленого судом першої інстанції, так і «додавання» у остаточний результат, що втілюватиметься у примусове виконання, відповідного впливу акту вищої інстанції.

4.4. Кожна із вказаних ситуацій, у тому числі і розглянуті першими «ідеальні», ускладняються тим, що під час апеляційного або касаційного перегляду, за результатами якого ухвалюється рішення по суті позовних вимог, з’являється ще один складник – об’єкт примусового стягнення – судові витрати, розподілені за результатами апеляційного (касаційного) перегляду.  Чи повинен суд апеляційної чи касаційної інстанції навіть у випадку залишення без змін рішення суду першої інстанції по суті позовних вимог видавати свої накази відносно стягнення судових витрат окремо (незалежно) від того, хто видає наказ по суті позовних вимог?  Хіба так має виглядати рух до спрощення і оптимізації процесу – замість принципу «єдиного вікна для стягувача» з видачі наказу, який діяв до 15.12.2017, через триваючу неспроможність запустити Єдиний державний реєстр виконавчих проваджень зараз стягувач має збирати свої накази по всім інстанціям?

5. Розглянуті вище запитання не є тривіальними, як може здаватися на перший погляд, особливо для стягувача та суддів, які розглядали справу, оскільки для першого зволікання чи невизначеність стосовно належного субʼєкта оформлення та видачі наказу знижує ефективність судового захисту у розумінні ст.ст.6, 13 ЄКПЛ, адже виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження (ст.1 Закону «Про виконавче провадження), тоді як для суддів це питання дотримання приписів ч.2 ст.19 Конституції України.

Множинність версій щодо суду, управненого видати наказ, надає особливого виміру реалізації принципу інстанційності провадження у справах та вирішення процесуальних питань (звичайним та логічним є стан, який передбачає можливість послідовного перегляду процесуальних рішень  суду нижчої інстанції судом вищої інстанції) у світлі приписів п.19.2. Перехідних положень ГПК, згідно якого усі подальші дії з наказами судів будь-якої інстанції, зокрема і виправлення помилки у виконавчому документі та  визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, здійснюються судом першої інстанції:

(1) Уявімо, що наказ, виданий апеляційною чи касаційною інстанцією, містить помилку (або стягувач вважає, що помилку допущено), але при цьому повною мірою відображає резолютивну частину відповідної постанови, що має цю ж «помилку». Чи має можливість суд першої інстанції за заявою стягувача постановити ухвалу про виправлення помилки в наказі апеляційного (касаційного) суду, якщо помилку у резолютивній частині постанови ще не виправлено, і таке виправлення за змістом ст.243 ГПК може бути здійснено лише ухвалою апеляційного чи касаційного суду відповідно? Слід зазначити, що процедура виправлення помилки у виконавчому документі, врегульована ст.328 ГПК, не узалежнює (не обмежує) повноваження суду з виправлення помилки від попереднього усунення такої помилки з відповідного рішення суду вищої інстанції, а тому створює підстави для можливості фактичного «перегляду» місцевим судом рішення апеляційної (касаційної) інстанції під виглядом ухвали про виправлення помилки у наказі. Як розмежувати правомірну поведінку судді місцевого суду від зловживання повноваженнями у такому випадку без тривалого дисциплінарного провадження, якщо у будь-якому разі виправлення помилки є його повноваженням? Очевидно, що проблеми не було б, якщо і видача наказів, і виправлення помилок в них здійснювалась би  виключно судом першої інстанції.

(2) У відповідності до ч.2 ст.328 ГПК однієї з підстав для визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, є його помилкова видача. Повертаючись до ситуації, змодельованої у п.4.2. з «додавання до первісного обсягу задоволених позовних вимог», уявімо, що «узагальнюючий» наказ про стягнення всієї остаточно визначеної суми видано апеляційним (касаційним) судом. Які переконливі перешкоди для боржника за таким наказом існують для того, щоб не ініціювати питання в суді першої інстанції про визнання наказу апеляційного (касаційного) суду таким, що не підлягає виконанню як помилково виданий у частині тих сум, які були визначені до стягнення рішенням суду першої інстанції, що в цій частині залишено без змін? І яку ухвалу за такою заявою має постановити суддя першої інстанції, фактично оцінюючи (!) наявність повноважень суду вищої інстанції з видачі наказів, якщо через згадувану множинність тлумачення у подібній ситуації у іншій справі він сам видавав «узагальнюючий» наказ чи наказ в частині стягнення суми, яка відповідала залишеній в силі частині рішення першої інстанції?

Пошук логіки запровадження множинності судів, управнених видавати накази у конкретній справі,  за відсутністю чітких правил «конкуренції» між ними, за допомогою системного тлумачення ускладнюється правилом п.19.4. Перехідних положень ГПК, який передбачає, що незалежно від того, який суд видав наказ, дублікат такого наказу видається тільки судом першої інстанції. Слід нагадати, що дублікат тому і названий дублікатом, оскільки він має повністю відтворити зміст первісного наказу з додаванням відмітки «дублікат», а тому виникає цілком очевидне, хоча і риторичне питання: у чому сенс створення проблем у правозастосуванні недосконалою юридичною технікою (або зволіканням із започаткування функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень), якщо суд першої інстанції так само як і у випадку з виданням дубліката, може видавати і первісний наказ за будь-яким рішенням?

6. Законодавець передбачив у ч.6 ст.31 ГПК слушний запобіжник обмеження права на судовий захист у вигляді заборони спорів між судами щодо підсудності, однак «забув» запровадити аналогічний припис для захисту права стягувача на примусове виконання рішення на свою користь шляхом заборони спорів між судами різних інстанцій відносно питання видачі наказу на виконання «відповідного рішення».

