Муж без согласия жены дал в долг народному депутату 536 тысяч долларов США, - что решила Большая Палата Верховного Суда

Большая Палата Верховного Суда 11 октября 2023 года рассмотрела дело № 756/8056/19, в котором, среди прочего был задан вопрос, может ли быть признан недействительным договор займа на сумму, выходящую за пределы мелкой бытовой сделки, заключенный одной из супругов без согласия другого супруга на его заключение.

Історія справи

У червні 2019 року жінка звернулася до суду з позовом до чоловіка-банкіра та народного депутата про визнання договору позики недійсним та стягнення коштів.

Позовну заяву мотивувала тим, що з 23 червня 2000 року вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з чоловіком. Переглядаючи новини на одному з новинних сайтів, вона прочитала статтю, в якій, серед іншого, йшлося про те, що її чоловік дав у борг народному депутату грошові кошти у сумі 536 000 доларів США.

Вона звернулася до свого чоловіка і він підтвердив, що дійсно 25 жовтня 2006 року передав депутату у борг указану грошову суму та отримав від останнього боргову розписку. Згоди на позику грошових коштів, які є спільною сумісною власністю подружжя, вона не надавала.

Борг народний депутат не повернув.

Ураховуючи зазначене, позивачка просила суд:

• визнати недійсним, укладений 25 жовтня 2006 року між чоловіком та народним депутатом  договір позики;
• у порядку застосування наслідків недійсності правочину повернути сторони у попередній стан та стягнути з нардепа на користь її чоловіка грошові кошти у сумі 536 000 доларів США.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 20 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 17 червня 2020 року, позов жінки задоволено.

Визнано недійсним договір позики. У порядку застосування наслідків недійсності правочину стягнуто із депутата на користь чоловіка-банкіра 536 000 доларів США.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що згода одного з подружжя на відчуження цінного майна, що перебуває у їх спільній сумісній власності, зокрема грошових коштів, сума яких не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, має бути надана в письмовій формі. Відтак закон встановлює можливість визнання недійсним правочину, який виходить за межі дрібного побутового, за вимогою одного з подружжя, який не давав письмової згоди на відчуження спільного сумісного майна, яке за вартісним критерієм відноситься до цінного. Віднесення майна, набутого за час шлюбу, до спільної сумісної власності подружжя є презумпцією.

Оскільки оспорюваний договір укладений всупереч вимогам закону без згоди жінки, яка є співвласником цього майна, то оскаржуваний правочин підлягає визнанню недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 215, 369 Цивільного кодексу України та статті 65 Сімейного кодексу України.

Про порушення свого права укладенням спірного договору, позивачка дізналася лише у квітні 2019 року, ознайомившись у мережі Інтернет зі статтею, яка містить посилання на договір позики, що у судовому засіданні не спростовано.

Враховуючи недійсність спірного договору позики, а також те, що на момент розгляду справи, як установлено рішенням суду, яке набрало законної сили, депутат зобов`язання за недійсним правочином не виконав в повному обсязі, суд дійшов висновку про те, що за встановлених обставин застосування наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 ЦК України, сприятиме ефективному захисту законного права позивачки на мирне володіння належним їй майном, яке перебуває у спільній сумісній власності без визначення часток, та приведе до відновлення цього порушеного права.

У липні 2020 року нардеп подав до Верховного Суду касаційну скаргу.

19 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, бо вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Ухвалою ВП ВС 30 червня 2021 року справу прийнято до розгляду як таку, що містить виключну правову проблему, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Розгляд справи потребує уточнення висновку про застосування статті 65 СК України, зокрема визначення:

• чи розповсюджуються на грошові зобов`язання (передача в борг одним із подружжя без згоди іншого) приписи частин другої та третьої статті 65 СК України;
• чи може бути визнаний недійсним договір позики на суму, яка виходить за межі дрібного побутового правочину, укладений одним із подружжя без згоди іншого з подружжя на його укладення;
• чи виникає за таким договором позики грошових коштів у іншого з подружжя (того, хто не був його стороною) право на отримання коштів з чоловіка (дружини) сторони договору.