У цьому контексті цікавим є розглянутий ВП ВС  постановою від 03.09.2020 у провадженні № 11-4сап20 кейс відносно дисциплінарної відповідальності судді першої інстанції, який відмовився видавати наказ суду на виконання постанови апеляційної інстанції, що містила доручення про видачу такого наказу. Суд касаційної інстанції погодився із аргументами судді місцевого суду та скасував рішення ВРП про застосовані до такого судді заходи дисциплінарної відповідальності за невидачу наказу і ця постанова ВП ВС «посилила» позицію тих суддів першої інстанції, які будь-яке «втручання» у резолютивну частину їх рішення за підсумками апеляційного (касаційного) перегляду тлумачать у якості підстави для звільнення себе від обов’язку з оформлення та видачі наказу стягувачу.

Однак, чи може вважатися достатнім і належним правовим обґрунтуванням для невидачі зараз наказу судом першої інстанції, зокрема у спірних ситуаціях, окреслених у п.п.4.1-4.4. цієї публікації, зазначена постанова ВП ВС у світлі актуального стану законодавства (тобто з урахуванням змін, яких ще не існувало на момент розгляду Верховним Судом згаданого кейсу)?

Так, зі змісту п.п.82-85 розглядуваної постанови вбачається, що касаційний суд, посилаючись на редакції п.17.15 і п.19.1. Перехідних положень ГПК, які на той момент передбачали оформлення і видачу наказів у паперовій формі (тобто, до змін, запроваджених в ці положення Законом № 3200-IX від 29.06.2023) виснував, що «…що встановлена в частині першій статті 327 ГПК України вимога про видання наказу щодо виконання судового рішення судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, залежить від функціонування запровадженої Законом № 2147-VIII Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, до складу якої буде входити Єдиний державний реєстр виконавчих документів»

Слід також враховувати, що правове регулювання, яке діяло на момент розглядуваних ВП ВС правовідносин, визначало, що передбачена ст.6 ГПК Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система згідно п.17.15. Перехідних положень ГПК в редакції, що діяла у період з 15.12.2015 до змін, запроваджених Законом № 1416-IX від 27.04.2021, мала бути запроваджена відразу і у цілому, але ж на поточний момент ЄСІТС запроваджується поетапно і відповідні її модулі вже функціонують та використовуються як судами, так і учасниками провадження, визначеними Законом № 3200-IX від 29.06.2023.

Правова визначеність для «стороннього спостерігача» - звичайного користувача законодавством і послугами держави у питанні належного суду, управненого видавати накази, наражається на чергове випробування тим, що на сайті Мінюсту є розділ, який відсилає користувачів до Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень (не плутати з Єдиним державним реєстром виконавчих документів, на який слід очікувати згідно п.19 Перехідних положень ГПК), який за визначенням термінів, наведених у п.2 Положення про автоматизовану систему виконавчого провадження, затвердженого наказом Мінюсту від 05.08.2016  № 2432/5, є складовою частиною вказаної функціонуючої АСВП, передбаченої ст.8 Закону «Про виконавче провадження».

7. Узагальнення викладених міркувань та застережень відносно поточного стану наслідків запровадження у п.19.1. Перехідних положень ГПК категорії «суд, який ухвалив відповідне рішення» для цілей встановлення повноважень з оформлення і видачі наказів на примусове виконання судових рішень, змушують згадати належні стандарти правової регламентації, сформульовані Конституційним Судом України, зокрема:

- в абз.2 п.5.4. мотивувальної частини рішення від 22.09.2005 № 5-рп/2005: «Із конституційних   принципів   рівності   і   справедливості випливає  вимога  визначеності,  ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі»;

- в абз.3 п.2.2. мотивувальної частини рішення від 08.01.2011 №16-рп/2011: «На основі системного аналізу оспорюваних положень кодексів Конституційний Суд України дійшов висновку, що вони ґрунтуються на принципі верховенства права, зокрема на таких його складових, як ефективність мети і засобів правового регулювання, розумність і логічність закону»;

- в абз.6 п.2.1. мотивувальної частини рішення від 20.12.2017 №2-р/2017: «Конституційний Суд України вважає, що принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності».

Наразі, невідповідність поточної редакції  п.19.1. Перехідних положень ГПК вказаним  конституційним стандартам правової регламентації (а труднощі у з’ясуванні та правозастосуванні  цієї редакції опосередковано підтверджуються тим, що за результатами пошуку у Єдиному державному реєстрі судових рішень за критерієм форми судового рішення «судовий наказ» за період з 15.12.2017 по 06.02.2025 вказується лише на три накази, виданих касаційним господарським судом на примусове виконання своїх постанов, що вочевидь не відповідає кількості ухвалених ним постанов з новим рішенням по суті спору за цей же період) зумовлює потребу у забезпеченні юридичної визначеності шляхом внесення змін до п.19.1. Перехідних положень ГПК та визнання суду першої інстанції єдиним уповноваженим судом, управненим оформлювати і видавати накази на примусове виконання рішень, які набрали законної сили, незалежно від інстанції суду, який ухвалив таке рішення. Варто також зазначити, що діюча редакція п.17.1. Перехідних положень ЦПК та п.18.1. Перехідних положень КАС містять тотожну чітко невизначену категорію «суд, який ухвалив відповідне рішення» для вказівки на субʼєкт оформлення і видачі виконавчого документу, а тому розглядувана в цій публікації проблематика має «міжюрисдикційний» вимір.

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua и на Google Новости SUD.UA, а также на наш VIBER, страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.