Велика Палата Верховного Суду має дослідити наслідки укладення договору позики грошових коштів одним з подружжя без згоди на те іншого із застосуванням таких правових категорій, як «дрібний побутовий правочин» та «цінне майно».

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга нардепа підлягає частковому задоволенню.

Позиція Великої Палати Верховного Суду щодо виключної правової проблеми

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Згідно із частинами першою, другою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються спільним майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України).

На підставі частини другої статті 65 СК України дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Особливості дрібного побутового договору визначені у частині першій статті 31 ЦК України, за змістом якої правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість.

Визначення «дрібний побутовий правочин» має оціночний характер, не має установлених меж грошового виразу (вартості), а тому має для різних видів діяльності, речей і майнового стану учасників цивільних правовідносин різні межі вартості.

За загальним правилом такий правочин (дрібний побутовий) має повністю виконуватися сторонами в момент його вчинення, а тому він може вчинятися або усно (частина перша статті 205 ЦК України), або шляхом здійснення конклюдентних дій (частина друга статті 205 ЦК України).

З ознак дрібного побутового правочину можна виділити: 1) безпосередня спрямованість на задоволення потреб громадянина; 2) моменти укладення та виконання як правило збігаються, або слідують один за одним; 3) невисока вартість.

Оскільки поняття дрібного побутового правочину є оціночним, то в разі спору суд виходячи з оцінки фактичних обставин справи має кваліфікувати правочин як дрібний побутовий або як такий, що не відповідає вказаним у чинному законодавстві вимогам.

Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Тобто до кола об’єктів правовідносин відносять матеріально виражені речі, у тому числі гроші. Юридичний аспект грошей полягає в розумінні поняття грошей як особливого об`єкта правовідносин. У цивільному праві гроші, як і цінні папери, визнаються окремим різновидом речей, причому різновидом родових, замінних речей. Загибель грошових знаків у боржника не звільняє його від обов`язку сплатити кредиторові відповідну грошову суму.

Будь-який грошовий знак незалежно від того, чи має він законну платіжну силу чи ні, визначається за такою ознакою: у якому числовому відношенні він перебуває до визначеної рахункової одиниці. Фізичні і ціннісні властивості грошового знаку можуть відображатися лише у формі того чи іншого числового відношення цього знаку до рахункової грошової одиниці (масштаб, що дає змогу порівнювати відносну вартість).

Законодавець, користуючись цією функцією, у разі потреби пов`язує з визначеною абстрактною цінністю деякі юридичні наслідки (наприклад, встановлює мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати).

Відповідно до частини першої статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно із частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Оскільки гроші також є майном, сенс необхідності згоди одного з подружжя на укладення другим із подружжя договору, який виходить за межі дрібного побутового, полягає у тому, що кожен з подружжя має право брати участь у розпорядженні грішми, зокрема якщо їх сукупний розмір перевищує визначені законодавцем межі, встановлені для відповідного правочину.  

Таким чином, для визначення вартості вчинюваного одним з подружжя правочину (договору позики), з метою його кваліфікації як такого, що виходить за межі дрібного побутового та укладений щодо цінного майна, що у свою чергу потребувало б письмової згоди іншого з подружжя, слід враховувати конкретну межу, встановлену законодавцем у частині першій статті 1047 ЦК України, та брати за основу неоподатковуваний мінімум доходів громадян, перевищення десятикратного розміру якого обумовлює обов`язковість укладення договору позики в письмовій формі.  

У частині першій статті 1047 ЦК України законодавець пов`язав обов`язковість укладення договору позики у письмовій формі з умовою, коли його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а отже логічним є висновок, що згода іншого з подружжя на укладення такого договору має надаватись також письмово.

Отже, згода одного з подружжя на укладення договору позики, який виходить за межі дрібного побутового та стосується цінного майна, що перебуває у їх спільній сумісній власності, зокрема, грошових коштів, сума яких не менш, як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (частина перша статті 1047 ЦК України), має бути надана у письмовій формі.

У випадку недотримання вказаної вимоги другий з подружжя (хто не був стороною правочину) може оспорити договір позики на підставі частини другої статті 65 СК України.

У постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року відступила від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, посилаючись на те, що такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток.

У постанові Великої Палати Верховного Суду   від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) викладено правовий висновок про те, що відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

У постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.

Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Вирішуючи виключну правову проблему щодо наслідків укладення договору позики грошових коштів одним з подружжя без згоди на те іншого, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що приписи частин другої та третьої статті 65 СК України розповсюджуються на грошові зобов`язання подружжя щодо передачі спільних коштів у позику; договір позики на суму, яка виходить за межі дрібного побутового правочину, укладений одним із подружжя без письмової згоди іншого з подружжя на його укладення може бути визнаний недійсним у разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Щодо питання про те, чи виникає за таким договором позики грошових коштів у іншого з подружжя (того, хто не був його стороною) право на отримання коштів з чоловіка (дружини) сторони договору, необхідно зазначити таке.  

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв`язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 2, 4, 5, 12 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 439/212/14-ц (провадження 14-75цс18), підстав для відступу від якої не вбачається.

Отже, наслідком недійсності договору позики, укладеного одним з подружжя без згоди на те іншого, є проведення реституції між сторонами недійсного правочину.

Щодо суті спору

Суди встановили, що передані у борг депутату грошові кошти є спільним сумісним майном подружжя. Подружжя перебували у дружніх стосунках з депутатом, останній був обізнаний про те, що передані за борговою розпискою грошові кошти є спільною сумісною власністю жінки та чоловіка.

Повноваження касаційного суду (стаття 400 ЦПК України) не передбачають можливості переоцінювати докази у справі.

Встановивши, що чоловік, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з позивачкою, розпорядився спільним сумісним майном подружжя без її письмової згоди, уклавши зі депутатом договір позики, який виходить за межі дрібного побутового і який з урахуванням його вартісного критерію стосується цінного майна, а депутат внаслідок взаємовідносин, які на той момент між ними існували, знав про те, що позикодавець перебуває у шлюбі з позивачкою, а тому не міг не знати того, що одержані ним за спірним договором грошові кошти є спільною сумісною власністю подружжя, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про те, що, укладаючи спірний договір позики, відповідачі діяли недобросовісно, позбавивши позивачку як співвласника спільного сумісного майна права володіння та розпорядження ним.

У липні 2015 року чоловік звертався до суду з позовом до депутата про стягнення заборгованості за договором позики. Верховний Суд постановою від 3 квітня 2019 року у справі № 756/9094/15 відмовив у позові позикодавцю про стягнення заборгованості за договором позики у зв`язку зі спливом позовної давності.

В апеляційній скарзі депутат акцентував увагу суду на тому, що не був повідомлений судом першої інстанції про день, час та місце розгляду справи, яку розглянуто за його відсутності, посилався на те, що він був позбавлений можливості довести свої заперечення на позов та аргументувати свою позицію, подати докази та заяву про застосування строків позовної давності в суді першої інстанції. Вказував на те, що міг детально пояснити свою позицію лише в апеляційному суді, та в апеляційній скарзі просив оцінити кожний довід і аргумент, якими обгрунтовував заперечення проти позовної заяви, оскільки не міг взяти участь у суді першої інстанції з незалежних від нього причин.

Для практичної реалізації конституційної засади змагальності сторін законом гарантуються однакові можливості  сторонам в усьому, що стосується їх прав, оскільки дійсна змагальність буде можлива лише за умови дотримання рівних можливостей у збиранні, наданні та дослідженні доказів.

Оскаржуючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, депутат заперечував належність переданих у позику коштів до спільного майна подружжя, вказував на те, що такі твердження спростовуються обставинами справи та відповідними доказами. Посилався на те, що жінка сама вказувала у поясненнях та при спілкуванні, що вона жодного стосунку до бізнесу чоловіка не має, непорозуміння щодо грошових коштів та боргу виникли на грунті його підприємницької діяльності, а спірний борг шкодить бізнесу чоловіка, оскільки кошти були вилучені з іншого його бізнес-проєкту. Крім того, надані чоловіком пояснення у статусі позивача і свідка у справі № 756/9094/15 про стягнення боргу за договором позики, а також подані ним протягом чотирьох років розгляду цієї справи докази підтверджують, що спірні кошти до спільного майна подружжя не належать.

Саме у одній із бізнес-структур чоловік (в приміщенні акціонерного товариства «РодовідБанк») відбулася передача коштів та складання відповідної розписки.

Суд апеляційної інстанції не перевірив указаних доводів апеляційної скарги відповідача-депутата та не надав відповіді на його аргументи, якими він обгрунтовував свої заперечення на позов з посиланням на відповідні докази і обставини, зокрема щодо неналежності переданих у позику коштів до спільного майна подружжя. При цьому розгляд справи в суді першої інстанції відбувся за відсутності депутат, який в апеляційній скарзі наполягав на тому, що він не повідомлявся належним чином про розгляд справи, що позбавило його процесуальної можливості доводити свої аргументи і заперечення проти позову суду, в тому числі подавати докази, що в свою чергу порушило принцип змагальності у цій справі.

Апеляційний суд на порушення вимог підпункту «в» пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України у постанові не навів мотивів прийняття або відхилення таких аргументів апеляційної скарги, а суд касаційної інстанції у силу положень статті 400 цього Кодексу давати оцінку таким доводам касаційної скарги не може.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції та погоджуючись із його висновками про недійсність договору позики, укладеного одним з подружжя, суд апеляційної інстанції не надав оцінки діям депутата як контрагента за цим договором на предмет добросовісності, зокрема не встановив і не перевірив, чи знав відповідач про те, що йому у позику передаються саме спільні кошти подружжя, а не інші кошти, які до спільного майна не відносяться, і що чоловік не отримав згоди іншого з подружжя на їх передачу в позику.

Суд першої інстанції, розглядаючи справу за відсутності депутата обмежився посиланням на те, що він знав про перебування позивачки та відповідача у зареєстрованому шлюбі, а тому не міг не знати, що в позику передаються саме спільні кошти. Суд апеляційної інстанції погодився з такими доводами, проте не надав жодної оцінки доводам депутата, викладеним ним в апеляційній скарзі, про неналежність цих коштів до спільного майна.

Апеляційний суд не навів мотивів прийняття або відхилення наведених вище аргументів відповідача щодо обставин, які мають значення для правильного вирішення цієї справи, а погодився з висновками суду першої інстанції стосовно суті спору без відповідної перевірки.

Нардеп на стадії апеляційного розгляду справи заявив про пропуск позивачем строку звернення до суду. На обгрунтування заяви посилався на те, що не знав про наявність спору в суді, не був присутнім під час розгляду справи та не був належним чином повідомлений про розгляд справи судом.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦПК України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України).

Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України дозволяє зробити висновок, що в ній встановлені суб`єктивні межі застосування позовної давності. Тобто такі випадки, до яких позовна давність не застосовується судом, оскільки відсутня відповідна заява сторони у спорі. Без заяви сторони у спорі позовна давність судом за власною ініціативою застосовуватись не може за жодних обставин. Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України у постанові від 22 березня 2017 року в справі № 6-3063цс16.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18) викладено висновок про те, що створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи в суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести в суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалив у ній заочне рішення, відповідач була вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. Якщо суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї заяви, відповідач могла заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.

Таким чином, суд апеляційної інстанції вправі прийняти до розгляду заяву про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду справи, чи у разі інших поважних причин, які об`єктивно позбавляли особу зробити в суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін.

Проте апеляційний суд, розглядаючи справу, не перевірив, чи був відповідач належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, та, відповідно, і не з`ясував наявність підстав для вирішення поданої ним заяви про застосування позовної давності на стадії апеляційного розгляду.

В апеляційній скарзі депутат акцентував увагу суду на тому, що не був повідомлений судом першої інстанції про день, час та місце розгляду справи і справу розглянуто за його відсутності.

Вказані обставини є обов`язковою підставою для скасування судового рішення в силу положень пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України.

Суд апеляційної інстанції обмежився констатацією безпідставності доводів відповідача про пропуск позивачкою позовної давності та зазначив, що жінка не є стороною договору позики, а матеріали справи не містять доказів її обізнаності до квітня 2019 року про надання її чоловіком у борг грошових коштів депутату. У позовній заяві жінка  зазначила, що вона дізналася про вказані факти та наявність розписки між відповідачами, ознайомившись із статтею в мережі Інтернет. До позову долучила роздруківку сайту.

За умов встановлення підстав для прийняття заяви про позовну давність на стадії апеляційного розгляду справи апеляційний суд мав врахувати приписи частини першої статті 261 ЦК України, за якою для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини їх порушення.

Для вирішення спору, який має місце, за конкретних у цій справі обставин не є визначальним те, що позивачка не є стороною оспорюваного нею договору позики і тому не була обізнана про наявність цього правочину протягом певного часу.

Зміст наведених у частині першій статті 261 ЦК України термінів, зокрема «довідався» та «міг довідатися», свідчить про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивачка не знала про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернулася за його захистом до суду, недостатньо. Доведенню позивачкою підлягає також той факт, що вона не могла дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Зазначене є наслідком дії загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, які є підставами її вимог і заперечень.

Із зазначеного вбачається, що кожна із сторін мала довести певні факти щодо позовної давності, яким, в свою чергу, за наявності відповідних процесуальних підстав (підстав для врахування заяви про позовну давність, подану на стадії апеляційного розгляду справи) мав надати правову оцінку апеляційний суд.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19) та у справі № 911/3677/17 (провадження №12-119гс19).

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 вказала, що закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

За змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому, так і в позасудовому порядку.

Суд визнає причини пропуску позовної давності поважними з ініціативи та за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів.

Проте суд апеляційної інстанції, без перевірки підстав для розгляду заяви про застосування позовної давності на стадії апеляційного розгляду справи без її вирішення, не надав жодної оцінки тим обставинами, на які посилалась позивачка як на поважність пропуску позовної давності або на обставини, з якими пов`язується початок його перебігу. Не дотримав положень статті 12 ЦПК України, за якими цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, та взагалі не перевірив мотивів позивачки щодо позовної давності або її заперечень на подану в апеляційному суді заяву про застосування позовної давності, а також доводів самої заяви відповідача про позовну давність.

Суд апеляційної інстанції не досліджував причини пропуску позовної давності, на які посилалася позивачка, а також обставини, якими відповідач обгрунтовував заяву про застосування наслідків пропуску строку звернення до суду.

При цьому вирішення вище вказаних обставин щодо позовної давності, в тому числі щодо підстав для вирішення заяви про позовну давність апеляційним судом, впливає на результат вирішення спору, оскільки пропуск строку позовної давності, про яку заявлено стороною, є самостійною підставою для відмови у позові.

Оскільки суд апеляційної інстанцій не дослідив зібрані у справі докази та не обґрунтував відхилення доводів відповідача щодо обставин, які мають значення для правильного вирішення цієї справи, фактичні обставини, в тому числі щодо позовної давності, які мають значення для правильного вирішення справи та впливають на висновки щодо підстав для захисту права позивача або відмови у судовому захисті за спливом строку позовної давності не встановлені, - постанова апеляційного суду не може вважатись законною й обгрунтованою, а тому підлягає скасуванню з направлення справи на новий апеляційний розгляд.

Щодо постановлення окремої ухвали

Заявник у касаційній скарзі просив постановити окрему ухвалу щодо Оболонського районного суду м. Києва та Київського апеляційного суду у зв`язку із численними порушеннями норм права, допущеними цими судами, та ігноруванням обов`язкових висновків Верховного Суду в аналогічних справах.

Відповідно до частин першої, десятої статті 262 ЦПК України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу. Суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення. Такі самі повноваження має Велика Палата Верховного Суду щодо питань передачі справ на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Окрема ухвала суду є процесуальним засобом судового впливу на виявлені під час судового розгляду грубі порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли. Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлені під час розгляду справи порушення матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є правом, а не обов`язком суду.

Велика Палата Верховного Суду не встановила грубих порушень судами норм процесуального права, які давали б підстави для постановлення окремої ухвали у цій справі.

Отже, Велика Палата Верховного Суду постановила касаційну скаргу задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 17 червня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Автор: Наталя Мамченко

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua, на Twitter, а также на нашу страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.